Двадцяті роки ХХ століття були тим коротким періодом автономії, коли кіновиробництво і кінопрокат в Україні були незалежними від Москви.
Талановите господарювання українців у кіноіндустрії дало хороші плоди. Вміло організований прокат приносив прибутки, яких вистачало не тільки на виробництво фільмів, а й на закупівлю за кордоном необхідної техніки і плівки, на будівництво великої, на сорока гектарах, кінофабрики в Києві.
Прибутки з прокату дозволили бути незалежними і від свого уряду: кіногалузь була повністю на самоокупності. Однак цих успіхів у Москві не оцінили. Навпаки, "Совкіно" запроваджує 1923 року блокаду українських фільмів, а фільми Всеукраїнського кінофотоуправління (ВУФКУ), що виходять у прокат іноземних країн, видає за російські. Таких фактів, що зафіксовані на сторінках тогочасної преси, є чимало, і вони показують справжню, а не декларовану політику Москви стосовно України в короткий період українізації та економічної автономії. Доки в більшовицькій верхівці точилася боротьба за владу, Україна мала відносну свободу, принаймні для самостійного господарювання та авангардистських експериментів. Та коли на владному олімпі переміг єдиний вождь, настав час непорушної догми. Кіногалузь мусила злитися із загальносоюзною, а митці-авангардисти, які не зуміли адаптуватися до нових вимог, зазнавали нищівної критики, а досить скоро й репресій.
1926 року Микола Бажан, поет, сценарист, редактор журналу "Кіно", писав, що за той рік випущено понад 30 художніх фільмів і що досить скоро Україна зможе задовольнити 40% усієї потреби Союзу в кінофільмах. Це була реальність, а не самовдоволене вихваляння, однак "Совкіно" - монополіст прокату в РСФРР - не пускало фільмів ВУФКУ в Росію. "Хто не пам'ятає, - продовжує Бажан, - який галас зчинився в пресі, коли "Броненосець "Потьомкін" аж ніяк не міг доплисти до берегів України? Зараз теж настав час здійняти такий галас, але вже з іншого приводу: коли ж, нарешті, Росія побачить останні українські фільми? Совкіно досі не показало трудящим Росії ані "Боротьби велетнів", ані "Аліма", ані "Гамбурга", ані одного з останніх випусків ВУФКУ. Всі ж кращі картини Союзу на Україні йшли і йдуть".
Таку безкомпромісну оцінку ситуації в наступні десятиріччя сприйняли б як нечуване зухвальство, та й ніхто не посмів би це надрукувати, але тоді за правду ще не карали. В статті Бажана порівняння українського і російського кіно було не на користь останнього: "Вже й тепер кінематографія РСФРР дає продукти значно нижчі якісно і дає їх значно менше, ніж кінематографія України. Коли не зважати на поодинокі картини поодиноких творців (згадайте Ейзенштейна, Кулешова, Вертова!), то пересічний фільм РСФРР (різні "Сигнали", "Байкальські хатки" та "Спирьки Шпандирі") ані з якого боку не може дорівнятися пересічному фільмові України. Не вмівши добре налагодити справи, не поставивши її на певний ґрунт, як з боку фінансового, так і з боку організаційного, кінематографія РСФРР, замість поступового зросту та розвою, занепадає, зменшуючи своє виробництво і закриваючи фабрики".
Те, що Микола Бажан писав об'єктивно, а не через свої антиросійські настрої чи упередженість, підтверджує оцінка російських фільмів, зокрема випущених Товариством "Межрабпом-Русь", російського критика Михайла Блеймана. Матеріалом для тих фільмів є, на його думку, "історія в костюмах", але "хоч яким був матеріал картини, він не сучасний, не побутовий, не історико-революційний. Він умовний і естетично зализаний. (…) Зразковими картинами в цьому сенсі є "Поет і цар" або "Солістка його величності". В цих картинах немає жодного персонажа, який би не був щонайменше графом. Навіть палацові лакеї - стовпові дворяни. Це вищий ступінь фальшивої стилізації несучасного матеріалу. Герої і матеріал - екзотичні".
І все-таки, чому ж існувала блокада? ВУФКУ мало монопольне право на прокат усередині своєї республіки. А український фільм на екрани іншої республіки, як і фільми інших республік у прокат України, міг потрапити тільки після укладання договору купівлі-продажу. Але з укладанням договорів часто зволікали, і поява фільму іншої республіки могла відкладатися на місяці. Каменем спотикання була незгода сторін у ціні. ВУФКУ не збиралося поступатися, цінуючи свою продукцію і не бажаючи переплачувати за продукцію російську. Крім того, ВУФКУ вважало неприйнятним узгоджувати із "Совкіно" плани своїх експортних операцій. Така непоступливість переросла в обопільний бойкот.
