Кінець театрального сезону 2013/2014 Віденська державна опера відзначила виконанням повного циклу "Персня нібелунга" Р.Вагнера. Рішення Wiener Staatsoper показати вагнерівський цикл улітку, та ще й паралельно з прем'єрою опери "Пригоди лисички-крутійки" Л.Яначека у версії Отто Шенка, не тільки укотре довело величезний потенціал театру, але й поставило його в ряд основних музичних подій цього літа - насамперед Зальцбурзького фестивалю та Opernfestspiele у Мюнхені.
Можливість подивитися всі чотири частини "Персня нібелунга" як єдиний твір, розписаний зазвичай на шість-сім днів (у Відні цикл представляли протягом 11-денного періоду) щоразу є приводом для ажіотажу в середовищі опероманів, не кажучи вже про вагнеріанців. Адже виконання "Персня" потребує колосального напруження сил усієї трупи - від солістів і оркестру до костюмерів та працівників сцени. До цієї постановки тетралогія цілком не йшла у Wiener Staatsoper п'ятнадцять років. Прем'єри нових версій чотирьох опер "Персня" відбувалися у Відні з 2007-го по 2009 рік, а у травні 2009-го цикл показали повністю. Зрозуміло, увесь "Перстень" було урочисто представлено 2013-го, у рік 200-річчя Вагнера - тоді "Загибель богів", завершальна частина тетралогії, пролунала 22 травня, у день народження композитора. Постановку, яка має всі шанси стати хрестоматійною для світової вагнеріани і вже є найвідомішим проектом Віденської державної опери останніх років, вирішили показати і в 2014 році. Причому двома циклами, показаними з різницею в кілька тижнів і з варіаціями у виконавському складі, який за роки життя нового віденського "Персня" до нинішнього літа відшліфувався до досконалості.
Постановка "Персня нібелунга" реалізована Свеном-Еріком Бехтольфом, режисером, актором і нинішнім директором секції драматичного театру Зальцбурзького фестивалю, який з 2015 по 2017 рік буде фестивальним інтендантом, а також подружнім і творчим тандемом Рольфом (сценографія) і Маріанною (костюми) Гліттенберг. Їхня постановка - це дуже грамотне вчитування в партитуру. Міфологія "Персня нібелунга" не скута конкретизацією місця й часу, при цьому вона сучасна за образністю і, наскільки це в принципі можливо у випадку з Вагнером, зрозуміла навіть не дуже підготовленому глядачеві. Адже всі персонажі на своїх місцях, на сцені відбувається те, що запропоновано в партитурі. Не перевантажена побічними режисерськими репліками і цілими паралельними та не завжди доречними сюжетами, якими так багата сучасна оперна режисура, постановка справляє досить незвичайний ефект. Після закінчення кожної з чотирьох опер і циклу загалом важко відтворити в пам'яті режисерський текст сам по собі (на відміну, наприклад, від нещодавнього мюнхенського "Персня" у постановці Андреаса Крігенбурга, де режисерська історія, нехай і мистецьки вшита в історію композиторську, є цілком самостійним значеннєвим і сюжетним пластом). У віденському "Персні" на першому плані все-таки Вагнер, а не Бехтольф, і це відчувається як принципова позиція режисера. Звичайно, є окремі яскраві знахідки, особливо в тих епізодах "Персня", які завжди вимагають від постановника особливої творчої віртуозності. Як, наприклад, завершення "Валькірії", коли Брунгільду оточує вогненне кільце, або сцена Зіґфріда зі змієм Фафнером. Обидва епізоди вдало вирішені за допомогою відеопроекцій дуету fettfilm, який, до речі, відповідав за відео в донецькому "Летючому Голландці" Мари Курочки. Наприкінці "Валькірії" вогонь поступово захоплює стіни-екрани, які оточують сцену, утворюючи видовище, яке своєю красою і масштабом справляє гіпнотизуючу дію. Коли завіса вже опустилася, зал на якусь мить охопила тиша, яка, перш ніж розірватися оплесками, була порушена кількома вигуками "Красиво!", "Приголомшливо!" У "Зіґфріді", в одній з технічно найскладніших сцен усього циклу Фафнер за допомогою відео показаний як "живе" багатометрове око дивовижної рептилії, яку герой убиває своїм чарівним мечем.
