Харків’янам показали оперу «Вишиваний. Король України», історію про австрійського ерцгерцога, який не став королем України. Більшість глядачів виходили з театру з виразом деякої задуми на обличчях.
Оперу в Харківському національному академічному театрі опери та балету ім. М.Лисенка/СХІД OPERA було створено в рамках проєкту з ініціативи і на замовлення Почесного консула Республіки Австрія в Харкові Всеволода Кожемяка.
Найбільш довгоочікувана, дорога й масштабна, найбільш українська, ідентична й авангардна, найбільш... яка ще?
Ось, наприклад, колега в телефонній розмові попросив наспівати щось із того, що мені найбільше запам'яталося з опери, на прем'єру якої він не зміг потрапити.
«Призвісько Вишива-а-а-ний мені дали-и-и в Украї-ї-їні. За те, що я носив вишива-а-а-анку. Українську-у соро-о-очку-у-у…»
Короткі гудки... Мабуть, в аматорському виконанні прозвучало надто вже авангардно.
Так, складно співати такий текст. Безумовно, складність багатошарової партитури композиторки Алли Загайкевич підсилює враження від сольного та хорового співу артистів, які гідно впоралися зі своїм завданням. Особливо ж слід відзначити роботу Володимира Козлова, виконавця головної ролі.
«За годину до опівночі 18 серпня 1948 року в совєтській в’язниці в Києві лежало мертве тіло українського полковника... Йому вдалося втекти від гестапо, але не вдалося втекти від совєтської контррозвідки… Його викрали солдати Червоної армії, літаком привезли до Совєтського Союзу, а тоді нестямно допитували. Він помер у в’язничній лікарні і був похований у непідписаній могилі...»
Це цитата з прологу книжки «Червоний князь. Таємні життя габсбурзького ерцгерцоґа» американського історика Тімоті Снайдера. Книжка, що вийшла 2011 року українською мовою в перекладі Павла Грицака, багато в чому вплинула на задум режисера опери Ростислава Держипільського.
Лібрето Сергія Жадана «Вишиваний. Король України» вийшло окремим виданням торік. У ньому — авторська версія, так би мовити, патетико-романтична драма з елементами поетико-біографічної фантазії.
Зі сцени тортур у камері починається дія опери. Тобто починається з кінця і далі рухається досить хаотично. Масові сцени швидко змінюються. Людей-оленів переслідують люди-мисливці. Люди-зварювальники викрешують іскри. Люди-балерини з білих перетворюються на сірих і чорних. Люди-воїни б'ються. Люди-кадети кружляють у макових вінках. Люди-біженці кудись ідуть із дерев'яними валізами. Люди-глядачі намагаються розібратися в тому, що відбувається на сцені.
Чому король був Вишиваний?
«Як вони називаються?» — запитує головний герой свого батька. — «Українці!» — «Я буду їхнім королем…»
Вільгельм Франц Йозеф Карл фон Габсбурґ-Лотаринзький, також відомий як Василь Вишиваний, не був королем України. Теоретично він міг би ним стати, якби в Україні в першій половині минулого століття реалізувалися ідеї створення монархічної держави. Проте ця версія документально не підтверджена ані вираженим бажанням Вільгельма Габсбурґа, політичного діяча і дипломата, ані його реальними можливостями.
Українську культуру він почав усотувати, мандруючи серед Карпатських гір, спілкуючись із селянами. Вже під час навчання у військовій академії продовжив вивчення мови, ознайомившись із творчістю українських поетів та прозаїків.
Після закінчення військової академії 1915 року Вільгельм Габсбурґ у званні лейтенанта був відправлений у 13-й полк уланів, що формувався переважно з українців. Вояки подарували йому вишивану сорочку, яку лейтенант дуже любив, як і багато чого, пов'язаного з українським життям та культурою. За це його й прозвали в полку Василем Вишиваним. Під цим ім'ям він писав вірші про Україну. Під цим ім'ям помирав у виставі під тортурами.
Сорочка в символічних кривавих плямах виконавця головної ролі у виставі — це не мантія монарха. Це, швидше, художній образ мучеництва, тернове веретище.
Як повідомив завідувач художньо-постановочної частини в Харківському національному академічному театрі опери та балету Олексій Саєнко, для постановки виготовили 15-метрову декорацію на три яруси з пандусом, вагою п'ять тонн. Використали два з половиною кілометри тканини на виготовлення 360 костюмів.
— Важко було працювати в таких масштабах?
— Важко. Але ми впоралися. Це лише цифри, за якими стоїть робота багатьох людей. Складна робота. Виставу готували чотири роки, а випускати довелося за півтора місяця. Завадила пандемія. Це абсолютно новий для нас, європейський театральний напрям, ми раніше такого не робили. Що далі? Далі плануються гастролі — по Україні, по містах Європи. Виставу треба показувати глядачеві. І вже за оцінкою багатьох глядачів ми зрозуміємо, наскільки добре впоралися зі своїм завданням, — каже Олексій Саєнко.
Справді, поки що важко оцінити, наскільки глядацькі зір та слух виявилися близькими до режисерського бачення та композиторського рішення.
Деякі шанувальники виключно традиційних постановок вирушили в гардероб ще в антракті. Хтось проводив гастрономічні аналогії, кажучи, що «це як екзотична кухня: не тільки недосвідчений глядач, а й гурман не відразу зможе дати оцінку всім якостям запропонованої страви». Хтось сказав: «Малопоюбельно, але незвично». Хтось об'єктивно хвалив артистів і всіх тих причетних, хто виходив під бурхливі оплески глядачів на сцену у прем'єрний вечір. Хтось мріяв узагалі про щось своє.
В одній зі сцен вистави одна група вояків зустрічається з іншою групою вояків.
— Ми з України, — співають одні.
— І ми з України, — співають інші.
У залі дівчинка молодшого шкільного віку прошепотіла до батька: «Тату, а з ким вони воюють?».
Адже запитань лишилося багато. І багато ще буде.
Усі статті автора читайте тут.