Тим часом у середовищі російських кінематографістів визріла ідея централізувати прокат. Проте ВУФКУ, спираючись на підтримку ЦК ВКП(б) України, кілька років вдавалося утримувати свої позиції. Голова правління ВУФКУ Захар Хелмно так пояснював непрості стосунки Совкіно і ВУФКУ: "Досі не налагоджені стосунки з Совкіно. Совкіно прагне не вглиб, а вшир і розглядає ВУФКУ як конкуруючу організацію, яку хоче злити з собою. Але для всіх повинно бути ясно, що робота ВУФКУ в усіх галузях іде вперед, тоді як Совкіно не впоралося з жодним із поставлених завдань. Оскільки Совкіно не вдається з'їсти ВУФКУ, воно прагне діяти шляхом бойкоту. Не купує наших картин, вимагає за свої багато грошей. Ми вважаємо, що це питання врегулюється створенням комітету при Наркомторзі, який регулюватиме ціни на картини радянського виробництва".
Не можна сказати, що глядачі в Росії не цікавилися українським кіно. Навпаки. І є факти, які про це свідчать. 1927 року режисер Одеської кінофабрики Арнольд Кордюм приїхав до Ленінграда знімати фільм "Непереможні". "В Ленінграді, куди прибула експедиція для знімання натури фільму, поставились до нашої праці з величезною увагою. Ціла низка кореспондентів місцевої та московської преси відвідала експедицію, ознайомилась з її роботою. (…) Ленінградці покладають великі надії на зламання "блокади" на прокат українських фільмів".
Справді, влітку 1927 року бойкот в інтересах господарської доцільності було припинено. ВУФКУ продало Держкінопрому Грузії 21 картину і закупило 12. Обмін було здійснено з Білорусією й Узбекистаном, у т-ва "Межрабпом-Русь" куплено 6 картин. ВУФКУ продало "Совкіно" 9 картин на суму 571 тис. крб, купивши в нього за таку саму суму 30 картин. І це відбулося після того, як було знято з посади непоступливого Захара Хелмно, чиїми зусиллями кіногалузь в Україні була налагоджена й успішно розвивалася.
У тодішньому кінематографі Росії, зокрема в прокаті, справи блискучими не назвеш. Тим часом у російському журналі "Советское кино" з'являється наклепницька стаття Арустанова, де хибно висвітлено прокатну політику ВУФКУ, перекручено факти, демагогічно підтасовано цифри. Він шукав негативне у "бальній" системі ВУФКУ. П.Могилянський на сторінках журналу "Кіно" спростовує несправедливі закиди. "Досвід показав, що система прокату ВУФКУ виключає всяке рвачество і стимулює до раціональности експлуатації театрів".
Тим часом російська кіногалузь "прославилася": того ж таки 1927 року в Москві спалахнув скандал, було відкрито кримінальну справу проти кінематографістів, які розікрали державні гроші. "Процес московських кінопрацівників привернув до себе увагу
всієї радянської громадськості, висвітлив жахливі й обурливі факти та матеріали, які характеризують злочинну вакханалію на кіновиробництві", - писав голова правління ВУФКУ Олександр Шуб. Справу розглядав Московський губернський суд.
Самостійність ВУФКУ проявлялася й у налагодженні ділових контактів з Європою. Розпочали ще 1926 року (продаж у Австрію), а згодом стрічки ВУФКУ закуповувала французька компанія "Пате". Прорвалися фільми (зокрема "Два дні" й "Арсенал") і в прокат США. Однак, як писав О.Шуб, ВУФКУ не могло вести торгівлю з закордоном на рівних засадах із Совкіно, тільки за посередництва останнього.
На жаль, поінформованість про українську культуру і про українське кіно за кордоном була недостатньою. Українські митці мало там бували. Саме тому монополіст експорту "Совкіно" незаконно підміняв марку виробника українських фільмів.
Нью-Йоркська єврейська газета "Таґ" у номері від 5 лютого видрукувала велику статтю, присвячену фільму ВУФКУ "Два дні" режисера Георгія Стабового.
"Новий кіно-театр, - пише "Таґ", - демонстрував на своєму відкритті фільм "Два дні". Цей фільм познайомив нас, американців, з новим Емілем Яннінгсом - головним героєм фільму - І.Замичковським. Ні з яким іншим кіноартистом Замичковського не зрівняти".
