У Кіровограді наприкінці минулого року відкрили "новий театр". Точніше - перебудоване й відремонтоване приміщення старого, ще Єлисаветградського, театру, де творили корифеї. Поставлена 1882 року на його сцені "Наталка-Полтавка" із Марією Заньковецькою в головній ролі вважається початком українського реалістичного професійного театру. До свого 130-річчя приміщення, яке перед цим більше ніж десять років перебувало в аварійному стані, нарешті причепурилося і набуло ошатного вигляду.
Якраз тоді змінилося й керівництво театру.
У Єлисаветграді жили послідовниці Лісістрати?
Театр, зведений 1867 р. на колишній вулиці Дворцовій, неподалік військових казарм та імператорського палацу (не зберігся, деякі його допоміжні споруди стали основою нинішньої обласної філармонії), мав задовольняти естетичні смаки місцевої публіки.
А на середину ХІХ ст. публіка тут зібралася неабияка. Фортеця святої Єлисавети над Інгулом виконувала в той час охоронні функції, сюди приїздили навіть офіцери з генерального штабу (до речі, дружиною одного з офіцерів, який відбував тут службу, була донька Пушкіна). Таке товариство потребувало відповідної освіти для своїх дітей, тому в невеличке містечко запрошували талановитих учителів і професорів.
Очевидно, саме завдяки їм зі стін Єлисаветградського реального училища та чоловічої класичної гімназії наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. вийшло чимало талановитих випускників.
Приблизно з кінця 60-х рр. місцева еліта почала активно обговорювати ідею спорудження театру. Ця тема настільки заволоділа умами, що, за розповідями нащадків корифеїв та близьких до них людей (колишній художній керівник Кіровоградського театру - заслужений діяч мистецтв України Іван Казнадій, який знав особистого гримера Марка Кропивницького Прохора Коваленка, доньку Івана Карпенка-Карого Марію Тобілевич-Крисан, доньку Кропивницького Єлизавету Рябову, його онуків Марину та Ігоря), дійшло до того, що єлисаветградські жінки, здебільшого дружини військових, поставили своїм чоловікам майже античну вимогу: або театр, або не виконуємо подружніх обов'язків.
Можливо, це був жарт, але архітектора таки почали шукати. Столичні виявилися задорогими, тому звернулися до місцевого - військового інженера та архітектора Трембицького, який на той час звів у місті кілька помітних будівель. Він згодився, але зажадав від громади організувати йому ознайомчий тур кращими театрами Європи.
Поїздка була вдалою: інженер привіз не лише враження, а й креслення будівлі Віденської опери. Коли на одному із зібрань у салоні полковниці Ніколаєвої Трембицький представив проект майбутнього театру, йому влаштували овацію, а потім - бенкет на його честь. Вдячна громада нагородила архітектора й поїздкою до Карлових Вар, аби набрався сил перед початком будівництва.
Особливістю Зимового театру стало те, що в підлогу та бічні стіни оркестрової ями було вмуровано порожні пляшки, а в півтораметрові стіни глядацької зали - сотні глиняних амфор (завдовжки до 90 см), спрямованих шийками до сцени. Це забезпечило якнайвищий рівень акустики: коли на сцені шепотіли, було чутно у будь-якому куточку зали.
Такий ефект зберігався понад сто років - у радянські часи, пригадував нині покійний Іван Казнадій, секретарі обкому полюбляли хвалитися ним перед своїми гостями. Делегацію приводили до театру, у залі повністю вимикали світло, і за звуком безпомилково визначали, який папір рвуть на сцені - ватман, цигарковий чи газетний.
Актор Іван Анастасьєв, котрий працював ще в тодішньому приміщенні театру, розповів:
- Якось під час репетиції ми з актрисою Тетяною Параконьєвою сиділи в останньому ряду. Її чоловік Костянтин (народний артист України, лауреат Шевченківської премії) був на сцені. Під час перерви Тетяна питає через увесь зал:
- Костю, ти отримав зарплату?
- Ні.
- Не бреши, я чую, як ти шелестиш грошима в кишені!
Але в 1976-му, мабуть, учергове замисливши щось "грандіозне", начальство затіяло реконструкцію театру. Усе поруйнували, вивезли більш як десяток машин побитих пляшок і глечиків, а стіни оббили лакованою фанерою… Відомий театр став схожий на сільський клуб...
Досить швидко після такої "реконструкції" театрові знадобився справжній ремонт, причому капітальний: продірявився дах, з різних причин почали підніматися грунтові води, тож треба було зміцнити фундамент. Ще 2001 р. приміщення визнали аварійним. Чиновники різного рівня обіцяли знайти кошти. За прем'єрства Ющенка йшлося про 20 млн грн, пізніше про 11 млн... Гроші надходили невеликими частинами - і то тоді, коли наставав черговий критичний момент і колектив просто-таки волав про допомогу. До 125-річчя театру відремонтували гримерки, балетний зал, костюмерну - відсотків 15–20 від необхідного.
