Герої книжки Світлани Алексієвич "Час second-hand (кінець червоної людини)" показують два виміри радянського абсурду - який існував за часів функціонування системи і який залишився після її падіння, засвідчуючи ще більше безглуздя й жорстоку сутність імперії. Ця книжка - остання з п'яти під загальною назвою "Червона людина. Голоси утопії". Вона складається з двох розділів: "Розрада апокаліпсисом (1991-2001)" та "Звабливість порожнечі (2002-2012)".
Нагадаю - минулого року Світлана Алексієвич увійшла до п'ятірки кандидатів на Нобелівську премію в галузі літератури.
Її "новий журналізм" - форма літератури нашого часу. Саме така література здатна вибухати в людині багатьма запитаннями, промиває кров і розплющує очі.
"Комунізм мав божевільний план, - пише С.Алексієвич, - переробити "стару" людину, "ветхого Адама". За сімдесят з гаком років у лабораторії марксизму-ленінізму створили окремий людський тип - "homo soveticus". Хтось вважає, що це трагічний персонаж, а хтось називає його совком. Мені здається, я знаю цю людину, вона добре мені знайома, я з нею поруч, пліч-о-пліч, прожила чимало років. Вона - це я. Це мої знайомі, мої батьки".
Російська неоімперія, поставши на уламках СРСР, не спішила прощатися зі своїм минулим, яке, крім усього, чинило диявольський опір новому часові. З цього й виникла перехідна епоха, яку С.Алексієвич слушно охрестила періодом second hand.
Чому так сталося? Спрацювали "ностальгійні інстинкти" чи хтось навмисне гальмував модернізаційні процеси?
Важко відповісти однозначно. Російська ідеологія повсякчас творила навколо себе міфи, стаючи водночас міфологічною утопією. А утопія може завершитися катастрофою. Росія не те що не прагнула розпрощатися з імперією - навпаки, вона всіляко силкувалася породжувати форми імперської редуплікації, транслюючи віруси на рівні масової свідомості.
С.Алексієвич переконливо показує, що вся агресія, яку продукує пострадянська Росія (в Чечні, Грузії, Україні), акумулювалася протягом багатьох десятиліть, якщо не століть. Росія і в модерному часі воліла б жити за законами примітивного суспільства, в якому перемагає той, у чиєму єстві більше агресії, ненависті до "іншого".
Коли впала залізна завіса й імперська сутність СРСР проявилася вповні, радянська людина усвідомила, що єдине, чого вона навчена, - це страху. Homo soveticus може боятися і водночас залякувати. "У дитинстві... як себе пам'ятаю... я боявся втратити тата... Тат забирали вночі, і вони зникали в нікуди. Так зник мамин рідний брат Фелікс... Музикант. Його взяли за дурницю... за дріб'язок... У крамниці він голосно сказав дружині: "Ось уже двадцять років радянської влади, а пристойних штанів у продажу немає". Зараз пишуть, що всі були проти... А я скажу, що народ підтримував посадки. Взяти нашу маму... У неї сидів брат, а вона казала: "Із нашим Феліксом сталася помилка. Повинні розібратися. Але саджати слід, он скільки неподобств коїться навколо". Народ підтримував...".
Радянська ідеологія знищувала людей, робила їх безправними. Кожен найменший "гвинтик" цієї машинерії інфікований страхом. А тому, навіть усвідомлюючи, що щось робилося неправильно, знаючи що ідеологічний монстр знищив мільйони людей, homo soveticus не спроможеться дати відсіч гнобителю. Його пожирає страх, який іде зсередини, з глибинної сутності власного "Я".
Ідентичність радянської людини - специфічний феномен. Така людина не вміє відрізнити добро від зла. Вона може мімікрувати, але ніколи не відчуватиме істинного значення таких слів як "свобода" і "рівність"…
Після радянської епохи новий державний апарат просто не міг функціонувати інакше: все охопила тотальна корупція. Дивно, але нав'язувана "правильність" радянської ідеології породила узаконений на державному рівні криміналітет. Боротьба з вірою і релігіями породила секти і, зрештою, спричинила тотальне злиття московського православ'я зі службами державної безпеки, які так і залишилися прикриттям для стукачів, моральних потвор і жорстоких убивць. Як могло статися так, що в мегадержаві, де в культі були моральність і вихованість, де пишалися польотом у космос Юрія Гагаріна й непереможністю на Олімпійських іграх, усе раптом перевернулося з ніг на голову, де до влади прийшли злочинці, а вчорашні комуністи підлаштувалися під умови дикого капіталізму? "Горбачовські роки... Свобода й купони. Талони... купони... На все: від хліба до крупи та шкарпеток. Стояли в черзі по п'ять-шість годин... Але стоїш із книжкою, яку раніше ти не могла придбати, і знаєш, що увечері покажуть фільм, який раніше був заборонений, десять років пролежав на полиці. Кайф!".
