Україна відзначає 100-річчя від дня народження видатної художниці Тетяни Нилівни Яблонської (1917-2005). НБУ ввів в обіг пам'ятну монету "Тетяна Яблонська" (номіналом 2 грн). Відкрито виставки, присвячені знаковому ювілею. В інтерв'ю DT.UA донька художниці Гаяне Атаян розповідає про життя та творчість Тетяни Нилівни у складну радянську епоху. Зокрема про те, як у різні періоди велику українську художницю обвинувачували то в "імпресіонізмі", то в "націоналізмі", то в "радянськості".
- Гаяне, сама Тетяна Нилівна вважала себе українською чи радянською художницею?
-Українською.
- У радянські часи про життя та творчість Тетяни Нилівни Яблонської писали багато. А тепер виходять нові дослідження з сучасними інтерпретаціями?
-Не ті часи. Я нічого не чекаю, коли чесно. Тепер, мені здається, слово за самою художницею. Найважливіше й найцікавіше, що може бути, - це публікація рукописів Яблонської. Було б добре, щоб вийшла наша книжка. У видавництві "Родовід", до речі, зовсім недавно вийшла невеличка, але дуже симпатична книжечка "Тетяна Яблонська в колекції Запорізького музею". Там теж використано один її мемуарний текст.
- Можете розповісти про нотатки Яблонської докладніше?
-У її нотатках - ключі до розуміння багатьох речей, що відбувалися в ту епоху. І прямі нитки тягнуться звідти до нашого часу.
Мені, поки я працювала з цим матеріалом як упорядник книжки, боліло, бо я розуміла, що багато речей, про які пише мама, зараз, по суті, повторюються одна в одну. Ті ж таки трактування мистецтвознавців і чиновників від культури. Так чи інакше вони робляться "під період", під певну кон'юнктуру.
У 1947-му Яблонську обвинувачували в "імпресіонізмі". У 1960-х - в "українському націоналізмі" (при цьому виставку її декоративних робіт показали в Москві, возили в Будапешт, а в Києві - побоялися).
Після 1991-го Яблонську оголосили "радянською", її роботи (і не тільки її, а й усіх її колег, котрі працювали в другій половині XX ст.) зникли з постійних експозицій багатьох наших музеїв. Зникли надовго… Ось вам і "трактування".
- Як сама Тетяна Нилівна реагувала на такі експозиційні новації?
-Їй було гірко. Це очевидно: минулу епоху треба розглядати складніше, а не вихлюпувати з водою дитину.
Та мама робила свою справу. Головним для неї була робота, а зовнішні обставини - остільки оскільки.
Зараз, коли чую про "декомунізацію", про те, як її спрощено розуміють мало обізнані люди, просто знизую плечима: нудно все це! Те, що відбувається в культурі, набагато складніше, ніж грубі ідеологічні схеми. Треба вміти цінувати талант і професійний рівень. А всі ці трактування - по суті, форма безкультур'я.
- До речі, про безкультур'я. Чим скінчилася скандальна історія з фальшивими картинами Тетяни Яблонської? Знаю, що ви навіть подавали позов до Європейського суду з прав людини…
-Нічим. Із ЄСПЛ десь у 2008-му ми отримали гарний лист про те, що справу взяли до розгляду. І рівно через рік - другий, з відмовою розглядати. З якихось формальних причин, начебто через неправильне оформлення. Усі позовні заяви в ЄСПЛ проходять через певного уповноваженого від країни, на яку подано позов. Імовірно, саме цей хтось і "злив" нашу справу.
Ну що ж, Європейський суд - теж не Господь Бог.
Перед нами так ніхто й не вибачився. Очільник антикварної мафії (колишній міністр освіти) - в бігах. Інші фігуранти - як і раніше, на місцях. Вони виграли суд.
Нічого складного в наших умовах! І все-таки вважаю, що в тій історії я перемогла. Тепер уже навряд чи хтось спробує "легалізувати" фальшивки через виставку в державному музеї.
- Життя і творчість Тетяни Нилівни зараз, як і раніше, обговорюють у рамках радянського міфу. Тільки до історії про Попелюшку намагаються причепити ще й модний фемінізм. Ні феміністкою, ні Попелюшкою, ні казковою щасливицею, яка легко зробила кар'єру, Яблонська точно не була.
-Знаєте, як писала сама мама? "У житті, як на довгій ниві, усього було". Вона прожила довге життя людини яскравої й неформатної. Вона й тепер неформатна, незручна для багатьох.
