Київський літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини днями запросив важливих гостей - видатних українських поетів Бориса Олійника та Івана Драча. Зустріч проходила в рамках "SpeedDating по-тичинівськи" - це новий формат для музею. Відвідувачі квартири Тичини змогли також побачити унікальні фото великого поета, раніше невідомі широкому колу його шанувальників.
На білих стінах першого поверху музею-квартири - чорно-білі фото. Знімки розташовані в хронологічному порядку, тобто по наростаючій, починаючи з 1913-го. Перше фото зроблено для матрикула слухача економічного факультету Київського комерційного інституту, куди молодий Тичина вступив після закінчення Чернігівської духовної семінарії.
Далі - Тичина біля батьківської хати в селі Піски (1915-1916).
Особливу увагу привертають фото часів Голодомору в Україні. Український поет тоді мешкав у Харкові, у письменницькому будинку "Слово" (1930-1934). Цей будинок письменники між собою називали "будинком попереднього ув'язнення". Багатьох тоді з цього будинку просто забирали й вивозили в невідомому напрямку... Напис на фото: "Серпень 1932 року. Павло Тичина в колі родичів". В часи Голодомору поет надавав притулок своїм близьким, які бідували. І в листі до дружини Лідії Папарук 17 травня 1933 р. писав: "Оце ж ніяк не можу приїхати до Києва, бо жду Єфросинію Григорівну, а ще ж Валю покійної сестри Полі, очевидно, треба буде взяти. (…) Бо голод, Лідусю! Ну що ж справді, коли голод!".
Про непрості обставини тих років свідчить лист Павла Григоровича до брата Євгена 27 серпня 1932 р.: "…Все більше й більше вгрузаю. То по роботі, то по опікуванню та шефству, то навіть по хатньому господарству. (…) Ну а до того треба ще сказати, що ми тут ледве-ледве харчуємось…".
Одне фото змінюється іншим. Сторінки життя добігають кінця. Коло замикається. Павло Григорович, уже в літах, серед жителів села Фридківки на Полтавщині (1957). Із читачами в Каневі (1964). На останньому фото поет із дружиною Лідією Петрівною, Олесем Гончаром та іншими під час святкування 75-річного ювілею в Київській філармонії. Це вже 1967-й. Рік смерті Павла Григоровича.
* * *
Мета новаторського для музею формату "SpeedDating по-тичинівськи" - зупинити миттєвості й скласти "особисту історію" знайомства із цікавими людьми. Ліміт часу на спілкування - 7 хвилин, в допомогу - піскові годинники. Гості музею (у рамках "SpeedDating по-тичинівськи") - видатні українські поети Борис Олійник та Іван Драч. Вони не раз гостювали в Тичини, чаювали з ним, спілкувалися...
- Якби ви сьогодні формували шкільну програму, то які твори Тичини запропонували б для вивчення в першу чергу? - запитання Борисові ОЛІЙНИКУ.
- Не роздумуючи, включив би всю його творчість 20-х років ХХ століття. Сьогодні модно критикувати Тичину. Але ж критикують те, що було вже після 20-х... А згадайте хоча б його "Похорон друга", написаний у 1942-му. Тоді в повітрі зависло запитання "Бути чи не бути?". Німці йшли на Сталінград. І Тичина виявився провидцем, хоча й повністю усвідомлював трагізм ситуації. Він залишався оптимістом і знав, що перемога буде за нами. Адже стоїмо ми на своїй, не купленій і не проданій землі.
- Борисе Іллічу, чи мають сьогодні, на ваш погляд, художню цінність твори Тичини, присвячені партії та радянській владі?
- Подати об'єктивно той час можна й через поезію. Адже як обійдетеся без партії, якщо йдеться про Червону армію, про флот? Як описувати щось, не передавши атмосфери часу? Потім сталися зміни не тільки морально-етичного клімату в країні, а навіть у системі мислення, у ставленні до культу особи. Але "виколювати очі" тому ж таки Тичині - недобре. Адже якби нинішні "критики" повернулися в той період, коли жив Тичина, коли на кожному кроці стояли стукачі... Повірте, багатьох із цих стукачів я застав у Спілці письменників.
