Українська політична культура базується на засадах, що мають здорові та прогресивні витоки, але в українських політичних реаліях вони інколи перестають відповідати своїй початковій меті.
Взяти бодай персоналізм. Це глобальна інтелектуальна течія, що зародилася як відповідь на тоталітарні ідеології першої половини ХХ століття, котрі апелювали до мас. Комунізм, фашизм і нацизм, попри свої розбіжності, однаково вважали колективне важливішим за індивідуальне. Останнє мало підпорядковуватися масі. Інакше ж окремій особистості загрожувала маргіналізація, а то й знищення. Відповіддю на тоталітарні ідеології і став персоналізм, який походить із ліберальних християнських кіл. Його головна ідея в тому, що людська особистість — унікальна і безцінна. Вона максимально втілює в собі образ Божий, є наріжним каменем буття й найважливішою категорією людської цивілізації. Особистість має ставитися вище за будь-які соціальні та політичні механізми, які її обмежують. Персоналізм став одним із філософських трендів як у європейській, так і в американській думці ХХ століття. Він є не школою, а широким рухом, що охопив різні філософські школи та вийшов далеко за їх межі. У тому числі в царину політичну.
На сучасній політичній сцені є чимало діячів, які вважають себе персоналістами — або вважали б, якби краще знали про цей рух. Він, зокрема, є теоретичним підґрунтям ідеї прав та свобод кожного індивідуума. Сучасні демократичні доктрини підносять персоналістичні цінності вище за колективні. Втім, політично персоналізм працює добре лише тоді, коли існують ефективні державницькі механізми стримувань та противаг, а також інструменти контролю з боку громадянського суспільства, що не дозволяють йому вийти за межі конституційних рамок. Сучасні конституції, в тому числі українська, проголошуючи персоналістичні цінності, водночас обмежують їх застосування владою до самої себе. В останньому випадку персоналізм може легко перетворитися на зручний засіб необмеженої консолідації влади автократами. Вони володарюють за принципом: оскільки персона вища за закон, то будь-які легальні обмеження, в тому числі конституційні, принижують особистісну свободу тих, хто при владі.
Один із яскравих прикладів такого застосування персоналістичних принципів продемонстрував лідер Південного В’єтнаму Нґо Дін Дьєм. Він вірив у те, що особистість важливіша за колектив, і на цьому будував ідеологію Південного В’єтнаму — на противагу комуністичним ідеалам Північного, лідери якого проголошували диктат маси щодо індивідуума. Коли партія Нґо Дін Дьєма прийшла до влади, вона проголосила персоналізм своєю офіційною доктриною, що відбилася навіть у її назві — «Персоналістична робітнича революційна партія». Проте в політичній практиці Південного В’єтнаму ця чудова доктрина, яка передбачає пріоритет будь-якої особистості, створила пріоритетні умови для однієї конкретної особистості — самого Нґо Дін Дьєма. Відтак він поступово перетворився на корумпованого автократа. Що зрештою спричинило заколот проти його персоналістичного режиму, усунення від влади й насамкінець убивство його самого.
Історія Нґо Дін Дьєма в чомусь схожа на історію кожного українського президента. Звісно, нашим президентам бракує теоретичної підкованості їхнього в’єтнамського колеги, — вони діють більше на підставі інтуїції, ніж знань. Проте влада кожного з них є інтуїтивно персоналістичною, у вузькому розумінні цього поняття. Кожен рано чи пізно починає вважати свою персону вищою за будь-які державні інститути й екстраполювати цю ідею на свою владу. Так само багато інших представників українського політичного класу та чиновництва діють в дусі інтуїтивного персоналізму. Понад те, практично кожен «маленький українець» у глибині своєї душі — персоналіст. Як уже було зазначено, витоки цього духу анти-тоталітарні, і в цьому сенсі відповідають українській ментальності. Але, як свідчить досвід Південного Вʼєтнаму, від персоналізму носіїв влади до тоталітаризму — один невеликий крок. Щоби йому запобігти, слід плекати персоналізм у суспільстві і обмежувати його на верхівках владної піраміди. Чи це можливо в принципі? Так, і досвід європейських демократій це підтверджує. Проте в Україні поки що персоналізм суцільний — і серед пересічних посполитих, і у владі, особливо на її найвищих щаблях. Ми поки що не навчилися користуватися цим чудовим інструментом сучасної політичної культури без шкоди собі.