- Віхи біографії Тетяни Яблонської, наче зумисне, збігаються з усіма віхами часу, в якому вона жила. Народилася 2017-го, за два тижні до "березневої" революції. В інтелігентній викладацькій сім'ї у Смоленську. На початку 1920-х її батько, а ваш дідусь, філолог і самодіяльний художник Нил Олександрович, за одними даними - заснував у Смоленську Пролеткульт, а за іншими - просто брав участь у його роботі. Потім сім'я переїхала до Одеси, намагаючись емігрувати з СРСР. А коли не вийшло, вирушила в Кам'янець-Подільський, щоб нелегально перетнути кордон уже там. Як Пролеткульт узгоджується зі спробами втекти з Союзу?
-Він не організовував Пролеткульт. Дід працював у цій організації. Це відомо з маминих щоденників. Особливого вибору не було. Де можна було, там і працював. Ще - працював у газеті "Рабочий путь". Малював для заробітку портрети. До ідеології його діяльність не мала прямого стосунку. Були надзвичайно складні 1920-ті роки. Люди виживали, як могли, в тодішніх умовах.
- Я запитую, щоб зрозуміти: що насправді думала про довколишню реальність молода Яблонська. З моменту її вступу до київського художнього училища, з якого вона перейшла в художній інститут, у біографіях читаємо про еталонну комсомолку.
-Сам той факт, що дідусь усі сили поклав на те, аби виїхати, - відповідь на ваше запитання. Як пише мама, знову ж - у щоденниках, вони жили в ситуації "роздвоєння". Те, що говорять у сім'ї, не можна говорити в школі чи інституті. Треба уважно стежити за всім, що говориш "назовні". Вона згадувала, як в 1930-х, коли навчалася в інституті, несподівано зникали студенти й викладачі. Пропав - і всі мовчать. Це неможливо зрозуміти й уявити собі тепер. А люди тієї епохи з дитинства знали, що є жорсткі рамки дозволеного. А що вже думали "для себе", то…
- Живопис став для неї можливістю дистанціюватися від політики, від жахіть сталінізму?
-Мама з юності поставила перед собою завдання - стати хорошим художником. Була захопленою студенткою, дуже багато працювала. Доки весь курс писав одну постановку, вона встигала написати її з кількох ракурсів. Її перша персональна виставка відбулася вже у студентські роки.
- А вас як вона виховувала?
-Для нас не були важливі "зовнішні" речі. А різні "соціальні" моменти сприймалися більше через гумор. Хоча, звісно, різне траплялося. Пам'ятаю, фарбували яйця на Великдень, - і мама боялася, щоб у мене на пальцях не залишалася фарба. Хоча часи були вже брежнєвські, нічим страшним, якби помітили, це не загрожувало.
Чим таке могло обернутися за Сталіна, можу собі уявити з маминих текстів, - жах!
Приміром, мама згадує, як навіть фотографію її діда з шістьома синами, серед яких був і Нил Олександрович, завжди ретельно ховали. Бо дід там був в облаченні священика. Потім це фото зникло. Про історію втечі сім'ї, внаслідок якої мама потрапила в Україну, вона боялася говорити мало не до останніх днів. Я сміялася: "Мамо, та що ти?" А вона у відповідь: "А раптом знову комуністи прийдуть?.."
- В 1941-му - війна. І ваша мама опинилася в колгоспі під Саратовом. Там і народила дитину…
-Народила вона в Саратові. А молодша сестра Леля не мала дозволу на виїзд і сіла разом із мамою в поїзд нелегально. Їхня мама, моя бабуся, наказала: "Ти Тетяну не залишай!" Коли поїзд рушив, Леля зізналася перевіряльнику, що їде без документів. На щастя, він її пожалів - не висадив із поїзда.
Уже в 1942 р. сестри з немовлям переїхали в село. Дуже важко виживали! Це описано в маминих спогадах.
Мама з Лелею працювали в колгоспі. У мами був єдиний дорогоцінний альбомчик для малювання. Коли до когось приходила похоронка, їй приносили фото загиблих. Вона збільшувала ці фотографії - робила з них портрети. За це жінки могли дати трохи молока або кілька яєць.
- У 1947-му в Ірпені, під Києвом, помер її вчитель, Федір Кричевський. За чутками, від голоду. Пишуть, що, мовляв, намагаючись його врятувати, Яблонська возила йому їжу… Це правда?
-Кричевського після війни обвинуватили у співпраці з німцями. Це була брехня. Мама казала, що він їй пропонував - очевидно, напередодні евакуації: "Приїдьте на Полтавщину, там пересидимо!" Наскільки мама знала, жодної співпраці з німцями і близько не було.
Хтось його оббрехав. До війни він був авторитетним, номером першим. Очевидно, знайшлися заздрісники.
Через пляму в біографії Кричевському не дозволяли жити в Києві.
До речі, майстерня моєї мами, де ми зараз із вами сидимо, колись була його майстернею. Після Кричевського тут містилася майстерня Шовкуненка. Після війни в інституті мама була його асистенткою. Ось як усе переплітається. По його смерті, уже в 1970-х, приміщення передали Яблонській.
