Одинадцятий фільм Олексія Балабанова під назвою «Вантаж 200», який показали в кінотеатрі «Київ» обмеженому колу журналістів, позначає певну межу у творчості одного з найпарадоксальніших пострадянських режисерів. Донині його творчість легко ділилася навпіл: п’ять національних гітів, що стали лідерами прокату (й неодмінними складовими новоросійської свідомості), та п’ять рафінованих естетських фільмів, швидко зарахованих до золотого фонду «авторського кіно». «Вантаж 200» розкриває саме ту таємницю, яка давно непокоїть багатьох професійних глядачів.
Суть «таємниці»: яким чином одній і тій самій людині вдалося створити двох «Братів», «Війну», «Жмурки», «Мені не боляче» — та «Щасливі дні» за Беккетом, «Замок» за Кафкою, «Трофім», «Про потвор і людей» та незавершену, але від того ще більш легендарну «Ріку»? У своєму новому фільмі Балабанов остаточно долає межу між «артом» і «жанром», укотре демонструючи здатність швидше за інших реагувати на виклики часу.
«Вантаж 200», як і кожен попередній фільм Балабанова, — це перш за все коментар до актуального сьогодення, що стає історією в нас на очах. Балабанов — чи не найперший російський митець, якому вдалося в адекватній формі історизувати вітчизняні дев’яності. Створивши своєрідний маніфест тієї кривавої доби — першого «Брата», — він нещодавно присвятив свої «Жмурки» тим, хто вижив у 90-ті. «Вантаж 200» — одне з переконливих свідчень того, що нині на часі вісімдесяті. Дія фільму відбувається 1984 року — втім, будь-які орвеллівські асоціації краще одразу відкинути за непотрібністю. Сюжет фільму, його атмосфера, драматургія, картинка — все вказує на те, що перед нами кінець епохи, занепад держави, точка максимального розпаду радянської культури. Ще трохи — й почнеться «перебудова», що розітне усі занедбані гнійники і позначить перехід до нового життя. Та поки що навколо вперто конає імперія. Не лише на екрані чорно-білого телевізора, що демонструє геронтократію партійної верхівки, а й у психіці персонажів фільму — стан повної і безповоротної деградації. Найперша сцена фільму прямим текстом відтворює передперебудовну суспільну напругу. Діалог провінційного полковника із завкафедрою наукового атеїзму під трилітрову банку пива крутиться довкола зловісного «вантажу 200» — домовин із радянськими солдатами, що повертаються з Афганістану. Подальший сюжет, побудований, за свідченням у титрах, на реальних подіях, хіба що запеклого комуніста не переконає в тому, що СРСР зразка 1984 року — це чорнушна резервація, населена покидьками і психопатами. Балабанов настільки скрупульозно поставився до відтворення радянського побуту й повсякденної фактури, що питання правомірності сюжетного очорнювання дійсності якось не постає. Майстерне використання саундтрека (з різноманітних динаміків у режимі нон-стоп лунають шлягери 80-х, що миттєво втрачають ностальгійний лоск), детально відтворені костюми, інтер’єри та пейзажі пізнього совка не залишають глядачеві вибору, окрім як прийняти на віру патологічну жорстокість і невмотивоване безглуздя напрочуд реалістичних персонажів. Вищезгаданий науковий атеїст, їдучи додому на кволому «Запорожці», посеред ночі потрапляє на ферму похмурого торговця самогоном. Невдовзі там з’являється спрагла дешевого алкоголю романтична парочка. Парубок швидко напивається з господарем до непритомності, а його супутниця потрапляє до рук місцевого маніяка, що за сумісництвом обіймає високу міліцейську посаду. Дівчина використовує для оборони один-єдиний вбивчий аргумент: «Мій тато — секретар райкому партії». Коли ж партійний тато через зникнення доньки ставить на вуха всю місцеву міліцію, розслідування цієї справи доручають лейтенантові Журову — тому самому маніякові, який тримає розшукувану жертву в сексуальному рабстві.
Балабанов завжди умів створювати у своїх фільмах образи надприродного, ірраціонального зла — згадати хоча б незабутні ролі його постійного актора Віктора Сухорукова. У «Вантажі 200» місце Сухорукова посів Олексій Полуян, володар пронизливого погляду, холодних інтонацій та путіноподібної статури, якому вдалося перевершити усіх попередніх балабановських негідників. Саме головний герой «Вантажу 200» — перевертень у погонах, що тихо і впевнено коїть безмежне зло, — виводить фільм за межі чергового наклепу на радянську дійсність. Адже саме у 80-х відбулося повне зрощення правоохоронних органів та криміналітету — процес, що протягом двох наступних десятиліть сягнув найвищих щаблів державної влади в Росії, Україні, практично на всьому пострадянському просторі. Лейтенант Журов у виконанні Полуяна — це символічна фігура, чия закоріненість у «реальних подіях» має суто декоративну функцію. У фільмі побіжно згадується табірне минуле Журова, що забезпечило йому численні зв’язки і зав’язки в міліцейському світі та гарантувало статус «мента-беспредельщика». В епізоді облави на квартиру алкоголіків він без вагань стріляє в персонажа Алєксандра Баширова, мимохідь кидаючи помічникові: «Запишеш як здійснення спротиву». Журов — це такий собі генерал Пукач, якому бракує спеціальних завдань. Буденних розправ над безпорадними громадянами замало для розрядки накопичених емоцій, і Журов проголошує викрадену дівчину своєю дружиною, піддаючи її пекельним психічним знущанням. Фінальна загибель Журова від рук знавіснілої месниці виглядає настільки безглуздо, що лише підкреслює безвихідь ситуації: у країні, де зеки стають міліціянтами, правосуддя попросту неможливе.
«Вантаж 200» — безперечно, найбільш радикальний жест Балабанова, можливий у соціальній ситуації, багато в чому сконструйованій його попередніми фільмами. Сім років тому «Брат-2» став чимось на кшталт ідеологічної бази путінського режиму, що саме народжувався. Тепер, коли новий режим сягнув свого апогею, Балабанов несподівано дав подвійний залп по його підвалинах. «Вантаж 200» підважує два стовпи путінізму: віру в праведність та апріорну правоту служителя закону, а також стихійну реабілітацію радянського минулого. Законник постає у Балабанова людиноподібним монстром, а радянська дійсність — безнадійним смітником. Незважаючи на конкретну локалізацію дії в часі й просторі, стрічка містить небезпечні відсилки до актуальної російської дійсності — зрештою, «вантаж 200» продовжує надходити у російські військові частини, хоч уже й не з Афганістану. Звісно, новий фільм Балабанова — радше, про 2007 рік, аніж про 1984-й. Здатність створювати такі часові петлі надовго гарантує Балабанову статус провідного режисера російського кіно.