У 2011-му майже збіглися ювілеї двох визначних майстрів нашої літератури. Миколі Вінграновському виповнилося б 75, а Григору Тютюннику - 80. Їх об’єднав один творчий простір - українська література. Їх об’єднав і один уже усталений вимір - «шістдесятники».
У пошані до шістдесятників іноді вчувається щось містичне... У переказах очевидців деякі події тієї епохи - смерть Сталіна, XX з’їзд партії, доповідь Микити Хрущова «Про культ особи і його наслідки» і початок «відлиги» - нагадують казку або притчу.
«Люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїни в стіні, де він упав, - живопише Євген Сверстюк. - Цілі ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники - ті, яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла».
У цьому контексті склався осередок українських дисидентів з авторів-шістдесятників, члени якого, будучи зразковим продуктом радянської системи, швидко просувалися кар’єрними щаблями.
Без сумніву плідні й захоплені максималісти, які склали іконостас майбутньої шкільної програми, вони належали до покоління нових панів, котрі, будучи переконаними комуністами, ніколи не забували про своє походження. Утім, саме це дало декому з них змогу зберегти в умовах конформізму бодай людську гідність. Як це, скажімо, сталося у випадку з Миколою Вінграновським і Григором Тютюнником.
До табору національних фантазерів з шістдесятників належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба.
Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинець, Іван Гель та брати Горині.
Цікаво, що Василь Стус лише згодом долучив свій голос до хору «дисидентів», до якого зараховують і поета Івана Драча з віршем «Дихаю Леніним», і політика Левка Лук’яненка, що був за соціалізм з людським обличчям. Мабуть, це й не дивно, адже «дисидент» - це той, хто конфліктує з владою, а Стус її просто не визнавав.
Але письменницьке начальство не переймалося тонкощами соціального абсурду, тому будь-що «за життя», а не «за правду» в літературі 60-х вважалося відвертою маніфестацією політичного характеру.
Такого чтива в ту пору було небагато: адже воно визначалося ще й вдачею автора: часом літературний «дисидент» народжувався на рівному місці. Приміром, характер, як у Миколи Вінграновського, а чи пияцтво, як у Григора Тютюнника, - визначали місце (або його відсутність) у номенклатурному строю.
Нічого особливого, як бачимо, проте саме особисте, а не колективне, вирішувало суть будь-якого питання, оскільки права на приватну інтелектуальну власність митець був позбавлений.
Через це, мабуть, і позначена творчість шістдесятників жанрово-тематичним розмаїттям - модерні «Атомні прелюди» Вінграновського і «Балада ДНК - дезоксирибонуклеїнової кислоти» Драча губилися у класичних етюдах, поемах і сонетах.
Звісно, весь цей стилістичний бенкет «селюків», допущених у міську літературу, - модерністи Василь Голобородько і Микола Воробйов, неоромантик Микола Вінграновський, неонародник Василь Симоненко і постмодерніст Василь Стус - не вкладався у жорсткі рамки соціалістичного реалізму, тому влада звинувачувала шістдесятників в «естетизмі», «абстракціонізмі» «штукарстві», «навмисній ускладненості» і загалом відірваності від життя.
Та й між собою не всі шістдесятники ладнали. «Щось більш-менш путнє хтось про вас друкував?» - питався Григорій Штонь у Вінграновського. «Дзюба, - відповідав той. - Нас перед тим перезнайомили і повезли обох за місто. На шашлики. Але нічого не вийшло. Не вийшло товаришування».
З одного боку, вважається, що в поезії Вінграновського (який, навчаючись в Інституті кінематографії в Москві, познайомився з Олександром Довженком) дістає підтвердження відома довженківська теза про те, що «митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що саме по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ».
З іншого боку, чи були поети-шістдесятники разом зі своїм народом? «По дорозі до Гніздовського Драч несподівано й зворушливо почав сповідатися мені, - згадує Богдан Бойчук візит до Америки радянського поета. - Знаєш, Богдане, я не знаю, де мені місце, де я повинен бути, чи з хлопцями на засланні, чи в Києві».
«Куди я їздив? - згадує Григорій Штонь розповідь Вінграновського. - На Мальорку. Грошей на пароплав уже не вистачало, то виручив Євтушенко. Вийняв сто доларів: «На, Коля, плыви». Я й поплив».
Хай там як, але, крім «юного ідеалізму, який просвітлює, підносить і єднає», що був, на думку Євгена Сверстюка, найпершою ознакою шістдесятників, об’єднуватися нашим сільським приходькам у місті було довкола чого: адже мотив роздвоєння ідеологічної та життєвої позиції завжди був притаманний літературним кадрам, покликаним за рознарядкою до всесоюзної літератури.