Терновим шляхом досягла українська кінематографія того місця, яке вона зараз займає на союзному екрані. На початку іронічне, пізніше терпиме, нарешті - милостиве ставлення до українського фільму - змінилося, кінець-кінцем, заслуженим визнанням його. І дивно, кому з "тяпів" Союзного Амторгу забажалося видавати "Два дні" за російський фільм виробництва "Совкіно"? А газета "Таґ", гадаємо, атестує "Два дні" як фільм російський не без підстав…
Коли б ми були певні того, що в даному випадкові в цій атестації, в цій підміні "марки" немає нарочитости, то ми б навіть не реагували на такий "ляпсус", та, на жаль великий, випадки рекламування закордоном виробництва національних радянських кіно організацій, як виробництва Совкіновського, до того обов'язково, як російського виробництва, - випадки такі трапляються надзвичайно часто
…"Швайцар українського пана"… так характеризує рецензент "Таґ'у" ролю Замичковського. Всього, виходить, тільки й є у фільмі українського, що… пан. (…) Совкіно, очевидячки, не заперечує проти того, щоб виробництво ВУФКУ фігурувало на закордонному екрані, як "російський фільм виробництва Совкіно"…
Та навряд, чи надійшла відповідь на поставлене запитання. І що ВУФКУ могло вдіяти? Констатувати інші аналогічні факти. Тепер уже Париж, де у престижному кінотеатрі "Стара голуб'ятня" показали картину Миколи Охлопкова "Проданий апетит" за памфлетом Поля Лафарга з Амвросієм Бучмою в головній ролі. Рецензенти схвально поставилися до фільму. "Але дивує нас, проте, що в жодній рецензії не зазначено що фільм - виробу ВУФКУ. Рецензенти або зазначають, що це - "фільм рюс" (російський фільм), або не згадують про його походження. Невже торгпредства, що продають наші фільми, не дають покупцям належних відомостей і не можуть обумовити, щоб глядачі були поінформовані про виробника?".
Поки відбувалися такі прикрі випадки, ідея централізації прокату в середовищі російських кінематографістів визріла остаточно. Озвучив її критик і режисер "Совкіно" Єрофєєв, доводячи, що відокремленість роботи республіканських кіновідомств завдає збитків. Ідею підхопили, і вона негайно набрала "вагомих аргументів": "Вільне ходіння кінокартин по всьому Союзу забезпечить здорове змагання кіноорганізацій і зробить неможливим випуск антихудожньої і сумнівної ідеологічно продукції, яка споживалась досі, особливо в Україні, де є одне лиш ВУФКУ з монополією виробництва і прокату".
"Совкіно" виявило спритність у шахраюванні не тільки в закордонній торгівлі, а й у справах внутрішніх. Домігшись припинення митної війни, що тривала три роки (1927 року О.Шуб підписав угоду з Совкіно), інституція на цьому не зупинилася: мовляв, у кожної з республік є своє національне життя, але решта - це загальнопролетарська культура і тому треба об'єднати під своєю егідою всі кіноорганізації республік. Наприкінці грудня 1927 року в Москві "Совкіно" скликало нараду, де, незважаючи на протести ВУФКУ та кіноорганізації Білорусії, ухвалили постанову з двох пунктів: 1) вивести кіноорганізації з підпорядкування Наркомосів і підпорядкувати їх ВРНГ (очолити об'єднане відомство "Совкіно" ще не наважилося); 2) об'єднати їх, позбавивши автономії.
Однак утілити в життя цю постанову тоді не вдалося, ще сильний був спротив старого більшовика Миколи Скрипника, який визнав таку постанову шкідливою і різко виступив проти, публічно заявивши про це на партійній нараді в Україні в січні 1928 року. Та російські кіночиновники не збиралися здаватись і вийшли зі своєю ідеєю на найвищий рівень влади СРСР. У березні більшовицьке ЦК ВКП (б) скликає нараду, присвячену кіно, і голова "Совкіно" Шведчиков знову пропонує те саме - заради розвитку кінематографа (про те, що в Україні кіно розвивається добре, не згадувалося) об'єднати всіх, позбавивши автономії.
Знову протест республік, знову аргумент, що це ревізія національної політики партії, що це призведе до зруйнування цієї ділянки національної культури, до гегемонії однієї кіноорганізації над усіма іншими.
Марно. Невдовзі, а саме: 13 лютого 1930 року, Всесоюзний Раднарком ухвалює постанову "Про утворення загальносоюзного об'єднання кінофотопромисловості". ВУФКУ, яке перейменовують на "Українфільм", переходить у підпорядкування Державного всесоюзного кінофотооб'єднання "Союзкіно".
Національна самосвідомість, що встигла утвердитись в Україні за час українізації, неминуче входила в суперечність з імперською політикою більшовиків, яка не відрізнялася від імперської політики, що існувала до них: завойовувати і знищувати. Україна, для якої блиснула надія незалежності, опинилася в колоніальному становищі. Задекларована більшовицькою владою гарантія культурного розвитку націй пішла в небуття, а незабаром почалися репресії.