Табаков, Баталов, Башмет, Бондарчук, Бортко, Боярський, Безруков, Бутман, Говорухін, Гергієв, Тализіна, Валерія, Лещенко, Пореченков виявилися фігурантами проекту "Деятели культуры поддержали позицию президента России по Украине и Крыму", який бурхливо обговорюється.
Інші діячі опинилися в альтернативному проекті. В одній із соцмереж наївні чи спеціальні люди організували дивну групу - російські творці, "поддержавшие нацистский майдан". І на ці "скрижалі" вже вписані прізвища Ахеджакової, Макаревича, Юрського, Рамазанової, Шевчука, Розенбаума, Гребєнщикова, Гафта, Рязанова, Жванецького, Захарова, Акуніна й навіть одіозного талановитого тележурналіста Олександра Невзорова.
Ось що у світі коїться.
Щоразу, як тільки де-небудь як-небудь у зв'язку з чим-небудь виникає привид колективного "одобрямсу" (з автографами представників високої культури або низької попси), душа сповнюється внутрішньої смути: тільки б цього/цієї не виявилося серед сумнівного сонму колінопреклонних...
Адже в кожного з нас є свій заповітний список творчих людей, яких любиш (!) навіть незалежно від професійних обставин; цінуєш їхній талант, людську свободу, духовну позицію, громадянську "окремість". Ну й, природно, лезом по серцю - якщо "вляпалися в історію". На щастя, "моїх", любимих-цінимих, серед авторів останнього спеціального твору не виявилося.
Але не в цьому суть.
"Етимологія" куцого епістолярного катаклізму чотирьох сотень майстрів мистецтв, який викликав в Україні циклон праведного обурення (що доходить до масових мережевих закликів "розтерзати" або "надалі сюди на поріг не пускати"), на мій погляд, криється в кількох площинах.
ЖАНР. Саме цей "публіцистичний" жанр - колективний одобрямс і колективний донос, - здавалося б, прямо зобов'язаний був здохнути дуже давно. Вслід за задубілими рішеннями XXVII з'їзду КПРС. Вслід за політичними рапортами інтелігентів тривожної епохи. Коли, підтримуючи одного, знищували все інше. Коли спущене "згори" слово - вже точно не горобець, а чорний воронок з усіма наслідками, що поміщаються в нього.
Проте жанр виявився живучим і бадьорим. Особливо затребуваним у нинішній період ребрендингу російського тоталітарного промислу. Коли ніби інтелігенцію і ніби еліту (а насправді - попсу) знову виставляють у ролі щита, меча. І орала... Оскільки знову і знову виникає потреба бадьоро виправдати потворне й енергійно прославити непристойне.
І, як у давньогрецькій трагедії, цей злагоджений "хор" вервечкою виповзає на арену боїв. Голосить захлинаючись. І за вказівкою драматурга - ні, все-таки "бога", - коментує те, що відбувається на арені.
Як відомо, листу "культурної сотні" (Табаков та інші) передувало інше послання старійшин. Переважно літні радянські письменники (Бондарєв та інші) ще більш ревно апелювали до того ж суб'єкта і навіть ще детальніше славили лінію партії та уряду. Інтелігентні старші читачі мають пам'ятати, як у давні тривожні часи навіть під дулом - і то далеко не всі літератори погоджувалися співати в такому "хорі". Наприклад, письменник Каверін (автор "Двох капітанів") усе-таки відмовився підписувати лист "за Родину" і "против Пастернака", пославшись на мниму хворобу. Деякі інші, також ризикуючи кар'єрами-життями, викручувалися чи зволікали, але не входили й не брали участі в колективному екстазі. Зрештою, у кожного талановитого художника є можливість вибрати собі у складні часи найбільш підходящу роль - мовчазного страуса, дурного пІнгвіна чи крикливого папуги. Як у декого сьогодні.
А на "ті" часи страусине мовчання (голову в пісок!) було зрідні героїзмові.
На "ці" часи дружне мукання на військово-патріотичну тему - це синдром комерційного цинізму.
…На "ці" часи багато нинішніх подій бачаться зовсім в іншому світлі. І чуються.
Чується, наприклад, хрускіт: це ламаються хребці епох - радянської та пострадянської.
Бачиться убозтво потуги: обсипається дрябла позолота монументальних подарункових ваз із портретами вождів та генсеків.
Як в Україні діти цієї, вже нашої, розрухи, непомітно підрісши, абсолютно щиро не сприймають (вони не розуміють) - ні колективних листів, ні "малюнків" на старих горщиках з облізлою кумачевою фарбою.