У радянській імперії панувала ідеологія, а людина була об'єктом маніпуляцій. Так і народився симулякровий образ мегадержави. Партія стала збіговиськом злочинців, хоча, безперечно, траплялися й винятки. Партія прагнула тотального контролю над людьми, а тому після смерті імперії зла людина опинилася в ситуації викривлених етичних координат. "Добре було мріяти про світ, якого ми не знали. Мріяли... А жили радянським життям, у якому існували єдині правила гри, і всі за ними грали. Ось хтось стоїть на трибуні. Він бреше, всі аплодують, але всі знають, що він бреше, і він знає, що вони знають, що він бреше... А ми волали: "Спасите наши души! Ми бредим от удушья...".
Після розпаду СРСР настає епоха великої пострадянської депресії, яка з часом нівелюється за підтримки пропагандистських медіа.
С.Алексівич показує, що пострадянська людина не здатна сприймати "іншого". Усі форми інакшості сприймалися як потенційно загрозливі. Москва стає центром нової імперії, що активізує воєнні дії на Кавказі і повниться біженцями, які ніколи не стануть своїми. "Москва! Москва... Два тижні я жила на вокзалі. Таких, як я... нас - тисячі... На всіх московських вокзалах - на Білоруському, Савеловському, Київському... Із родинами, з дітьми та старими. Із Вірменії, Таджикистану... Баку... Живуть на лавках, на підлозі, їжу там же варять …>. Уся Москва сьогодні - вокзал, один великий вокзал. Караван-сарай".
Чоловіки й жінки пострадянської ери - душі без тіл або тіла без душ. Важко людині, яка вчора була сліпою, швидко адаптуватися до нового життя. Але радянська людина не прозріла. Нова ідеологія підмінила кілька понять, призвівши до страшніших наслідків. "Ненавиджу Єльцина! Ми йому вірили, а він повів нас зовсім у невідомому напрямку. У жодний демократичний рай ми не потрапили. А потрапили туди, де ще страшніше, ніж було". "Річ ані в Єльцині й ані в Путіні, а в тому, що ми - раби. Рабська душа! Рабська кров! Поглянеш на "нового росіянина"... Він з "бентлі" вилазить, у нього гроші з кишень сиплються, а він раб. Нагорі сидить пахан: "Геть усі в стійло!" І всі підуть".
С.Алексієвич разом зі своїми інтерв'юерами показує, що період єльцинської демократії був ширмою, що глибоких соціальних перетворень не відбулося. Радянська система зажадала продовження в іншому монстрові. І Путін дав вихід духам, які дрімали глибоко в надрах Кремля.
Путін не виганяв демонів, а викликав їх. "За ці двадцять років ми багато чого про себе дізналися. Відкрили. Дізналися про те, що Сталін - наш таємний герой. Вийшли десятки книжок і фільмів про Сталіна. Люди читають, дивляться. Сперечаються. Півкраїни мріє про Сталіна... Якщо півкраїни мріє про Сталіна, то він обов'язково з'явиться, можете не сумніватися...".
Ті, кому випало жити в радянській і пострадянській епосі, потребують щоденних ін'єкцій, які вимивали б віруси ідеології. Якщо цього не робити, людина втрачає відчуття реальності й дезорієнтується, легко піддається на провокації й пропагандистські маніпуляції. Вона повірить, що поряд бігають "бандерівці"-убивці, що політика Росії стосовно всіх сусідів - це політика дружби (ба й через примус), що керівництво держави робить усе для того, щоб людині було добре… Радянська ідеологія атрофувала процеси мислення, здатність до критичного судження. С.Алексієвич намагається повернути цю потребу людині - потребу бачити, аналізувати й робити висновки.
У "літературі", яку пропонує С.Алексієвич, немає метафор. Там біль і абсурд, розпач і страх, слабкість і агресія, шизофренія і психопатія. Адже будь-яка спроба метафоризації або символізації побаченого й почутого небезпечна у пострадянському просторі. Монстра потрібно чітко уявляти, щоб нарешті здолати. Або жити з ним далі. Проте "інші" тоді повинні добре розуміти, хто поряд із ними, хто він, їхній найближчий сусід...
Людина найчастіше має в собі дивовижний ресурс, аби піднятися. У цьому переконує С.Алексієвич. Проте піднятися можливо лише тоді, коли знищену й морально деформовану людину щодня не переконують у тому, що вона живе у найкращому зі світів.
Поява цієї книжки в українському перекладі більш ніж на часі. Підписавши Угоду про асоціацію з ЄС, Україна стала на шлях величезної роботи з реінтеграції до Європи. Але мети досягти неможливо, якщо всередині живе інстинктивне бажання жити в печері поряд із демонами…
Алексієвич С. Час second-hand (кінець червоної людини). Пер. з рос. Л.Лисенко. - К.: Дух і Літера, 2014. - 456 с.