Вони були ровесниками, обидва 1910 року народження. Один — уродженець Смоленщини, у 1941 році вже відомий поет, лауреат і орденоносець. Другий — родом з Алтаю, видав у довоєнному Сибіру кілька збірок віршів, доля звела його з армією, на початку війни одержав кубики політрука у петлиці. Обидва за статусом були військовими кореспондентами. Та, крім журналістської рутини, обидва продовжували писати вірші, бо ж «хто сказав, що треба кинуть пісню на війні?». Були друзями.
Перший — Олександр Трифонович Твардовський (21.06.1910–18.12.1971), автор перш за все поеми «Василь Тьоркін». Другий — Василь Іванович Глотов (25.12.1910–12.03.1990), з якого художник Орест Верейський намалював уславлену не менше за саму поему ілюстрацію.
Тобто зримий образ героя Твардовського Василя Тьоркіна — це, по суті, Василь Глотов воєнних років.
Історія створення портрета всенародно улюбленого літературного героя Василя Тьоркіна широковідома, багаторазово описана й таємницею давно не є.
Після війни шляхи їхні розійшлися. Твардовський зняв погони і пішов до історії російської та світової літератури, Глотов з редакцією армійської газети у чині підполковника дислокувався у прикордонному Львові, де й провів решту життя.
У цій історії пощастило всім її учасникам. Перш за все, звісно ж, пощастило Олександру Твардовському. Він усе своє життя ходив по лезу бритви. З одного боку, виходець із міцної селянської родини, і таке походження в умовах укріплення радянської влади повсякчас загрожувало йому вилізти рогом. Тому що «куркульську» родину вислали у Сибір. А самому поету весь час якщо не прямо, то опосередковано дорікали у дрібнобуржуазності.
Однак, з іншого боку, молодий поет у 1941 році був уже кавалером ордена Леніна — за вірші та ордена Червоної Зірки — за участь у «незнаменитій» війні з фінами. Він прямував перевіреним, уторованим шляхом радянського письменника, проливаючи у душі гіркі сльози за зруйнованою родиною та водночас прославляючи у поемі «Країна Муравія» та вірші «Ленін і пічник» колгоспний лад, радянську владу та рідну Комуністичну партію.
Він так і залишився б обдарованим пролетарським менестрелем, клоном теж далеко не безталанного Дем’яна Бєдного… якби не Тьоркін.
Тьоркіну пощастило із третьої спроби. Перша — від плідного дореволюційного романіста Петра Дмитровича Боборикіна. Його роман про освіченого комерсанта Василя Тьоркіна, що тяжіє до Європи, на жаль, не мав успіху у передреволюційній Росії. Другу спробу було здійснено групою воєнних журналістів під час фінської кампанії: був створений цілком лубочний Вася Тьоркін, дуже подібний до коміксного героя Першої світової війни Кузьми Крючкова, який так само кидав супостата десятками через плече. І тільки третя спроба виявилася абсолютним збігом особистого літературного таланту поета з читацьким «горизонтом очікування» істинно народного героя. «Дотьоркінська» та «післятьоркінська» творчість Твардовського могла мати злети й падіння, гучні скандали та загальне схвалення, — все одно тільки «книжка про бійця» відобразила ім’я літературного персонажа у народній свідомості, перетворила його з імені власного на ім’я загальне.
Менше, ніж іншим, та все ж пощастило й Василю Глотову. У Твардовського було безліч друзів і приятелів і під час війни, й після. Так, вони досить часто перетиналися у військово-журналістському побуті, «спали під одним плащ-наметом», милися у лазні, пили фронтові сто грамів, але це зовсім не привід, аби ставати частиною біографії класика літератури. Вирішальну роль відіграв випадок в особі художника Ореста Верейського. Власне, Василь Глотов довідався про те, що він — «Тьоркін», одним з останніх. І ніколи не робив із цього факту аргументу рекламного впливу на свого видавця або читача. У жодній з його повоєнних книжок (крім документальної «Зустрічі» 1980 року) нема ані присвячень, ані сюжетних ігор з іменем Твардовського — просто нічого.