Інші люди розповідали, що Кричевський жив в Ірпені у становищі ізгоя. І мама була однією з небагатьох, хто не боявся до нього їздити. Не знаю, як там вона його підгодовувала… Але, можливо, допомагала. Вона взагалі була людиною гуманною. Це проявлялося в різних ситуаціях.
- І, я так розумію, була прямолінійною?
-Так. Інколи говорила що думала навіть собі на шкоду. Потім дуже переживала: чому ж я не стрималася? Але це - інша тема. Що стосується Кричевського - так, вона не боялася підтримувати з ним стосунки. Не тільки вона була така, було ще кілька художників, які до нього їздили і підтримували чим могли.
- У 1947-му за картину "Перед стартом" художниці ладили Сталінську премію. А натомість у газеті "Культура і життя" 31 жовтня 1949 р. вийшла стаття "За соціалістичний реалізм у живописі" критика А.Кисельова. В якій автор, серед інших, обвинуватив Яблонську у формалізмі ("в картинах реалізм принесено в жертву так званій "живописності"). А вже 11 лютого 1950 р. у газеті "Культура і життя" виходить "покаянний" лист художниці. З приводу якого вона жалкувала до кінця життя. І написала в мемуарах, що після цього випадку "начисто забула всі живописні завдання". Вам не відоме підґрунтя цієї історії? Хто міг примусити Тетяну Нилівну написати в "Культуру"? Чи не була пов'язана вся ця ситуація з її підтримкою Кричевського?
-Мама справді жалкувала з приводу якоїсь статті. Можливо, ви маєте рацію, - примусити щось написати її могли. Час був жорсткий.
У 1960-х траплялися ситуації, коли її примушували виступати на задану тему. А потім - раз, і відлягло від серця: виступати вже не треба.
Знаєте, що я можу вам точно сказати про свою маму? Вона ніколи нікого не обмовляла. Жила по совісті. Не бігала в ЦК, ні на кого не скаржилася, не чинила підлот.
Коли вона ще була студенткою, її намагалися завербувати. Вона ж була старостою курсу. Викликали в "органи" і розпитували про студентів. Вона відповіла: "Я нічого не знаю - нічого не можу повідомити!"
Мама вміла залишатися собою. Це було дуже важливо. Так, казала, згадуючи ту ж статтю, я могла в чомусь помилятися. Траплялися неприємні історії, коли у творчості її намагалися "схилити", - з тією ж картиною "Життя йде", на якій молодиця й старий сидять під хатою. Тоді її примусили написати іншу картину, більш жанрову. Таке було з картиною "Весілля", яку примусили переробити. Але це не було підлістю стосовно інших людей. До речі, якщо вже про кон'юнктуру, - Тетяна Яблонська жодного разу не писала ні Сталіна, ні Леніна. Тільки те, що хотіла.
- У Тетяни Нилівни були вороги?
-Так.
- Хто?
-Не називатиму імен. Не час. Вона була яскравою, а таким завжди заздрять. Різні бували ситуації.
- А з ким вона дружила?
-Із багатьма. Всіх не перелічити.
- Багатьом здається, що 1970-ті - початок 1980-х у Тетяни Силівни - найбільш "благополучний" період.
- Тоді від декоративного живопису вона поверталася до живопису валерного. І було важко знову почати писати складніше. Рука звикла до іншого. Мама була дуже імпульсивна. Могла, розгнівавшись на себе, проткнути "неслухняне" полотно пензлем. Багато полотен палила - тут, у грубці. (Показує на камін.) Мама взагалі не "бронзовіла". До своєї творчості ставилася критично. Завжди співвідносила себе з "першими величинами" - Тиціаном, Рембрандтом, Пісарро. Все життя вчилася. У мене зберігся альбомчик, у якому вона малювала композиційні схеми своїх етюдів. Біля деяких слівце: "Дурниця!"
- За хрестоматійну сьогодні картину "Хліб" у 1949-му Тетяна Яблонська отримала Сталінську премію 3-го ступеня. Писати її почала в 1948-му. А 1947-го був голод. І помер Кричевський. Чи можуть ці біографічні підтексти бути зашифровані в картині?
-Ні. Вона багато разів говорила про "Хліб". Після війни та двох напівголодних років - 1946-го і 1947-го, у 1948-му з'явився нарешті хліб. Мама побачила гори пшениці, - і це її вразило. Вона написала картину під враженням від побаченого.