Є ще одна базова засада демократії, яка в Україні має певні особливості втілення, — республіканство. Римська республіка замінила владу царів, як вважається, у 509 р. до н.е. Відтоді джерелом влади для правителів Риму були не боги, а римський народ і сенат (populus senatusque Romanus — звідси знаменита формула SPQR). Вони обирали собі по два консули щороку й наділяли їх найвищою владою в республіці. Але навіть на такий короткий термін консули були обмежені складною системою стримувань, серед яких ключову роль відігравав сенат. Вважається, що період республіки скінчився, коли у 44 р. до н.е. один римський консул, Гай Юлій Цезар, був проголошений «постійним диктатором» (dictator perpetuo). Римська республіка передбачала для консула повноваження диктатора, але в обмежених рамках, за надзвичайних обставин і на короткий термін. Сенат дав Цезарю диктаторські повноваження на невизначений термін. Це й стало точкою неповернення у перетворені республіки на монархію.
Всупереч поширеному стереотипу, навіть у так званий «імперський» період римська держава продовжувала плекати різноманітні атрибути республіканства, хоч і здебільшого поверхові. Наприклад, імператори всіляко уникали асоціацій із перед-республіканськими царями. Вони називали себе «першими громадянами» (princeps) і «першими серед рівних» (primus inter pares). Майже кожен із них, сходячи на трон, обіцяв поважати і навіть відновити занепадаючі республіканські інститути. Але вже невдовзі продовжував традицію їх руйнації. Зокрема з допомогою популізму. Першим серед популістів був сам Цезар, який намагався спілкуватися з плебсом через голову традиційних республіканських інститутів, підриваючи таким чином їхній авторитет.
Незабаром у римській політичній системі трапилася ще одна малопомітна трансформація. Імператори, за прикладом давніх римських царів та своїх сучасників перських шахів, почали сприймати свою владу не як результат волевиявлення народу й сенату, а як дану богами. Скоро вони вже проголошували богами себе. Наступник Цезаря, Октавіан, присвоїв собі титул «Август», який доти вживався тільки до богів. Його сучасник римський історик Діо Кассій описував Октавіана як «того, хто більший за людину». Це, по суті, означало зміну статусу римських правителів — із технократів на месій. Якщо правитель — це месія, то йому не потрібні народ і республіка як джерело влади. Його місія і є таке джерело.
Серед римських імператорів були ідеологи (Октавіан), міцні господарники (Діоклетіан), поціновувачі старожитностей (Адріан), брутальні корупціонери (Каліґула), олігархи з патріотичною риторикою (Цезар) і навіть шоумени (Нерон). Кожен із них починав як республіканець, обіцяв бути солідарним із простими людьми, долати корупцію тощо. І кожен наступний імператор прагнув більшої влади, ніж його попередник, ототожнюючи державу з собою та свято вірячи у свою обраність задля особливої місії. З деякими фіксованість на місії зле жартувала, — чим більше вони вірили у свою обраність, тим коротшою була їхня каденція. Юліан, наприклад, вірив, що сам Зевс привів його до влади, аби, крім навернення імперії назад із християнства до язичництва, перемогти одвічного римського ворога — Персію. В перській кампанії він і загинув, просидівши на троні менше двох років.
Майже з усіма українськими президентами трапляється синдром Юлія Цезаря. Вони приходять до влади, обіцяючи, а інколи навіть вірячи в республіканські ідеали. Саме за це їх і обирає волелюбний український народ. Який теж вірить, що відтепер буде все інакше, тепер президент справді стане «першим серед рівних», його слугою. Але вже невдовзі амбіції та стиль обраного президента дедалі більше уподібнюються поведінці Цезаря. Десь у глибині душі вони навіть починають плекати ідею dictator perpetuo — пояснюючи собі таку необхідність надзвичайними обставинами, тим більше що таких обставин — реальних і вигаданих — у кожного українського президента знаходиться більш ніж достатньо.
Власне, тому в Україні й не зникає потреба в Майданах або радикальній зміні еліт під час виборів. Кожен Майдан і майже кожні українські вибори — це символічна страта чергового Нґо Дін Дьєма і Юлія Цезаря. Кожен український президент уже після перших місяців каденції перетворюється з консула на Августа. Він бере в руки булаву як персоналіст і республіканець, але вже невдовзі починає поводитися як монархіст, у центрі всесвіту якого — його власна персона, та ще персони його любих друзів. Як і Юліан, він починає вірити, що до влади його привів не народ, а Бог — задля унікальної історичної місії.
Вихід із цього замкненого кола буде знайдено тоді, коли президент під час виборчої кампанії та інавгурації в Раді (як колись це робили майже всі римські імператори у сенаті) не лише проголошуватиме цінності республіканства й персоналізму для кожного, а втілюватиме їх у щоденній політиці. Коли він зрозуміє, що місія може бути в народу, а не в найнятого ним адміністратора. Нічим не обмежений персоналізм в українських реаліях — прямий шлях до автократії. Лише дотримання Конституції, сильні інститути державності, активне громадянське суспільство та незалежні ЗМІ здатні спрямовувати його в русло побудови республіки — республіки, що захищає цінність особистості.
Більше статей Кирила Говоруна читайте за посиланням.