А що ж є? Яке життя прожив «Тьоркін»-Глотов після Перемоги?
Це становить інтерес особливо тому, що власне Тьоркін після 9 травня 1945 року не припинив свого літературного існування, хоча саме цього дня було дописано останню главу поеми. По-перше, Твардовський написав і з величезними труднощами пробив до друку поему «Тьоркін на тому світі» — гостросатиричний твір, який чималою мірою спричинився до драматичного завершення літературної кар’єри та життя письменника. По-друге, такий собі Юрасов, колишній офіцер Радянської Армії, видав у рік смерті Сталіна у Нью-Йорку книжку «Василь Тьоркін після війни», яка викликала у Твардовського демонстративне обурення. Й це не кажучи вже про дійсно океан народної творчості, коли продовження «Тьоркіна» з’являлося у кожній районній газеті чимало років і з багатьох найрізноманітніших приводів. Читач пристрасно жадав продовження спілкування з героєм, якого полюбив. Адже це був саме той «святий і грішний» Переможець, що жив у душі кожного: і колишнього фронтовика, й трудівника тилу, і того, хто брав Рейхстаг, і того, що пройшов полон, і пораненого, і вцілілого. Адже він переміг ворога — він переможе будь-які труднощі…
Звичайно ж, реальність мала дуже небагато спільного з найбільш високохудожнім міфом. Війна, як виявилося, не закінчилася. Більш того, триває й досі. Набуваючи найбільш неймовірних форм.
Василь Глотов, найбільш «тьоркіністий» з усіх можливих Тьоркіних, прожив 45 повоєнних років у місці, про існування якого літературний герой, цілком імовірно, навіть і не чув. І це не тому, що я підозрюю його у неосвіченості, зокрема географічній. А тому, що західноукраїнський Львів як соціальне та культурне середовище як 75 років тому, так і тепер має надто мало точок зіткнення з тим культурним феноменом, який втілював собою герой Твардовського.
Аби переконатися у цьому, достатньо стати на хвильку на точку зору нинішнього «великоруського» читача, навіть не заангажованого політично, просто грамотного обивателя. А де його взяти? Це дуже просто: у російському інформаційному агентстві. Саме ця організація є, як казав вождь світового пролетаріату товариш Ленін, «не тільки колективним пропагандистом і колективним агітатором, але також і колективним організатором». Саме вона водночас і висловлює, й продукує «колективне несвідоме» російського народу, про яке він, частіше за все, навіть не здогадується.
4 вересня 2016 року журналіст інформаційного агентства Регнум.ру, який побажав лишитися невідомим, відкриваючи чергову Америку, пише про Василя Глотова як про прототипа Тьоркіна. Воістину, він як справжній першовідкривач вирушає до першоджерела: на історичну батьківщину героя, у Крутихінський район Алтайського краю. Де з подивом дізнається, що «про останні роки життя Василя Івановича Глотова нічого не відомо». Він не вірить власним вухам, виявляється, тут, у центрі світової цивілізації, «у селі Приганка, де народився Глотов, автору не могли нічим допомогти». А причина цього очевидна: «після війни він поїхав до Львова, де його сліди загубилися». От загубилися — й все тут.
Уявляєте собі? Стоїть ошелешений журналіст у самісінькому центрі планети і на очах у збентеженої публіки дізнається, що існує така собі глуха тмутаракань, у якій «загубитися» порядній людині нічого не варто. Як громом вражений, схилив похнюплену голівоньку працівник інформаційного агентства, — й заплакали хором читачі Інтернету.
Якось так приблизно виглядає з погляду професійного російського інформатора, пригніченого природою, історія літератури у контексті концепту «Чи є життя за МКАДом?» (для тих, хто не в темі, Московська кільцева автомобільна дорога).