Навіщо щось вигадувати? Мама була життєрадісною людиною. В ній жив характер переможця. Радість у ній була сильнішою за інші емоції. Звідси - картина "Хліб", або той-таки "Ранок". Хоч би як їх тлумачили, вони звучатимуть по-своєму. Я впевнена: її картини переживуть усі часи. Їх, до речі, навіть у Китаї знають, - я бачила їх репродукції в недавно виданій популярній книжці з мистецтва.
- У 1960-х у Тетяни Яблонської розпочався новий період у творчості - захоплення Закарпаттям, народною культурою. І її швидко звинуватили тепер уже в українському націоналізмі. В 1969-му, коли художниці виповнилося 52, у друкарні порізали її спільну з Іваном Драчем книжку. Як вона сама про це все згадувала?
-З гіркотою. А книжка, про яку ви кажете, - ось вона, дивіться… Коли-небудь, сподіваюся, ми її перевидамо - щоб відновити справедливість. Можливо, в Івана Драча є авторський примірник. Балади написані Іваном Драчем за маминими картинами. Праворуч на кожному розвороті - репродукція, ліворуч - текст.
- Що написано від руки під картинками? Це Тетяна Нилівна писала?
-Так, вона. Написано, хто був прообразом кожного героя. Ось - тітка Химка і її сестра Лизавета. Вони жили в Каневі. А тут пише: "Задумала в хаті нащадків сестри Тараса Шевченка в селі Шевченкове - Кирилівці". А ось, дивіться, мамин улюблений вірш. "Балада роду". Вона його напам'ять знала.
- У 1970-му вбили Аллу Горську. Почався погром "національного відродження". Як ці події торкнулося Тетяни Яблонської?
-Частково торкнулося. Вона була дотична до того кола. Одну ситуацію мама згадує у своїх нотатках. Це історія про лист на захист Опанаса Заливахи. До мами прийшов її колега, пропонуючи підписати. Вона знітилася. І тут її зять, чоловік моєї старшої сестри Арсен Бейсембінов (вони з Лелею тоді жили в Києві), каже: "А що там? Давай, я підпишу!" Тут і мама підписала - мовляв, він, молодий, не боїться, а вона?.. Коли "підписантів" почали громити, тут, у Художньому інституті, відбувалися збори. Мама казала - жахливі, кров холонула в жилах (ще студенткою вона була свідком "розгрому" бойчукістів у Трапезній лаври, і тут історія ніби повторилася). Мама все чекала, коли і її назвуть. Але не назвали. Чиїхось підписів нібито не розшифрували. Її підпису не можна було не розшифрувати й не помітити. Нею володіло двоїсте відчуття. З одного боку - страшно. З другого - як же так, я ж теж із ними? Але заявити вголос, що підписала, страшно. Вже через багато років мистецтвознавець Ігор Іванович Верба розповів їй: виявляється, з "органів" надійшла вказівка: "Бережіть Яблонську!" Очевидно, їм було невигідно, щоб вона опинилася серед бунтарів…
- Як Тетяна Нилівна сприйняла розпад Радянського Союзу?
-Плакала від щастя. А до того, коли стався путч і здалося, що ось-ось знову закрутять гайки, в неї стався інфаркт. Вона раділа Помаранчевій революції, яку застала. Тоді часто по телевізору Пономарьов співав гімн: ми співали разом із ним. Мама казала: "Іди на Майдан!" У котрусь із ночей, пригадую, лякали штурмом. І мама, зовсім уже слабенька, наказала мені: "Вдягай шубу, йди туди!" Ми наївні були - хотіли змін. Незадовго до того пережили гидку історію з підробками в музеї…
- Вона не жалкувала, що довелося прожити життя в СРСР?
-Ні. Альтернативи ж не було. І ще. Вона ніколи не жалкувала, що батькові не вдалося вивезти сім'ю за кордон. Казала, що тут вона отримала дуже добру школу живопису. А на Заході - невідомо що було б. Вона дуже любила свою землю, прикипіла до неї душею.
- Тетяна Яблонська вірила в долю?
-Вона вірила у своє призначення. І, швидше, була людиною, яка долю долає. Мама сама робила своє життя. Завдяки своїй енергії, радісному сприйняттю життя. Пастелі, які вона наприкінці життя навчилася малювати лівою рукою, - це ж теж було доланням таких складних обставин…
Із досьє. Тетяна Яблонська народилася 24 лютого 1917 р. у Смоленську, в сім'ї художника Нила Яблонського. У 1928-му сім'я переїхала до Одеси, в 1930-му - у Кам'янець-Подільський, згодом - у Луганськ. Яблонська закінчила КДХІ за фахом художник-живописець (майстерня професора Ф.Кричевського). Серед її найвідоміших картин - "Хліб" (1949), "Весна" (1950), "Стара яблуня" (1986), "Весілля" (1963), "Разом з батьком" (1962), "Літо" (1967). Не стало художниці влітку 2005 р.