"Чудові картини, дуже подобаються. Але виставляти вас не можу, зрозумійте мене правильно", - подібну відповідь не раз чув від віденських галеристів український художник Борис Буряк, коли років із двадцять тому поїхав підкорювати Європу. Австрійські арт-дилери працюють тільки зі своїми авторами - такий от мистецький націоналізм. Борисові Буряку пощастило: один з галеристів, виходець з Румунії, згодився на співпрацю з українським майстром. Сусіди ж таки...
Нині австрійці сприймають пана Буряка як свого. Художник, котрого друзі поза очі називають Спінозою, втілює на полотні глибокі метафізичні знання. Мабуть, цим він і підкорив Європу: там йому пропонують умови значно кращі, ніж на Батьківщині. Роботи Б.Буряка виставляють у галереях Франції, Бельгії, Італії, Німеччини. Він - член сенату Римської академії сучасного мистецтва, до якої, окрім самого Буряка, з українців входять лише Іван Марчук, Микола Журавель та Олег Денисенко.
Творчий шлях Бориса Буряка - лише один з багатьох прикладів, що ілюструє парадоксальну рису ментальності українців. Ми визнаємо наших митців тільки після їхнього успіху за кордоном.
Якось картини Буряка побачила австрійська баронеса Крістіне Шонборн. Побачила - і придбала декілька з них. Після цього клієнтів у художника помітно побільшало й серед українців. Його роботи почали активно купувати вітчизняні бізнесмени і навіть перші особи держави...
Вітчизняному митцеві, щоб його помітили на Батьківщині, треба пройти сувору ініціацію за кордоном: поїздити світом, пережити злидні, відмови, заслужити визнання. І тільки тоді українці, почувши в новинах про земляка, з гордістю скажуть: "Так це ж наш Івась! Який молодець!". І тоді вже й зустрічають його з літака як героя - з хлібом, сіллю й дівчатами у вишиванках.
Анатолій Криволап, нині один з найдорожчих художників України, не мав понад 15 років жодного українського клієнта - лише західних. Минуло чимало часу, доки в нього з'явилися покупці вдома. Але справжня слава звалилася на Криволапа після успішних продажів на світових аукціонах. Для українців стало сенсацією, що за канівські пейзажі з кіньми й коровами західні колекціонери ладні віддавати сотні тисяч доларів.
Геніальний скульптор Олександр Архипенко в Україну так і не повернувся. Він мав колосальний успіх і визнання в Європі, а згодом - у Штатах, де й помер. О.Архипенко разом П.Пікассо, В.Кандинським, М.Дюшаном сформував основні ідеї світового мистецтва ХХ ст. Це він, киянин за походженням, став революціонером-винахідником у скульптурі. Американці вважають Архипенка своїм митцем. А ми пишаємося, що цей усесвітньо відомий скульптор - виходець з України. Цікаво, чи пам'ятали б його, якби свій вік Архипенко закінчив на Батьківщині?
Раніше прізвище іншого геніального українського скульптора - Пінзеля - було відоме лише мистецтвознавцям і вузькому колу шанувальників здебільшого на Західній Україні. І тільки нині, коли його роботи дісталися Лувра, викликали там фурор, українці нарешті довідалися про геніального земляка. "Український Мікеланджело!" кричать заголовки статей, як завжди, проводячи аналогії з кимось "не нашим".
Ім'я іншого видатного українського художника - Адальберта Ерделі - теж через більш ніж півстоліття повертається із забуття. Один із засновників закарпатської школи живопису, Ерделі на початку ХХ ст. завоював усю Європу. Старий Світ, схиблений на авангардних віяннях, захоплено сприйняв оригінальну й свіжу творчість цього українця. Навіть в Ермітажі картини Ерделі і Пікассо експонувалися поруч. Але скільки українців хоч щось знають про Ерделі, а скільки - про Пікассо? Дарма що внесок Ерделі в розвиток нашого мистецтва і культури величезний. Після міжнародного визнання художник повертається в Україну. Разом з Йосипом Бокшаєм засновує закарпатську художню школу. Ерделі і Бокшай інтегрували в традиції національного мистецтва передові європейські практики. Вони стали одними з основоположників українського малярства, виховали цілу плеяду геніальних художників: А.Коцку, Ф.Манайла, А.Борецького та ін.
Радянська влада по-своєму оцінила видатного майстра. За відмову писати у жанрі соцреалізму Ерделі зняли з посади директора заснованої ним же школи, позбавили замовлень і можливості виставлятися, невідомо на скільки скоротивши життя й творчий доробок художника.
Скількох митців, жертв радянського режиму, ми ще не знаємо? Іван Марчук - один з небагатьох, кого система не зламала. Його навіть до Спілки художників прийняли тільки після успіху в Штатах. Бунтар духом, Марчук стверджує, що пробив головою небо. Його ім'я британці включили до списку ста геніїв сучасності. Картини митця вражають мистецтвознавців Європи, Америки, Австралії. Йому пропонують виставлятися у престижних галереях світу. І все це на противагу колишньому гонінню та переслідуванню вдома.
Сьогодні обмежень у свободі творчості для митців практично не існує. Але ж… У нас не створено жодних умов для становлення й розвитку таланту, нормальної творчості. Точніше, зроблено все, щоб вони залишали країну.
Державний апарат культурним питанням уваги не приділяє. Мистецькі акції, які нині відбуваються в Україні, - результат діяльності та ініціативи окремих осіб. Та головна проблема нашої культури полягає у ставленні самих українців. На яку повагу можна сподіватися від інших, коли немає самоповаги? Ми не знаємо, чого варта наша культура. Ми постійно прагнемо, щоб ціну нам визначив хтось інший - як-от австрійська баронеса. Тож мусимо дякувати таким людям за те, що вони роблять українців відомими серед українців.