Сьогодні варто чесно зізнатися самим собі: Україна не впоралася з можливістю прориву на світову мистецьку арену. З тим шансом, який об'єктивно з'явився в нас після подій 2014 року.
Історичні передумови цього шансу були трагічні: соціальний і політичний катаклізми, які скінчилися найбільшою після 1945 року військовою операцією в Європі із захоплення територій незалежної держави.
Але саме ситуація катаклізму часто стає родючим ґрунтом для мистецтва. Згадаймо бодай приклад із власної пам'яті: як радянська перебудова, вивільнивши нагромаджену роками соціальну напругу, породила колосальний інтерес західних інституцій і колекціонерів до мистецтва художників, не вписаних в офіційну систему, - в тому числі й українських.
Ми не змогли конвертувати світовий інтерес до новин з України в інтерес до української культури. Не змогли запропонувати такі проєкти й такі смисли, які сколихнули б глобальну аудиторію і прикували її увагу.
Звинувачувати в цьому українських художників безглуздо. Зробити прорив самотужки в умовах колосальної глобальної конкуренції просто неможливо. Тому проблема криється у фундаментальному провалі культурної політики як такої, а також у відсутності ефективної інфраструктури, що останніми роками не лише саморуйнується, а й є перманентною мішенню для розподільників "культурних" бюджетів.
На початку XXI століття наша країна виявилася неготовою брати участь у глобальному культурному процесі на достойному рівні. Це стало наслідком багатолітнього державницького нігілізму, тобто ментального й фізичного демонтажу всіх ключових інституцій: від художніх та музичних шкіл, училищ і вишів - до профільних державних установ. Декоративна постать міністра культури, імпотентність українського законодавства щодо вільного арт-ринку, цеховий егоцентризм, заздрість, кон'юнктура й конкурентна боротьба за дрібні посади та культурну нерухомість зводять нанівець одиничні потуги активних постатей просувати українське мистецтво в країні й по всьому світові.
Ми втрачаємо державу - автентичну, унікальну, гуманну й цілісну.
На наших очах творилося більш глибинне зло. Наше суспільство планомірно вчили задовольняти лише свої базові фізіологічні потреби, на диво забуваючи про те, що справжнє людське життя неможливе без цінностей. Без розвитку якості людського капіталу, без плекання культури, яка є головним об'єднавчим ферментом кожної громади і кожної країни. Тому до подій 2014 року ми й прийшли з морально збанкрутілим, полярно розділеним суспільством, яке лише дивом знайшло в собі сили протистояти озвірілому ґвалтівнику.
Протидією війні, слабкості державних інституцій та моральному занепаду може бути лише гуманітарний розвиток країни - в найширшому сенсі.
Перше завдання: врятувати спадщину. Ми мусимо подолати вкрай деструктивну рису, притаманну всьому українському суспільству: манеру знецінювати себе і свої досягнення. Комплекс меншовартості.
Своїм байдужим ставленням до власної культури ми власноруч розмиваємо українські сторінки у світовій історії. Наче без нас бракує охочих викреслити звідти будь-яку згадку про Україну!
Ми повинні негайно ухвалити закон про те, що кожна пам'ятка культурної спадщини в країні має охоронятися державою, а не огульно віддаватися на поталу місцевих громад, як це пропонує децентралізація в її нинішній формі. Через безконтрольність держави та недбальство влади на місцях ми вже, фактично, втратили сотні унікальних палаців, фортець і церков. А боротьба за порятунок унікальних об'єктів культурної й історичної ваги - часто перетворюється на боротьбу за потенційно привабливу нерухомість або гектари в центрі міста чи селища. Яскравим прикладом цього є видирання з нещадних пазурів часу, місцевих чиновників та латифундистів будинку у вінницькому селі Шершні, де провів своє дитинство знаменитий на весь світ композитор Микола Леонтович. Якщо Україна як держава заплющує очі на ці та подібні катастрофічні випадки, то вона, фактично, розписується в повній індиферентності перед власним майбутнім.