Загалом ця постановка 16-годинної вагнерівської тетралогії дуже талановита в простоті і чистоті концепції. Основна її ознака - незвичайна музикальність (примат музики для Бехтольфа свого часу привів до конфлікту режисера з Йоном Холендером, до 2010 року - інтендантом Віденської державної опери. Бехтольф був обурений постійною заміною співаків у постановці, які, на його думку, просто не встигали "вспіватися" у свої ролі. Режисер навіть хотів прибрати своє ім'я з афіш). Там, де в музиці відбувається достатньо подій, дія на сцені досить стримана і дозволяє повністю сконцентруватися на знаменитій "нескінченній мелодії" Вагнера у співаків та оркестру. Проте там, де музика потребує активної сценічної транскрипції, режисер, аби не знижувати загального темпу дії, спритно переводить основний потік глядацької уваги з музики на сценографію і мізансцени. Особливо це цінно у "Зіґфріді": третя частина циклу відома своїми затягнутими сценами. Бехтольфу ж вдалося подати "Зіґфріда" як динамічний і барвистий твір, без його характерних "провалів".
Важливу роль у створенні цілісності, а також візуальної краси постановки відіграють костюми Маріанни Гліттенберг. Бехтольф співробітничає з художницею (так само як і з її чоловіком-сценографом) не перший рік, зокрема у Відні - у грудні 2012 року Wiener Staatsoper представила їхню спільну "Аріадну на Наксосі" Ріхарда Штрауса. Як і в "Аріадні", костюми "Персня" відрізняються якоюсь новою театральністю - тією, яка прийшла з театру у високу моду, а звідти повернулася у світло рампи. Завдяки цьому досягаються така виграшна "не-нафталінність" образів та їх безперечна ефектність. Але заслуга художниці не тільки в цьому: Гліттенберг своїми костюмами допомагає розкритися характерам героїв і вказує на їхню функцію у фабулі. Наприклад, накидка Фріки, яка прикрашена пір'ям, без рукавів, на жорсткій основі і тому сковує рухи, демонструє владу героїні, від якої часто страждають інші герої тетралогії і вона сама. Або блакитні приталені сукні валькірій, які в комбінації з чорними портупеями і грубим взуттям надають войовницям жіночного, але водночас доблесного вигляду. Є тут і "тематичні" зв'язки між різними героями - так, сіра сукня Зіглінди оздоблена хутром так само, як і одяг ненависного їй чоловіка Хундінга, від рук якого гине її коханий Зіґмунд. Життя з тираном Хундінгом передбачало цілковиту покірність і "знебарвлення" особистості героїні.
Значущість віденської постановки в рази підвищилася завдяки унікальному складу запрошених солістів, задіяних у літньому циклі. Перша в цьому блискучому списку - найвеличінша вагнерівська сопрано сучасності шведка Ніна Стемме, яка виконала партію Брунгільди у "Валькірії", "Зіґфріді" та "Загибелі богів" (у вступній частині тетралогії - Передвечір'ї "Золото Рейну" - головна героїня ще не з'являється). Крім бездоганного володіння вагнерівською манерою співу, Стемме належить до того типу співаків, чия поява в постановці завдяки величезній артистичній волі здатна відкрити в ній нові грані. Виняткового прочитання набула "Загибель богів": в інтерпретації Стемме опера звучала практично як моно-висловлювання, усі інші персонажі лише розставляли акценти в глибокій індивідуальній трагедії Брунгільди. В останній сцені опери й усієї тетралогії Стемме-Брунгільда, стоячи сама на сцені, наділила знамените соло рисами камерності, моторошної й чарівливої водночас. Уся чотириденна героїчна історія з її вбивствами, чудовиськами, спрагою володіння проклятим перснем і всесвітньою владою вмить сфокусувалася на шляхетній відданості головної героїні та її жертовному подвигу. Одна, на тлі гинучої в полум'ї Валгалли, готова наступної миті загинути разом з нею - Стемме слідом за Вагнером провела знак рівності між трагедією відданого кохання і трагедією загибелі богів.