А та обставина, що протягом «загублених» повоєнних років Василь Глотов опублікував 31 книжку віршів і прози, з яких, живучи у дійсно провінційному Львові, чотири книжки — в Москві та три — у Києві, журналіста аж ніяк не збентежило. Причому інформацію про це 2016 року можна було одержати, не відходячи від Приганки, за вісім хвилин. У інтернет-каталозі Російської державної бібліотеки, колишньої — імені Леніна.
Відвертий великодержавний снобізм газетяра, зрозуміло, нічого спільного з науковою об’єктивністю та достовірністю не має, однак вельми красномовно свідчить про глобальні амбіції.
Зрештою, справедливості заради треба сказати, що російський снобізм нічим не гірший від снобізму українського, а точніше, галицького. Доктор філологічних наук і водночас письменник Іван Володимирович Лучук 16 квітня 2015 року опублікував у інтернет-газеті «Збруч» короткий посібник під назвою «Літературна історія Львова. Пунктирний курс», яку розпочинає від 1256 року та Галицько-Волинського літопису, а завершує цілком новітніми авторами-початківцями. Більшу частину посібника присвячено, звісно, собі улюбленому, але це як раз зрозуміло.
А от незрозуміло, чому, приділивши три розділи власне українській літературі — давній, новій і міжвоєнного періоду, розповівши про польський, єврейський та деякі інші національні аспекти літературної історії Львова, детально виклавши історію «радянської літератури Львова», шановний дослідник, нагадаю — доктор філологічних наук, старший науковий співробітник академічного інституту, жодним словом не обмовився про багаторічне існування «російського аспекту» літературної історії Львова.
Очевидно, тому й «загубився» у непроглядному Львові Василь Глотов.
За 45 років життя у цьому місті він надрукував тільки у місцевих видавництвах 24 книжки. Мало хто з літераторів того часу, уродженців культурної столиці України, може похвалитися такою кількістю книжок львівського виробництва.
І добре б «не побачив» дослідник у 2015 році махрового радянського відставного підполковника. Він же взагалі нікого не побачив.
Ані Григорія Глазова, за книжками якого знімалися фільми, ані Ангеліни Буличової, пісні на вірші якої лунали на центральному телебаченні, ані Ернста Портнягіна, трагічну музу котрого високо цінували Євген Євтушенко та Станіслав Куняєв… Не кажучи вже про менш публічних Олену Васковську, Юрія Кирилова, Аркадія Фільова.
Один мій знайомий філософ, що живе зараз у Польщі, визначає цю властивість української інтелігенції як «синдром 2014 року»: не згадувати самого слова — «російський».
Найобразливішим є те, що ніхто з названих мною не мав навіть можливості якось визначитися з приводу Криму та Донбасу, оскільки померли задовго до Майдану. Заднім числом вписав їх до «сепаратистів» старший науковий співробітник Лучук.
Зараз можна тільки здогадуватися, по який бік барикад опинилися б львівські російські письменники. Питання, звісно, марне та видає з головою того, хто його ставить. Тому що апріорі всі володарі дум та інженери душ людських мовби знають відповіді на всі життєві питання, тому й книжки пишуть, у яких ми, читачі, шукаємо оці власне відповіді. Але читач тепер пішов битий і підозрілий, він прийме лише ту відповідь, до якої він сам уже готовий. А при «неправильній» відповіді він сміливо скидає автора з пароплава сучасності.
Якщо ж саме співтовариство письменницьке не шанує пам’яті хай не однодумця, але хоча б колеги та багаторічного члена цього співтовариства, який нікому нічого поганого не зробив, то чого можна очікувати та вимагати від решти.
Я маю на увазі, що на сторінці Вікіпедії, присвяченій Василю Івановичу Глотову, стоять неправильні дати народження і смерті, хоча тут же — фотографія нагробного пам’ятника, де ці дати на мармурі проставлені. Закралася аналогічна помилка й до тексту статті про поета в «Енциклопедії сучасної України». Взагалі мовчить про члена Спілки письменників з 1951 року сайт Львівської організації.
