UA / RU
Підтримати ZN.ua

У пошуках втраченого розуміння

Цікавою подією стала поява книжки «Меридіан розуміння» Дмитра Дроздовського.

Автор: Ганна Трегуб

Травелог як зразок інтелектуальної прози нарешті повертається до сучасної української літератури. У 2011 році він постав перед читачем у різних жанрах та формах. Можна згадати бодай «Словник інтимних міст» Юрія Андруховича або «Подорожі з Мамайотою у пошуках України» Артема Чапая. Ще однією цікавою подією стала поява книжки «Меридіан розуміння» Дмитра Дроздовського. Це видання - підсумок багаторічного «інтелектуального туризму» автора. Цілком модерна спроба створити не географічну, а ментальну мапу пройдених доріг і побачених місць як в Україні, так і на різних континентах земної кулі, що часто відділені одне від одного океанами, спроба молодого автора відповісти на складні питання про роль культури і пам’яті, про власну та чужу ідентичність у світі, несправедливість та розуміння, якого світові нині бракує.

У Радянському Союзі карта світу для пересічної людини була річчю не лише непотрібною, а й шкідливою, бо це ж не був «глобус Совка». За радянських часів намагання втолити цікавість до іншого світу, який перебуває за межами простору, що прослався від Залізного муру на заході до Тихого океану на сході територією 15 республік, знання іноземних мов, натяк на гуманітарну освіту могли закінчитися концтабором. І цей інший світ - не тільки щось географічно закордонне. Це контакт з іншою, нерадянською культурою, навіть коли йдеться про національні культури народів республік СРСР.

У «Меридіані розуміння» Дмитро Дроздовський розвінчує ілюзію, що все в українців гаразд із ментальною географією та з історичною пам’яттю. Нині відбувається щось, що можна було б легко окреслити терміном французького мислителя Жоржа Ніва «патологія пам’яті».

У радянської людини географія пам’яті розгорталася довкола місць, пов’язаних із «героїчною» діяльністю творців СРСР. Здебільшого йшлося про Красну площу в Москві як центр влади, ідеологічного культу та місце поховання вождів. Згадати хоча б паломництво з усіх куточків неосяжного Союзу до монументального, як єгипетська піраміда, мавзолею Леніна. Офіційно іншої історії, ідентичності бути не могло. Бо пам’ять одного окремого народу - це шлях до руйнування імперії. І саме тому вінок або букет, покладений до монумента, наприклад, Шевченкові, або пам’ять про УПА чи про прибалтійських meža brãļi (лісових братів) були ідеологічно небезпечними. Верхівка СРСР не гірше за Огюста Конта знала, що справжні революції відбуваються в людській свідомості.

Часто можна почути, що Тарас Шевченко - це «наше українське все». Та чи справді нині «адекватно самому Шевченкові» (Д.Дроздовський), людині, котра витворила Україну в слові, те, що коїться навколо його меморіалу в Каневі? «Місце пам’яті - це певний географічний простір, на якому сконцентровано те, що може допомогти усвідомити історію й час митця, його життя і світогляд, усвідомити, в який спосіб художнє слово стало поштовхом до національного оновлення, відродження, до утвердження національної гідності», - пише автор «Меридіану розуміння». І це, як показує Дмитро Дроздовський, вдається англійцям у Стредфорді-на-Ейвоні, де в церкві Св. Трійці поховано Вільяма Шекспіра, чи шотландцям на могилі Роберта Бернса.

Нинішнього року популярним жанром в українській сучасній літературі став роман-антиутопія. Як на мене, «постамент Бозна-кого в Бозна-якій країні, без культури, мови, нації» як «прекрасний» знак «демократичної» європейської України ХХІ століття, - ось що насправді страшно і реально нині. І не зрозуміло, коли ж розуміння та діяльна пошана перестануть бути ілюзією.

Історія - це те, від чого можна відмахнутися або на що можна не зважати, живучи сьогоденням. Але це в жодному разі, як показує Д.Дроздовський, не позбавляє відповідальності за свою історію, за її творення сьогодні й тепер. Українці не знають своєї історії, усе не можуть оговтатися від своїх історичних катастроф і бояться знати історію незашорено. «Попри те, що історія - феномен, який неможливо відчути фізично, саме через історію у світі ставалися чи не найбільші катаклізми. Саме історія була поштовхом до воєн, збройних нападів, сутичок між різними культурно-історичними спільнотами. Парадоксально, але нешанобливе ставлення до історії видається також чи не найбільшою загрозою: покоління, не здатні шанувати минулого, потрапляють під страшний кулеметний вогонь у майбутньому», - йдеться на самому початку есе, присвяченого автором «Меридіану» ще одній білій плямі на карті пам’яті українців - рівненським Гурбам. Коли ж усі полеглі в різних війнах українці, як ті, котрі полягли у Гурбах, будуть пошановані належним чином через те, що вони - українці, а не за ознакою належності до певної армії або ідеології?

Другий важливий момент, на який звертає увагу Д.Дроздовський, - творення спільної історії, попри релігію, мову… Україна - це не регіон. Це країна, створена політичною українською нацією модерної доби, в якій є місце Одесі, Чернівцям, Гурбам, Каневу, Севастополю і Усть-Чорній на Закарпатті. Лише «жлобській» культурі тут місця немає.

У «Меридіані розуміння» майже в кожному есе читач знайде для себе багату палітру відтінків і форм парадоксу вільного світу під гаслом «єдність у багатоманітності». Інтелектуальний туризм автора - це річ, звична для Європи і всього цивілізованого світу, але незвична для України, не цінується і не є метою в ній. Українці не добиваються, щоб світ відкрив їм свої кордони і прийняв їх бодай як інших, а не чужих. Ця апатія до реальної реалізації свободи пересування земною кулею ставить українців перед низкою запитань. Передовсім ідеться про ідентичність українців у сучасному світі. Як показує Д.Дроздовський, до українців дипломатичні представництва різних світових держав ставляться доволі специфічно.

До Оману, Великої Британії, Південної Кореї, Польщі, Франції, Перу, про які пише автор, не гребують приїхати на міжнародні конгреси та конференції лауреати Нобелівської премії, як, наприклад, Герта Мюллер, або науковці світового рівня, як Гаятрі Чакраворті Співак. Та чомусь їх не видно в Україні. Чи не тому, що ми з власного невігластва стали їм чужими? «Україна все менше цінує тих, хто прагне донести українську культуру у формі якісного художнього слова. Тепер, якщо держава бореться за інвестування проектів культури, то лише в тому разі, коли йдеться про акцію-перформанс. Себто про ерзацний замінник культури. А це насправді політика далека від справжньої підтримки культури. В нас на Форумі перекладачів української літератури «Слово без кордонів» сотні тисяч гривень викидають на борщі з пампушками, щоби здивувати перекладачів, які відвідують Україну, а ті розповіли про проблеми перекладу і видання українських творів у їхніх країнах. І наша держава краще викине 400 000 грн. на вітер, аніж на реальну підтримку проектів представлення України та її культури у світі». Зрештою, лише від самих українців залежить, коли культурний світ зрозуміє Україну і нарешті перестане нею гребувати.

Дроздовський Д.І. Меридіан розуміння. - К.: Унів. Вид-во ПУЛЬСАРИ, 2011. - 220 с.