Також потрібно шляхом стратегічного планування та інвестицій оживити ті місця сили української культури, які наразі перебувають у занепаді чи забутті. Насамперед такі як Канів - грандіозний за своїм туристичним потенціалом центр тяжіння української душі, Мекку для українців з усього світу.
Реставрація замків і модернізація музеїв має бути пріоритетом державної політики, якщо наша держава має намір зберегти власну українську ідентичність. Саме для цього ще чотири роки тому експертна спільнота розробила закон про державний Фонд гуманітарного розвитку України, який правляча фракція попереднього скликання Верховної Ради відверто саботувала. Можливо, новій владі час виправити помилку недалекоглядних попередників?
Культурна спадщина України - унікальна у масштабах усієї Європи. І те, що вона повільно перетворюється на руїни, - наслідок насамперед нашого власного недомислу і недбалого ставлення до своєї історії.
Друге завдання: боротися за своє місце на світовій культурній мапі. Ми мусимо повернути собі ті культурні бренди, які в нас століттями відбирала підступна імперія.
Адже це саме Україна дала світу Дзиґу Вертова - ікону кінематографічного авангарду, чию стрічку "Людина з кіноапаратом" Британський кіноінститут п'ять років тому визнав найважливішим документальним фільмом в історії. Але чи шануємо ми його роботу і його пам'ять?
Саме Україна дала світові Казимира Малевича - художника, який на початку ХХ століття назавжди змінив усе світове мистецтво. Але в Україні немає ані музею мистецтва Малевича, ані збереженого будинку, пов'язаного з його життям.
І почати процес реновації України в глобальному культурному ландшафті потрібно саме з імені Казимира Малевича - відомого мільярдам людей на планеті. Ми маємо нарешті присвоїти його ім'я найбільшому міжнародному аеропорту України "Бориспіль", припинивши безглузді суперечки між недалекоглядними вітчизняними чиновниками з цього приводу!
Третє завдання: плекати розвиток нашого людського потенціалу. Це завдання амбітних державотворців. Воно потребує ризику й усвідомлення того, що грати потрібно на перспективу.
Звісно, починати треба з творців нашого майбутнього - дітей. Кен Робінсон, авторитетний британський стратег з питань освіти, не втомлюється повторювати, що творчість, як фундамент шкільної освіти, робить суспільство щасливішим і успішнішим.
І, щоби українське суспільство було успішнішим і здоровішим, ніж сьогодні, ми маємо вивести на високий рівень музичну, хореографічну, художню, спортивну освіту наших дітей.
Четверте завдання: бути амбітними. Ми повинні зробити ставку на перемоги: мислити й діяти більш амбіційно, ніж звикли. Ми маємо репрезентувати наше мистецтво на міжнародній арені як найцінніший діамант, а не бігти, аби зігрітися. Не просто шукати кожних два роки спонсорів для української присутності на Венеційській бієнале, а цілитися на взяття "Золотого лева" - її головного призу. Цьогорічний провал невиразного проєкту з літаком "Мрія", який так і не пролетів над Венецією, має стати важливим уроком. Тим паче мрія, що так і не злетіла, коштувала державі 6,5 млн гривень.
П'яте завдання: бути чесними. Далеко не все, що робилося останніми роками у сфері гуманітарних реформ, привело до очікуваних результатів. Досить згадати впроваджену систему конкурсного відбору керівників культурних інституцій, в яких (відборах) найчастіше перемагав "орган управління". Низка гучних скандалів (у конкурсній афері в Держагентстві з питань кіно, спроєктований Порошенком конкурс із тітушками в ДУСі на посаду директора "Мистецького Арсеналу", передконкурсне цькування доньки легендарного музейника Бориса Возницького у виборюванні директорства у Львівській національній галереї мистецтв, кон'юнктурний шал під час конкурсу за крісло директора в Національному художньому музеї України - це лише окремі приклади) поставила під сумнів прозорість, адекватність і законність конкурсних процедур, які мали бути забезпечені апріорі.
