Роман Крісті, який датується 1934 р., безперечно, серед тих її детективних діамантів, котрі ошелешують розв'язкою, хоча повсякчас - знову і знову - повертаєшся думками до її сюжетних ребусів. Навіть давно знаючи, "хто" вбивця. Геніальні й майже ідеальні детективні розв'язки у "Десяти негренятах", "Убивстві Роджера Екройда", "Кривому будиночку". У цьому ж плані "Східний експрес", що пропонує портрет колективного вбивці, безумовно, виходить за рамки якогось окремого приватного злочину. Бо це така собі модель помсти суспільства – окремому мерзотнику.
Ох, як ми всі це розуміємо. І як би іноді хотіли теж потрапити в інший "Східний експрес", аби влупити якогось негідника бодай по голові.
Образ злочинця Ретчетта, американця з темним минулим (у фільмі його грає Джонні Депп), як уособлення приватного зла, супроти якого й повстає з тесаками в руках посеред ночі різношерстий соціум у закритому просторі. У "Східному експресі", зокрема.
Як відомо, попередня гучна екранізація цього ж роману датується 1974-м: режисер Сідні Люмет, у ролі Пуаро - Альберт Фінні. Певні порівняння постійно зіштовхують на одній вузькій колії два "експреси". Крім того, у масовій свідомості давно живе й не нудьгує унікальний Пуаро, зіграний Девідом Суше в телесеріальному циклі. І, можливо, рідше згадують ще одного переконливого Пуаро, якого грав Пітер Устінов, зокрема у фільмі Джона Гіллерміна "Смерть на Нілі" (1978 р.).
І у фіналі нового "Експресу" є яскравий натяк, що згодом саме цей Пуаро (Кенет Брана) теж відбуде у подорож річкою Ніл…
І саме згадка про Ніл майже 40-річної давності не випадкова: фільми Гіллерміна і Брана – майже дитяче захоплення яскравою епохою "Великого Гетсбі", епохою великих почуттів, палких пристрастей, красивих інтер'єрів.
І ось що суттєво. Не лише ребуси-головоломки Крісті цікавлять глядача у конкретному прем'єрному випадку (адже хто вбивця, давно всім відомо), - саме тут на перший план виходить підкреслено театралізована драма помсти. Вона занурена в різні шпарини крістівського сюжету, в характери персонажів.
Театралізована драма помсти – споконвічна драма театру. Згадуючи і Гамлета, і інших видатних діячів.
Кеннет Брана – святе дитя британського театру, палкий шанувальник Шекспіра, його модерний адаптатор та інтерпретатор .
Отже, годі шукати в його екранізації "Східного експресу" - сірі клітини, сірі сутінки, туманні серпанки класичного англійського детективу.
Його красивий і багатий фільм – свідома театралізація злочину, апологія сценічного лицедійства, гедоністична оскарвальдівська салонна історія, в якій повсякчас змагаються суспільство та індивід. Як у "Ідеальному чоловікові", зокрема.
Розсипані різні іронічні цитати у фільмі Брана, в яких легко впізнати натяки на казкові антуражі екранізацій Джоан Роулінг та інших конструкторів фантасмагоричних світів, – то далеко не всі хитрі авторські натяки. Адже кожен герой у кіноверсії Брана грає трохи за себе, а трохи за того хлопця (дівчину). І завше кожен герой, що зрозуміло, далеко не той, за кого себе видає. І навіть Пуаро – не той.
Джоні Депп, запрошений на роль убивці, умисне програє гангстерську сагу зі свого ж відомого фільму "Джонні Д.". Пенелопа Крус, Джуді Денч, Дерек Джекобі, Мішель Пфайффер, Віллем Дефо – знамениті зіркові актори, яких запросили зіграти одночасно декілька персонажів і в гамлетівській "Мишоловці", і в крістівському "Експресі". І просто пограти в себе самих.
І, врешті-решт, так воно і є, – це гра в різних регістрах. Зовнішній стиль – великогламурний, за мотивами Крісті. Внутрішній стиль, ніби запозичений із "8 жінок" Франсуа Озона, передбачає щось творчо-автобіографічне в сольній партії кожного зіркового гостя в цьому старому романі про головне.
Безумовно, фанати Крісті саме такого Пуаро – спеціаліста з маленьких сірих клітин, - можливо, й не очікували. На відміну від Пітера Устінова, герой Брана - не такий серйозний, не такий діловий, не такий соціально-переконливий. А Девіду Суше він програє у фаховості, зануреності саме в комбінації-ігри тих-таки сірих клітин.
Пуаро, яким його грає Кеннет Брана у власноруч сконструйованій і театралізованій драмі-помсті з елементами новорічної казки, насправді не є тим, за кого себе видає. Згідно з внутрішньою логікою режисера саме такого фільму у казково-театралізованому світі за мотивами Крісті, де кожен не є тим, за кого його сприймають, - чому би не сприйняти за "іншого" й головного детектива?
І ось справді в різних епізодах фільму він і натякає своїм нещадним критикам та крістівським фанатам на щось підкреслено-штучне, артистично-химерне та маскарадно-грайливе – у самому собі, в Пуаро. Його демонстративні вуса, ніби приклеєні вуса у героя Папанова з "Дімантової руки", ось-ось відклеяться. Його регулярні нічні стогони-зітхання над портретом ефемерної красуні – то, взагалі, не Пуаро, чия пристрасть - не жінка, а розум.
Власне, сам процес розшифровки злочинного ребуса – у фільмі Брана – то не продукт гострої розумової діяльності детектива, а ланцюг випадковостей, фактор його спостережливості та артистичної інтуїції. І ось саме тут зупинюсь і запропоную, можливо, найрадикальнішу та найкумеднішу з версій стосовно цієї прем'єри. А що, власне, коли сам Кенет Брана – як фанат Шекспіра й хуліган-театралізатор - і натякнув у своєму фільмі, що Еркюль Пуаро саме у цьому світі вже давно несправжній, уже давно підставний (як і інші герої). Можливо, цей Пуаро – талановитий актор на роль Гамлета, але в певних запропонованих обставинах він грає відомого детектива, котрий у останньому романі Крісті під символічною назвою "Завіса" і мав би колись залишити свою зрадливу сіру сцену? Підстаркуватий, але одержимий актор на роль Гамлета (й на інші шекспірівські ролі) у класичному ребусі Агати Крісті – вже в ролі Пуаро - хіба це не феєричний фінал детективу, розв'язка якого у дусі самої ж Крісті…