- Кого з західних поетів можна порівняти з нашим Тичиною у плані образності та манери мислення?
- Він сам признавався, що йому близькі французькі символісти. А серед персонажів я назвав би індійського письменника та громадського діяча Рабіндраната Тагора. Він у чомусь ідентичний з нашим поетом. Вважаю, що українці взагалі дуже близькі до індоєвропейської групи.
* * *
- Скажіть, будь ласка, які в Павла Григоровича були стосунки з керівництвом Української Радянської Республіки? - це вже запитання Іванові ДРАЧУ.
- Усі ці керівники були досить різні. Одні звинувачували його в тому, що, мовляв, сам Петлюра "клав йому руку на плече", коли поет читав свої вірші... Та й керівники часто змінювалися. Знаю, що Тичина навіть ховався, бо боявся арешту. На всіх діяла ця гнітюча атмосфера. Якось у 30-ті він приїхав з Лідією Петрівною в рідне село Піски й ховався там у верболозах. Вони не знали, можна зайти в село чи не можна. І тоді Лідія Петрівна пішла в розвідку, щоб довідатися, яка в селі обстановка й чи не прийшли за Тичиною. Виявилося, пронесло. Оце і є стосунки з владою. Він не був упевнений, що його не заарештують. Звичайно, у якийсь період Тичина, так би мовити, "здався"... Згадати хоча б його вірш "Партія веде", який став одним із "символів" радянської поезії. Він був написаний у 1933-му як піонерський марш. Дехто вбачає в ньому іронію, але ніякої іронії тут немає. Це твір, написаний поетом.
Уже коли почалася війна, він особливо здивував своєю поезією "Матері забуть не можу" та "Похорон друга". Це було на рівні "Сонячних кларнетів", "Замість сонетів і октав".
Свого часу Леонід Первомайський, котрий був знавцем німецької літератури, сказав: "Творчість Тичини схожа з Йоганном Ґете, геніальним німцем"... Це рідкісне порівняння.
- А які стосунки в Тичини були особисто з Йосипом Сталіним?
- Думаю, що особливих "стосунків" тут не було. Як, приміром, у Довженка чи Бажана... з тим же Сталіним. Є спогади про те, як Бажан їздив до Сталіна вибивати орден Богдана Хмельницького. Щодо цього Тичина був непохитний: "Ніколи, як з огнем, з ідеями не грайся: якщо узявсь іти - кінця ти доходжай". Взяти його збірник "Сталь і ніжність". Якщо з'єднати слова, то вийде "СТАЛІН". Отаке це було ставлення до вождя народів. Але не треба постійно думати про "партійну" лірику Тичини. Треба приймати те геніальне, що в ньому було. Ніхто не зможе написати так - ніжно, лірично, епічно...
* * *
Як зазначила директор музею-квартири Павла Тичини Тетяна Сосновська, останнім часом помітно зросла кількість відвідувачів музею. "Це попри те, що ми не знижували вартості вхідного квитка. Людям цікавий музей, цікава доля поета. А ті проекти, які ми впровадили останнім часом, дають нам можливість працювати до восьмої години вечора. Нехай навіть у вечірній час люди приходять у музей", - каже пані Сосновська.
На жаль, різні юридичні неузгодженості тягнуть за собою віз проблем навколо цього музею. Строк оренди закінчився ще в жовтні 2012-го, але договору досі не продовжено, а боргів не сплачено. За твердженням директора, музей вчасно не фінансується, а зароблених грошей не вистачає на оренду, оскільки ці кошти повинні йти на розвиток музею Тичини.
І все одно будинок поета запрошує на гостину всіх шанувальників його творчості. Адже Тичина - це не тільки "зубрилка" у рамках шкільної програми, а й велика українська поезія ХХ століття.