Тож я десь навіть співчуваю безіменному журналісту з російського інформагентства. У добу, коли дядечко Гугл за першою вимогою видає на будь-яке питання горезвісні «стопятсот мільйонів» версій відповідей, людині, що не має навичок порпання у бібліотечних, вкритих пилом століть каталогах, раптом одержати якусь нісенітницю на прості й очевидні питання — це було, як кажуть, когнітивним дисонансом. Якого вона не пережила й пішла в аноніми.
А Василь Іванович Глотов післявоєнної доби прожив звичайне трудове життя. Його онук, що народився 1963 року, добре пам’ятає щоденне торохкотіння дідової друкарської машинки у кабінеті, де стоять клуби диму від цигарок «Казбек» у будні та «Герцеговина Флор» — у вихідні дні.
Книжки виходили у світ із завидною регулярністю: із 1949-го по 1987-й було видано 33 окремі книжки, не рахуючи публікацій у колективних збірках, тобто практично по книжці на рік. Вийшовши у відставку, фронтовий журналіст Василь Глотов не пішов «на творчі хліби», а продовжив співпрацю з армійською пресою. Добре, що у Львові виходила газета Прикарпатського військового округу «Слава Родины» та успішно функціонувало Львівське політичне училище, де готували воєнних журналістів. Було кому передавати бойовий і професійний досвід, який зараз, до речі, передавати вже нема кому, на жаль. Професійних військових журналістів на війні, що триває вже не перший рік, немає. Нема професійної інформаційної політики, яка створюється не в останню чергу засобами масової комунікації. Нема людей, які вміють не тільки базікати та розголошувати військові таємниці, а й знають зсередини, що таке армійська служба.
Будьмо відверті, Василь «Тьоркін»-Глотов не був правдоборцем, як герой сатиричної поеми Твардовського «Тьоркін на тому світі». Не був він і антирадянщиком-дисидентом, як герой поеми Юрасова «Василь Тьоркін після війни». Він продовжував бути тим, ким був на фронті: журналістом, комуністом, літератором. Він не рвався у лідери та володарі дум. Думаю, що Василь Іванович тверезо оцінював свої творчі можливості й не претендував на всенародне визнання. У літературному побуті є місце не лише геніям і пророкам, там потрібні й умільці, що добре знають свою справу: що й коли сказати. Якщо хтось раптом подумає, що після падіння радянської влади всі, хто називав себе письменником, мимовільно стали першокласними талантами, гідними Нобелівської премії з літератури, то нехай завітає до першої-ліпшої книгарні та погортає видану у країні літературу.
Василь Глотов писав вірші та прозу, у його активі є твори про Україну та рідний Алтай, він їздив у творчі відрядження й за результатами їх видавав книжки, свого роду звіти. Він не чекав натхнення, а кожного ранку ставав до верстата й лупав скалу. Ну й скажу, нарешті, те, чого не дуже хотілося б говорити: нема у його творчій спадщині віршів чи повістей, які можна було б внести до «золотого фонду» російської літератури ХХ століття. Можливо, не пощастило. А може, й не мало так бути.
Василь Глотов залишився в історії літератури як солдат і поет, журналіст і вихователь. Він був водночас творцем і творінням. Був сином своєї епохи, який, на щастя, не пережив її. Йому пощастило в іншому: він став персонажем історії літератури, набувши статусу візуального прототипу одного з найбільш пронизливих літературних героїв. І у цьому його унікальне місце.
P.S. І ще одне. Коли у тисяча дев’ятсот сімдесят волохатому році мене, абітурієнта Львівського університету, питали у приймальній комісії, чи я не син, то відповідав: «Навіть не однофамілець». Хоча на факультеті насправді була хмара родичів місцевої літературної еліти.