"Розпався зв'язок часів". Черговий раз. Чи, можливо, вже остаточно.
МОТИВ. Наївно сподіватися, ніби дуже різних людей, об'єднаних технологами Кремля в сотні автографів, тримають прикупі лише духовні скріпи або свята до музики любов. Актори Табаков і Баталов, Лановий і Безруков, як і багато інших із резонансного списку, - люди різних культурних прошарків. І причини для гордості за країну (чи ганьби за неї) у кожного теж можуть бути суб'єктивні.
Є незламні комсомольці-добровольці, такі як герой радянського фільму "Павка Корчагін" або виконавець популярної пісні "Из полей уносится печаль, из души уходит прочь тревога…" А є биті нинішнім життям радянські романтики-інтелігенти, такі як актор з великої картини "Летять журавлі".
Проте в основному в історичному списку Кремля представлені… бізнесмени. І частіше не "діячі культури", а шоумени.
Російська держава щедро й правильно субсидує їхні різноманітні бізнес-проекти. Мільйон нафтодоларів за знімальні дні п. Пореченкова. Прижиттєвий мавзолей за один вдалий уклін - для його художнього керівника.
Тому від них і вимагають взаємної віддачі - у потрібний момент.
І вже вони відповідальні за того, Хто їх приручив.
Не злукавлю, якщо зазначу, що в РФ уже практично не залишилося "бездомної" зірки. Навіть якій-небудь тьмяненькій зірочці государем велено виділити по персональному театру. Оскільки ж порожніх театрів уже не залишилося, то скоро доберуться до цирків.
Свій "цирк" у Підмосков'ї - в артиста Безрукова. За те, що системно кривляється в моторошних масках різних відомих людей. Ціла музична бізнес-імперія в центрі Санкт-Петербурга обіцяна Гергієву. І він незмінно впевнено тримає диригентську паличку, відбиваючись від опонентів.
Точно не знаю, але, мабуть, уже завершене будівництво "храму" для Бабкіної?
І тому-таки Табакову гріх не скоритися наказу стати в стрій, якщо цар заплющує очі на бульварну скверну під колись великою вивіскою "МХТ" або покриває мільйонні розкрадання в тому-таки театрі, призначаючи крайніми стрілочників, але не шкодливих котів...
Отож у кожного, обласканого чи купленого, своя мотивація ставити автограф під вироком Криму чи Риму, чи іншим територіям. "Нічого особистого, тут тільки бізнес", - сказав бізнесмен Аль Капоне.
МОРАЛЬ. З цього приводу теж ніби нерозумно - моралізувати. Чи докоряти переважно людям похилого віку, які підтримали певну державну доктрину, а по суті - анексію, привид війни.
Нагадаю, практично всі вони, що нижче підписалися, пройшли - не за підручниками: 1) епоху космополітизму; 2) період битви за врожай кукурудзи; 3) різні етапи гонінь на неугодних художників; 4) чорну смугу введення військ у Чехословаччину в 1968 р.; 5) таку саму смугу введення військ в Афганістан у 1979-му.
І ось - 2014-й…
Баталов, Табаков, Лановий, Тализіна, Говорухін та багато інших - вони через це пройшли. І епізоди реальної трагічної історії - а не фільми Григорія Александрова про цирк та світлий шлях - кадри їхнього життя. І кожен із них, не сумніваюся, здригається у фіналі знаменитої володінської п'єси "Пять вечеров", коли героїня Тамара повторює як закляття: "Только бы не было войны, только бы не было войны..." І, мабуть, як завгодно захоплено можна ставитися до уряду та президента за підтримку культури. Але в переломний момент не менш важливо включити мізки - персональну історичну пам'ять... Коли йдеться - про війну і мир. Про дихання бойні й хиткості, і тиші. У Криму, в Афганістані... Будь-де.
Можливо, напередодні фатальних боїв є вибір в офіцера. Але в художника вибір тільки один - це мир. До хрипоти й інтелектуального примусу до нього. Ось і вся мораль. Ось і вся ганьба, що покрила голови, - всіх, хто нижче підписався.
Лев Рубінштейн написав: "Настає момент, коли і мовчати неможливо, і не знаєш що сказати... Спробуйте простити нам, що не вистачило ні сил, ні волі для того, аби зупинити наших безумців, готових покрити нашу країну, мою країну, такою немислимою ганьбою..."