"Перша сцена сучасної драматургії "Драма UA" - це перша і поки що єдина в Україні постійно діюча платформа для постановок сучасної драматургії". Про таке попереджає прем'єрний анонс сценічного читання п'єси Сари Кейн "Підірвані" - у Львові, в просторі театру ім. Лесі Українки. Територія цієї Першої сцени відкривається не через парадний під'їзд театру, а через вхід із двору. Через смітник і а-ля промисловий пейзаж. Тобто відповідний антураж - саме для "нових драм". Точніше - для трагедій.
* * *
- Іноді я ходжу на стадіон в Уемблі. Там мене ти теж підірвав би?
- Що ти маєш на увазі, коли ставиш мені такі запитання?
- То підірвав би?
- Не будь дурною!
- Але підірвав би?
- У мене немає бомби.
- Тоді вбий мене! Зможеш? Ти думаєш, важко - вбити когось?
* * *
Мабуть, це найцнотливіший та найгуманніший діалог з п'єси Сари Кейн, написаної 20 років тому і вперше поставленої в лондонському театрі Royal Court. Інша територія п'єси "нафарширована" жахом. Текст пахне смертю, з нього тече кров та смердюча волога. Досить чітка за зовнішньою-внутрішньою структурою, ця п'єса - модель хаосу, спровокованого громадянською війною. А війна - як "із-зовні" (за порогом), так і "всередині" (кожного героя).
Дія, нагадаю, хто не знає, відбувається в європейському готелі. На початку вони вдвох: Ян і Кейт. З'ясовують між собою щось очевидне і неймовірне. Потім у номер готелю без дозволу заходить метафора. (Вона вочевидь із Боснії). Це - нахабний Солдат. Власне, метафора "страху і траху". Вже згодом готель опиняється ніби-то у стані невагомості, у міжчассі- між Британією та Боснією. Розтрощений снарядом номер перетворюється на поле битви для трьох мародерів: Яна, Кейт і, власне, "метафори", тобто Солдата-людожера. Короткі, ніби необов'язкові діалоги окреслюють жорсткі дієві лінії тексту. Ян: 40-річний журналіст, цинік, алкоголік, що звик прогинати під себе мінливий світ, як і цю випадкову дівчину… Кейт. Вона дещо не в собі, судячи з усього, тиха божевільна, доля якої - брати, що дають або заштовхують, віддавати те, що є, прогинатися, якщо прогинають. Солдат - це головне, так би мовити, знаряддя боротьби із зовнішнім світом: ґвалтівник, руйнівник, самогубець - суцільна on-line дія, котрій іноді притаманні сантименти.
Ніщо не пов'язує трьох, окрім балачок про секс, смерть і пристрасть. Це на перший погляд. На "другий погляд", є підозра, що пов'язані вони одним ланцюгом - страхом. Який виникає від кожного стуку у двері готелю. "Не відповідай! Не відповідай! Не відповідай!" - верещить Ян, намагаючись не впустити "метафору", яка вже завмерла на порозі в образі безіменного солдата-людожера…
* * *
Сара Кейн страждала на маніакально-депресивний психоз, не відпочивала від психіатричних клінік, а одного разу, впавши в безпросвітну депресію, взяла й повісилася у ванній кімнаті… Попередивши свою смерть "театрально" - власною п'єсою "Психоз 4.48" (1999-й). Як відомо літературознавцям і психіатрам, ці цифри зафіксували точний час її відходу з планети Земля. І почасти стали однією зі складових її подальшого міфу, культу. Тому що прожила життя як наперед змонтовану п'єсу.
Маніакально-депресивний психоз, втім, не завадив Сарі дивитися в 90-тих на навколишній світ досить тверезо. То був погляд іноді здорової людини, навколо якої - "всі хворі". Поголовно. Оскільки хворий цей, як сказав би Стенлі Крамер, "безумний, безумний, безумний світ". У середині 90-х, коли виникли "Підірвані", Європа вернула ніс від громадянської війни. Вона відганяла від себе навіть думку про неї, наче це якась набридлива муха. Отож саме у "Підірваних" приховане абсолютно містичне інтуїтивне передбачення Сарою Кейн - війни на порозі, у серці Європи. Ось-ось вона - за дверима респектабельного європейського готелю. Трохи прочиниш - і "здрастуй" пекло…
* * *
Через 20 літ після народження п'єси є відчуття, що текст актуальний-сучасний навіть без зовнішнього рихтування. Тим часом творці проекту "Підірвані" (режисер Павло Ар'є, актори Олег Стефан, Ярослав Федорчук, Настя Перець) використали принцип "політичної метонімії". Тобто "перенесли" на п'єсу 20-річної давнини (про війну, страх, "трах") деталі вже теперішні, "наші", всім актуальні і всім огидні. Це війна не в Боснії чи в Сербії, а на українському Сході. Досить точно і, може, навіть доречно в текст Сари Кейн вмонтовані деякі знаки нашого теперішнього військового пекла і відомої топографії. Журналіст - із заходу (України), дівчина - зупинилась на півдорозі, Солдат - самі знаєте звідкіль. Переплетіння і взаємодія трьох суб'єктів, наче це герої місцевої телевізійної хронічки, дещо корегує заданий проект, раніше анонсований як "сценічне читання". Дещо підводить до формату "документального театру". (Як співається в одній пісні, "Здесь все мне близко, все знакомо, все в биографии моей…").