«Моя нога у моднім черевику / Свій босий слід не може віднайти», - сумував Іван Драч. «Я сів не в той літак / Спочатку / Думав я / Що сів у той літак / Але я сів / Не в той літак», - і собі бентежився Микола Вінграновський. Чесно кажучи, це й не дивно, оскільки вірші того ж таки Вінграновського не були по-справжньому органічними ані соцреалістичному канону, ані дисидентській естетиці шістдесятників. Так, любовна лірика, а решта - пара у свисток офіціозу. Або «національне» гудіння. Вельми символічний із цього приводу діалог між поетом і критиком в особі згаданого вище Штоня: «- Як я співав у церковному хорі… - Ви? - Я. У мене ж знаєш який бас. - То й що, що бас. Треба знати слова, ноти. Чи бодай басову партію. - А нащо? Я просто гудів. - Як то гудів? - Отак став збоку і гудів. Низько-низько. - І не набили? - За що? Я ж маю слух. А що не знаю слів, то нащо вони? Головне густи в тон».
Із часом шістдесятники взагалі розчинилися в «тональній» риториці тогочасної моди на українство, яка уповні замінювала їм «національне» буття. «Потрібна була велика душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом, - згадував Іван Дзюба надривне сольфеджіо того часу. - Микола Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, - а відповідно змінювався і характер його поезії».
Чи не тому будь-які щирі почуття письменники-одинаки, на зразок Тютюнника або Вінграновського, топили, відповідно, або в чарці, або в екзотичних мотивах своєї творчості, оскільки служити вони залишалися тому самому режимові, який бачив їх лише в ярмі антиукраїнських структур на кшталт Спілки письменників. Адже насправді вони були всього лише за соціалізм у мистецтві. Соціалізм, чужий українській ментальності. Може, через це й «мучилися зі словом», як Григір Тютюнник, бо рідна земля чужих зерен не сприймає?
Згодом, щоправда, спрацьовували таємні механізми етнічного самозахисту, і тоді вже нутряну ностальгію за «справжньою» Батьківщиною, не розведену навіть міським добробутом, вони втискували в літературу, роблячи з неї ретроспективний заповідник.
То й не дивує, що вважається, мовляв, якби не було Тютюнника, «ми й не знали б, як і що народ їсть, у що одягається, чому не ремствує», як пише Григорій Штонь.
Але ж тим, що носять і як співають, займається етнографія, а не література. Характер, працьовитість, «диви, булка в баби впала» - це не література, а життя, і оспівувати його не обов’язково сільською говіркою. Тому, певно, й логічно, що Тютюнник важко працював над «словом-трудягою», оскільки шістдесятники не винаходили, а імітували - народну говірку, філософію, мислення.
«Знаєте, для Григора було важливо, щоб його персонажі мали реальні прообрази, тобто щоб людина ця була «вмонтована» в час, - згадував Петро Засенко, з яким Тютюнник приятелював. - От ми з ним приїздили в село до моєї матері. А вона на старість була зігнута. Григір її питає: «Мамо, а чого ви так зігнуті?». А вона каже: «Та знаєш, у двадцять дев’ятому році як зігнулася над колгоспними буряками, то ніколи було й розігнутися». Григір одразу записав».
Зрештою, «відроджувати» за тих «бровастих» часів «народність», імітуючи класику, дозволеним бунтарям на кшталт Драча, Павличка і Вінграновського було не так уже й тяжко. Влада сама максимально ускладнила її сприйняття, ввівши у підручники і зробивши номенклатурним баластом. Тому навіть найменший відступ від класичного канону робив з поета Ікара і Прометея.
З «українською темою» у наших авторів було складніше. По-перше, їх цікавила якась «інша Україна», яку в ту пору не випадало розгледіти ані в телескоп, ані в мікроскоп. «Ми на Вкраїні хворі Україною, / На Україні в пошуках її», - визнавав Вінграновський, несамохіть ілюструючи відмінність між «українством» шістдесятників і реальним станом речей в УРСР. Адже Батьківщина для наших народників завжди уявлялася набором заборонених сакральних символів на зразок «релігійних свят» або «української мови».
В ідеалі цілком достатньо було «підправити» владу шляхом естетизації її бюрократичного апарату, і все стало б на свої «національні» місця.
Але Україна, якою її бачили шістдесятники, була продуктом колективного мріяння, а тим часом усі вони жили у громадянському суспільстві, що не мало нічого спільного з Батьківщиною.
Загалом перетворювати минуле на історію - складне завдання, тим паче якщо йдеться про радянський період, відомий своїм абсурдом. Що ж до історії шістдесятництва в Україні, то за цим явищем узагалі криється кілька форм мислення, які завжди різнилися між собою, наче «українське» і «державне». Об’єднати ці форми у своєму власному житті намагалося не так уже й багато з тодішнього літературного люду.
Щодо Миколи Вінграновського і Григора Тютюнника, чиї річниці майже зійшлися, можна з певністю ствердити: вони принаймні спробували…