Наступні кілька років робота йшла як мокре горить. І тільки трохи більше ніж рік тому, коли за відновлення театру взявся голова облдержадміністрації Сергій Ларін, діло зрушило.
Роботи тривали в напруженому темпі. Директор компанії "Інтерресурс" - генерального підрядчика реставрації театру - Євген Верещак вважає, що зроблене за такий короткий строк - подвиг будівельників.
Працювали одночасно по 500–700 осіб, часто до пізнього вечора. Кошторисна вартість робіт - 125 млн грн.
Зате тепер на підлозі вестибюля - мармурова мозаїка, у залі - позолочена ліпнина, яруси, яких не було раніше, нова величезна кришталева люстра (стара, надзвичайної краси, після "ремонту" в 70-х безслідно зникла), оксамитова завіса від петербурзьких майстрів, крісла італійської роботи. На жаль, майже вдвічі зменшилася кількість посадочних місць. Звісно, амфор уже ніхто в стіни не вмуровував - застосовується сучасне звукообладнання.
"В театр ідуть, аби в щось повірити…"
А тим часом у колективі театру імені Марка Кропивницького спалахнув скандал, згодом стався розкол. Обласна влада відмовилася продовжити контракт із тодішнім директором і художнім керівником - заслуженим діячем мистецтв Михайлом Ілляшенком. Це викликало чималий резонанс і збурило мистецьку громадськість міста. Спочатку колектив, здавалося, одностайно став на захист Ілляшенка, а через якийсь час виявилося, що частина трупи якраз і доклалася до його відставки… А для творчого організму це згубний процес.
Виконувач обов'язків директора Ігор Спінул протримався на посаді кілька місяців, художній керівник (реформа нібито полягала в тому, щоб розділити ці посади) Сергій Козир, який сам колись грав у цьому театрі, встиг тільки розпочати репетиції нової вистави, а потім з невідомих причин покинув роботу.
Якраз у цей час в одній із місцевих газет з'явилася стаття про те, що театрові, мовляв, не потрібна стаціонарна трупа, а нове приміщення можна використовувати для антреприз. Нібито це сприятиме тому, що люди активніше відвідуватимуть театр, бо інтерес до нього впродовж років тільки падав, а про корифеїв, якими ми ніби пишаємося, взагалі ніхто не пам'ятає…
Це викликало обурення, гостру дискусію. Ясна річ, уже не залишилося людей, які пам'ятають корифеїв живими, але чимало акторів-ветеранів мають світлі спогади про колишнього головного режисера та директора театру Михайла Донця, їхнього учня і послідовника. Володимир і Любов Трибіненки, Іван Анастасьєв, Сергій Чумаченко, Раїса Афанасьєва, Лідія Кравцова відзначають його інтелігентність, доброту і водночас вимогливість, професіоналізм, точність у деталях, універсальність таланту, відданість своєму покликанню, уміння створити доброзичливу атмосферу, коли актори буквально жили
театром.
Усе це, зрозуміло, має стати в пригоді і новому керівництву (директор -Володимир Єфімов, головний режисер - Євген Курман).
Перед ними сьогодні складне завдання: об'єднати колектив творчістю, роботою, успіхом. Як це зробити?
Євген Курман,
головний режисер театру:
- Ми ввійшли в приміщення, де соромно бути недолугими. Потрібен якісний естетичний продукт, серйозне оновлення репертуару, мусимо підготувати низку вистав, щоб задовольнити диференційований попит глядачів. Наша ситуація критична, бо часовий люфт дуже малий, слід робити все дуже швидко. Сподіваюся встигнути за два сезони. Але театр - це не супермаркет, куди можна прийти і щось вибрати. У театрі пропонують унікальний, а не універсальний продукт.
Досвід корифеїв слід трансформувати. Вони творили український професійний реалістичний театр молодими. На той час це була нова естетика - жива, енергетична, потужна, демократична і водночас вишукана й професійна. Вони були по суті модерністами, бо вивели на сцену гостру, актуальну українську п'єсу. Збіг цих та інших чинників і дав той успіх, про який ми говоримо донині.
Але скопіювати його неможливо. Бо сьогодні інші реалії, інший історичний процес. Ми творитимемо сучасний театр - конкурентоспроможний, з іншими засобами впливу. Інтернет, телебачення дають інформацію, красиву картинку, розважають, але не можуть дати того, що даємо ми, - душевності, теплоти, без яких людині важко жити. Рідко коли глядач іде в театр, щоб просто дізнатися сюжет п'єси, - він іде в театр, аби в щось повірити, щось важливе для своєї душі винести з тих трьох-чотирьох годин, проведених у його стінах.