Режисер для прем'єри на "першій сцені" отримав напівзруйнований простір десь на периферії театру - вхід із двору. Колись тут був репетиційний зал, згодом - склад, потім - чорт-зна що. Руїну дещо "підмарафетили" (хоча євроремонт для Сари Кейн не обов'язковий) і вистава-читання розкрилася перед глядачами у двох вимірах - маленький сценічний майданчик і стіна-екран - реальність і видиво. Діалоги та суперечки героїв - на майданчику. Згвалтування - на стіні-екрані. Там само рожеві плями нездійснених мрій. Доволі простий, але поміркований хід, що мотивує глядача до роздвоєності: а може це їм лишень сниться така неможлива жорстокість буття?
Сам сценічний процес - це постійний й тонко утримуваний акторами і режисером стан "на межі". Тобто це "ще читання", але вже "народження театру". Між-між. На наших очах. Саме в такій формі, на мій погляд, тобто "на межі", мала б існувати така сценічна адаптація твору Сари Кейн. Коли актор - ще не її персонаж, але вже й не актор. Він говорить текст, тому що "так написали", але залишається на межі між власною індивідуальністю і вже приростаючим "м'ясом" сценічного героя. Це доречний, майже брехтівський "ефект". Коли відчуження не означає чужорідності. Ефект, який полягає не в "злитті двох місяців" в один характер, а в існуванні щілини між тим, хто є "ти", і тим, "за кого" ти читаєш-граєш. Актори дуже відповідальні. Вони підводять до відчуття, що персонажам Сари Кейн дещо некомфортно у власних тілах. І кожен намагається виплигнути зі свого тіла. І здійснити вже щось таке, на що людину провокують - війна, чума, безумство, секс.
Майже ідеально працює Олег Стефан (з театру Володимира Кучинського). Його персонаж Ян передбачувано - не гульвіса, не пияк і не цинічний представник найдавнішої професії. У його "недоперсонажі" (з урахуванням формату недовистави) розлита симфонія прихованих почуттів. Зовні грубе, непристойне у нього "симфонується" з чимось зворушливим, несміливим, майже дитячим.
Боже, ви б почули, як він промовляє у такому "читанні" найбільш відверті брутальності та матірні непристойності - а з Сари слова не викинеш. Це вже додатковий психологічний процес подолання і себе, і некомфортної лексики. Але процес не через зовнішні акторські муки, а через несміливий внутрішній "розчин" в пейоративних потоках тексту. Уявіть, якби чеховський дядя Ваня надумав на людях прочитати п'єсу Марка Равенгілла "Shopping & Facking"… Так і персонаж Олега Стефана промовляє необхідні для теми-сюжету непристойності - внутрішньо напружено, та все ж видихаючи їх, як повітря, "вихаркуючи", як гидоту. Сама лексика - тиха кровотеча його гортані, а не хизування "понту заради". "Вбий мене ніжно!", - він таке не говорить, але ж ми все розуміємо…
У питанні адаптації знакового, "непристойного", скандального тексту Сари Кейн - з боку режисера та акторів - помітна майже чеховська тактовність. Різні автори, але спільний їхній біль за пропащу людину та занепадаючий світ. Без екстатичного надриву, без вереску і, вибачте, без гумових "іграшок" (а сучасний театр здатен на все), ця жорстока інтимна історія "на трьох" розкрита, знову ж таки, на межі страху, "траху", а місцями -любові. Відповідно до Сари, Солдат "випиває"-ковтає очі журналіста - сцена напівканібалізму. Перед цим гвалтує свою жертву (поки дівчина замкнулася у ванній). Доти - в усіх подробицях - розказані Солдатом епізоди його злочинів, які й для нас тепер, на жаль, не новина…
* * *
"Театр жорстокості" Антонена Арто вже здасться казками Пушкіна - поряд із жорстокістю кінця ХХ - початку XXI ст. Жорстокість стала не те що би вишуканішою - вона є універсальною. Зґвалтування людини і людства, - власне, саме це тема п'єси-читки-вистави, - процес глобальний, неминучий. Тепер ще й прикладний: багато хто вже пристосувався.
Арто писав напередодні Другої світової: "Театр неможливий без певного елементу жорстокості, що лежить в основі вистави. У тому стані виродження, в якому ми всі перебуваємо, можна примусити метафізику увійти в душі лише через шкіру…".
У нинішньому стані "передчуття Третьої…" ( про що постійно каркають прокляті політтехнологічні ворони!) вже навіть старі елементи "театру жорстокості" не дуже діють. Швидше, тут дієвіший принцип - від протилежного, певною мірою використаний авторами львівських "Підірваних". Тобто: навіть у нестерпній жорстокості буття завжди є місце сантиментам, ну а біль через ніжність - це найжахливіші тортури.
Поміж тим.
У нинішньому театральному сезоні Перша сцена сучасної драматургії "Драма.UA" анонсувала найближчі плани. Після Сари Кейн заплановані читання і постановки на основі п'єс Марка Равенгілла, Полі Стенхем, Максима Доська, Малгожати Сікорської-Міщук та інших. Є наміри запросити до постановок режисерів з України та Європи. Організатори проекту - Мистецька майстерня "Драбина", Львівський театр імені Лесі Українки. Підтримка - Міністерство культури України (програма "Взаєморозуміння") та Львівська міська рада.