Та й результативність підібраного таким чином керівництва часто під питанням. Досить поглянути на стан будівлі, та й справ, у НХМУ, на занепад "Мистецького Арсеналу" за останні три роки або скандально відоме стриптиз-відео, зняте для реклами спідньої білизни в замку Потоцьких, який перебуває у підпорядкуванні Львівської національної галереї мистецтв, щоб зрозуміти: конкурси самі собою не гарантують сумлінного виконання задекларованих культурними менеджерами функцій задля розквіту доручених їм державних інституцій. За ними потрібен більш суворий контроль - як із боку держави, так і з боку громадськості.
Шосте завдання: бути уважними до голосів громадянського суспільства. З боку уряду недавно пролунала ремарка, що місцеві децентралізовані бюджети у майбутньому муситимуть в обов'язковому порядку передбачати певний відсоток витрат на розвиток культурної та спортивної інфраструктури. Ця ідея вперше прозвучала два роки тому на міжнародному економічно-гуманітарному форумі Ukrainian ID з вуст експертів, які борються за гуманітарну безпеку країни. І хоча ми наполягали на частці 20-30% від бюджету, а уряд поки що пропонує обмежитися 5%, це вже скидається на певний прорив і початок предметного діалогу. Нас чують, і це правильно. Адже громадянське суспільство знає про проблеми й запити своєї країни краще, ніж будь-які чиновники, - це факт, актуальний для кожної держави на планеті.
Сьоме завдання: "Культура у смартфоні". Оголошений новим керівництвом країни курс на діджиталізацію жодним чином не торкнувся культури. Лише оцифрувавши й оприлюднивши культурне надбання, ми зможемо претендувати на статус країни, привабливої для культурного туризму. Нам також не доведеться доводити вік і походження: адже артефакти завжди красномовніші. А найголовніше - що Україна стане ближчою й цікавішою власним людям. Культура з гаджетами увійде в шкільні класи історії, мистецтва, літератури. Діджиталізація українського спадку зробить його ближчим і доступнішим для власних громадян, створивши вагомий привід іще більше пишатися своєю країною. Все геніальне - завжди просте!
Та коли я запропонувала в Мінкульті оцифрувати українську спадщину, мені відповіли, що не бачать у цьому жодного сенсу. Але чи маємо ми очікувати, коли сенси можновладців і громадянського суспільства таки збіжаться?
Восьме завдання: створювати сенси, а не обгортки. Наразі Міністерство культури, молоді та спорту зайняте примноженням сутностей замість сенсів. Так, у грудні було оголошено про створення відразу семи нових державних агентств з гуманітарних питань (зокрема агентства з питань мистецтва і окремо - з питань художньої освіти). Але чи потрібне розширення бюрократичного апарату (роздутість якого команда "Слуги народу", взагалі-то, критикувала перед тим, як стати владним монополістом)? Тим паче доки немає глобальної гуманітарної візії розвитку країни.
Саме створення цієї візії є головним завданням і головним викликом для держави - якщо нинішні можновладці претендують на справжнє лідерство, а не на швидкоплинне марнославство тимчасових правителів-популістів.
Але завдання зі створення візії майбутнього лежить на плечах не тільки можновладців, а й кожного з нас.
Ми всі повинні боротися за людські цінності. Це головна битва, на яку приречений кожен українець. Якщо, звісно, хочемо довести своє право на існування як сильне і вільне суспільство.
Кожен повинен вести цю боротьбу в своїй душі.
Боротьбу зі здрібнінням сенсів життя.
Боротьбу з пріоритетом дрібної миттєвої вигоди над загальним прогресом.
Боротьбу за позачасові ідеали людської культури, що їх сьогодні намагаються загнати в підпілля, натомість виставляючи на світ божий нікчемні пустушки-імітатори.
І коли ми переможемо в цій боротьбі, то нарешті станемо частиною майбутнього вільного людства.