Ще одне знамените ім'я на афіші - американський тенор Стівен Гулд, який вважається одним з найкращих виконавців партії Зіґфріда у світі. Хоча Гулд і Стемме співають разом не вперше (зокрема їхній дует уже склався в "Трістані і Ізольді", у цій опері герої знову зустрінуться в наступному сезоні на сцені Лондонської Королівської опери), Гулд за безперечно гарних вокальних даних досі ще залишається в тіні уславленої партнерки. Серед найкращих співаків постановки - естонський бас Айн Ангер у партії Фафнера та Хундінга з потужним чудово поставленим голосом, польський бас-баритон Томаш Конечний (раніше співав у цій постановці партію Альберіха, а тепер Вотана і Мандрівника), якому, незважаючи на молодий для цієї ролі вік (42 роки), вдалося створити дуже переконливий образ верховного бога. "Нерівною" виявилася Елізабет Кульман у партії Фріки: вокально й артистично скута в "Золоті Рейну", вона несподівано розкрилася у "Валькірії" чистим голосом і повною відповідністю образу. Серед валькірій цього разу було дві українки - мецо-сопрано Зоряна Кушплер, яка з 2007 року є солісткою Віденської державної опери, а також активно концертує по всій Європі зі своєю сестрою-близнюком Оленою, піаністкою, і сопрано Ольга Безсмертна, чия кар'єра на Заході після перемоги на кількох міжнародних конкурсах упевнено йде в гору (дебютувала в Wiener Staatsoper в 2012 році). Зоряна Кушплер також виконала роль Першої Норни в "Загибелі богів". У цій партії українка, крім густої звучності свого голосу, продемонструвала і чудову керованість вібрато, вкрай важливу при співі Вагнера. Зі слов'янських співачок варто відзначити і російську мецо Алісу Колосову, яка виконанням партії Флосхільди завершила свій трирічний контракт у Віденській державній опері. Багатий обертонами тембр, прекрасне інтонування разом з першокласними акторськими здібностями - усе говорить про те, що зовсім скоро ми почуємо Колосову в більш масштабних партіях.
У другому віденському циклі "Персня", який і завершив сезон, можна було спостерігати, як по-різному може звучати Вагнер під управлінням різних диригентів (усім першим циклом диригував британець Джеффрі Тейт). І річ не тільки в конкретних музикантах, але й у зміні поколінь: "Золотом Рейну", "Зіґфрідом" і "Загибеллю богів" диригував угорець Адам Фішер, давно визнаний метр, відомий інтерпретатор Гайдна, засновник Вагнерівського фестивалю в Будапешті. "Валькірією" ж управляв 34-річний німець Корнеліус Майстер, який минулого літа викликав фурор, диригуючи всім "Перснем" у Національній опері Латвії. У Фішера зустрічалися технічні огріхи (що завжди особливо неприємно чути в перших тактах Vorspiel до "Золота Рейну"), оркестр під його управлінням гірше взаємодіяв з вокалістами. Водночас Майстер просто зачарував віденську публіку ідеальним нюансуванням і гарним ансамблем. Але кардинальна відмінність між двома диригентами, чия участь в одній постановці поставила їх в умови якогось змагання, полягала в тій енергії, якою диригенти здатні наповнити титанічну партитуру Вагнера.
Спостерігаючи за двома різними музикантами за пультом, мимоволі доходиш думки, що Вагнер - це музика для молодих, вона не може бути просто добре виконаною роботою, музика Вагнера не оживе сама по собі лише завдяки величезному диригентському досвіду. Музикою Вагнера треба жити, щоразу, знову і знову, і всі п'ять годин, поки триває спектакль. І Корнеліус Майстер продемонстрував, що це того варте.