Про цього молодого та вельми амбітного письменника я дізнався з фейсбук-стрічки, з несподіваного боку. СУЧасний, УКРаїнський (головне — україномовний і геть не ватний) ЛІТератор — і не на боці нової соціальної страти, яка мітила себе в соцмережах бордовою стрічкою з гаслами «ДУМАЙ!» etc?! Так майже не буває! Це вже цікаво, а заява письменника, за яким іще не було жодної виданої книжки, що невдовзі його слава затьмарить саму баронесу сучукрліту Оксану Забужко, заінтригувала ще дужче. (Автор проявиться і з більш несподіваного боку, але про це пізніше). І от за якихось кілька місяців від віртуального знайомства фейсбучний френд, одесит Вадим Яковлев презентує випущену київським видавництвом «Каяла» книжечку в м’якій палітурці, на 150 сторінок, із лейблами «Сучасна література» та «Контркультура», під назвою «Там, де починається територія».
Вже з перших сторінок я зрозумів, що Оксана Забужко наразі може бути спокійна — славу її талмудів «Територія» не затьмарить. Обіцяного прориву в сучукрліті не сталося, і навіть медійна підтримка Олеся Донія та Костянтина Дорошенка (обидва залишили по рецензії в передмові) тут не допоможе. Втім, на відміну від згаданих талмудів, «Територію» варто купити вже тому, що її справді можна прочитати, а не задля тішення власного самолюбства, описаного нині вже малопопулярними одеськими хохмачами: «Рядом с этой сокровищницей мысли делаешься чище, как-то духовно растешь». Духовного зростання не гарантую, якогось очищення теж, але певну кількість годин, проведену за захопливою історією, можна сміливо пообіцяти. Будуть пригоди не надто вправного кілера в Україні недалекого майбутнього, у форматі «роад-сторі» — мандрівки антиутопічними державними новоутвореннями, що виникли на окраїнах її території (а от Донбас, а може, й Крим, схоже, повернувся до нас — на тлі ледь живої Росії, розколотих громадянським конфліктом Сполучених Стейтів і загалом світу, що таки пережив 2020 рік, у нашому випадку — рік виходу книжки, гордливо названої романом).
Ідея появи на теренах нашої країни різних чудернацьких утворень не нова, тут можна згадати й уже майже клясичне «Рівне/Ровно» Ірванця, і, міль пардон, панове інтелектуали, кіношну Україну президента Голобородька, з її 28 утвореннями від Королівства Троєщина до Баштанової Республіки.
Вадим Яковлев на мапі України намалював лише три новоутворення, зовсім невеликих, із якими, однак, не впоралася новооб’єднана держава. Що цікаво, утворилися ці державки геть не з тих причин, яких бояться в нас небайдужі громадяни, справедливо болісно реагуючи на будь-які прояви регіонального сепаратизму. Уява письменника малює інші причини й наслідки. Так, у місті Чернівці постає держава на засадах християнського анархо-фашизму, з пам’ятником Беніто Муссоліні, який, утім, простоїть недовго, а чому — про це читач нехай дізнається сам. Вочевидь, автор не надто цікавиться цими Чернівцями — він не дає анархо-фашистській державі навіть оригінальної назви, а сюжет його роад-сторі не заводить героїв до Буковини. Натомість читач разом із автором побуває в державі Аль-Кочубій, заснованій на частині Одеси та Одещини (тут варто нагадати, що Вадим Яковлев і сам є одеситом). В Аль-Кочубії владу взяли арлармлісти — носії нової релігії, про суть якої можна здогадатись із самої назви, але це буде неточно. Очікуючи побачити тут «слов’янський ІДІЛ-лайт», герої книги натомість не можуть навіть ідентифікувати устрій цього утворення, яке автор називає «країною без властивостей» і вимальовує картину держави, в якій усе дуалістично, де є Міністерства Оборони і Зрадництва, Освіти й Невігластва, Охорони Здоров’я й Завдання Шкоди Життю Громадян, а в місцевій соцмережі можна додавати людей не лише в друзі, а й у вороги (погодьтеся, це значно чесніше за соцмережі, де є тільки «френди», яких можна тільки «лайкати» в тій чи іншій формі). Третю країну-фантасмагорію автор оселив у Дніпрі й дав їй ім’я Амазонія. Тут править матріархат, тут жінка має право на кількох законних чоловіків (або дружин) і узаконене добровільне рабство. Втім, до Амазонії знаходиться доволі багато охочих переселитися, настільки, що герою, який за сумісництвом працює на купу спецслужб, включно з СБУ, не потрібно вигадувати складну легенду — досить просто прикинутися новоприбулим мігрантом.
Сюжет «Території» зав’язаний на мій улюблений жанр — «книга в книзі», який мені сподобався ще в Орвела у його «1984» (там коханці-бунтарі читають смертельно небезпечну книжку «Теорія та практика олігархічного колективізму» Еммануеля Гольдштейна — з десятків сторінок тексту постає, нарешті, суть вигаданого Орвелом світового порядку).
Герої Яковлева, непрофесійний кілер Діметрус і його кохана Леся, мандруючи химерними державами на території України, шукають книжку якогось Геннадія Петренка «Сукня для Муссоліні, або Досвід постдемократичного світу» — і зрештою знаходять її. Читач має нагоду розпочати захопливе читання (справді захопливе, бо цьому жанру, «книга в книзі», я вірю охочіше, ніж багатослівним і зарозумілим діалогам героїв роману), де йому нарешті розкривається природа всіх цих Аль-Кочубіїв із Амазоніями. Втім, тривалого читання не вийде — з технічних причин, у буквальному сенсі. Шкода, але можна заспокоїтися тим, що сюжет роману під кінець закрутиться настільки, що вже й роз’яснення Геннадія Петренка не допоможуть. Однак не спойлеритиму.
Ну й про сукні. Можливо, варто було б із цього почати — як казав один літературний герой уже згаданих вище одеських хохмачів минулого століття, «Одно это вызовет нездоровый интерес публики, а следовательно, огромный сбор», та я вирішив залишити на кінець. Вадим Яковлев — письменник, який і сам полюбляє часом носити сукні. Як і його героїня Леся, якій за біологічним статусом ця сукня ніби й «не положена». Підозрюю, на цьому факті й будуватиметься майбутня впізнаваність нового автора. Але читачам краще оцінювати текст, ніж перейматися вмістом того, що під сукнями авторів.