"Нам випали складні умови роботи: спека, холод, дощ, сніг - усе що завгодно, а самі знімальні зміни тривали довго й були пов'язані з безліччю переїздів. Але все це відступало на другий план, бо розуміли: робимо важливу справу", - розповідає DT.UA відомий український актор Станіслав БОКЛАН про свою роботу у фільмі "Поводир, або Квіти мають очі". Прем'єра цього довгоочікуваного проекту режисера Олеся Саніна відбудеться у липні в Одесі. Картина створювалася не один рік. Але, з урахуванням важливої теми, все можна пояснити.
Нагадаємо, що події картини охоплюють 30-ті рр. ХХ ст., коли Україна вже потрапила в лещата колективізації, індустріалізації та Голодомору. У прем'єрному фільмі - очима оператора Сергія Михальчука - трагічна історія України та окремі трагічні долі. Одну з таких доль випало втілити на екрані Станіславу Боклану. Він грає сліпого кобзаря Івана Кочергу, який рятує американського хлопчика Пітера, - так американська дитина стає поводирем українського музиканта. Згодом радянська влада знищує під Харковом українських кобзарів, і поводир Пітер залишається єдиним свідком тих страшних подій.
- Пропозиція Олеся Саніна зіграти одну з головних ролей у "Поводирі" стала для мене певною несподіванкою, - розповідає Станіслав Боклан. - Коли я прочитав сценарій, мені здалося, що жодного прямого стосунку до цієї історії не маю… По-перше, я не сліпий. По-друге - далеко не бандурист, по-третє - не військова людина. Хоча від самого сценарію був у захопленні. Адже історія абсолютно справжня.
Прийшов, звісно, до режисера з сумнівами - мовляв, дивно мені себе в цій картині уявити. На що Олесь відповів: "Довірся мені… І все буде добре!".
Відтоді я почав читати про кобзарів, про їхнє життя, про громади. Про поділ України на "кобзарські" території. Ці люди так заробляли на життя і готували собі поводирів.
Ці історії мене затягнули. А потому - зйомки, навіть без проб.
- Розстріл кобзарів українською радянською владою і страшний Голодомор в Україні - моторошні обставини того часу, власне сюжетний контекст…
- Так, то було велике лихо нашого народу. Кобзарі виконували свої пісні - споконвіку українські, народні. Пісні, складені спеціально під певний стиль і склад. І ось радянська влада вирішила все це знищити…
Наскільки я зрозумів з архівних матеріалів, також були знищені й оригінальні музичні інструменти.
Під час зйомок усі досить трепетно ставилися до матеріалу. Самі зйомки проходили без особливих проблем. Якщо не брати до уваги моментів технічного характеру - то снігопади заважали, то машини застрявали, що завадило одного разу пробитися до фінальної локації…
- Станіславе, що можете розповісти про свого персонажа Івана Кочергу? Чи була така людина в реальності? Чи це чистий творчий вимисел сценариста?
- Впевнений, прототип був. Але мистецтво - це завжди "збірний" образ, у якому є і момент фантазії, і момент романтизму. А не тільки реалії. Інакше треба було б знімати документальне кіно. В "Поводирі" мені довелося і співати, і грати на бандурі. Звісно, швидше імітувати, ніж реально грати.
- Чим вам імпонує Санін як кінорежисер? Адже у вас у послужному списку досить багато картин, та й з різними режисерами доводилося працювати.
- Коли дізнався, що над картиною працюють Олесь Санін і оператор Сергій Михальчук, надзвичайно зрадів. Адже всі ми пам'ятаємо їхній фільм "Мамай". У цій стрічці мені все сподобалося: і режисерська робота, і операторська, і кастинг. У "Мамаї" 2003-го головну роль зіграв художній керівник нашого Молодого театру Андрій Федорович Білоус. І ось у "Поводирі" він теж знявся - в ролі червоного командира.
Режисер Санін - людина непроста, для мене трохи закрита. Але водночас - людина глибоко творча й залюблена в Україну. Це відчувалося навіть у кожному рядку його сценарію "Поводир". У цієї історії досить довгий шлях - від написання сценарію до його реалізації. І це гідне поваги, оскільки режисер не пішов второваним шляхом - зняти історію, в якій "одна нещасна приїхала з села у місто й стала багатою…"
"Поводир" із часом може викликати різні думки в людей. Тим краще. Сподіваюся, в картини все ж таки буде достойний прокат. Хоча, жартома кажучи, навіть не мріяв, що доживу до завершення роботи над цією стрічкою… Впевнений, цю історію треба подивитися якомога більшій кількості глядачів. І не тільки з погляду знятого, побаченого. А ще й із просвітницької точки зору. Мені самому було цікаво: відкрилося стільки білих сторінок в історії України…
Оскільки ми знімали "повний метр", то не дуже поспішали. Режисер хотів зняти так, як він це бачить, а не так, як знімається більшість серіалів.
У процесі роботи не було "гримання дверми", коли артист не розуміє, що йому грати. Вся команда, зокрема й завдяки продюсеру, працювала злагоджено.
У мене великий знімальний досвід. Буває, працюєш - і бачиш, що це нікому не цікаво. Що тільки тобі це треба, а іншим наплювати, який результат. Тут усе було інакше.
- Ще хочеться дізнатися про партнерів, безпосередньо про хлопчика-поводиря, якого зіграв американець українського походження Антон Святослав Грін.
- Партнери чудові. І Антон, і Сашко Кобзар з Театру драми і комедії на Лівому березі, і британський актор Джеф Баррел… Багато артистів відразу ж погоджувалися зніматися навіть у незначних ролях, усвідомлюючи важливість теми та якісний рівень сценарію.
У фільмі юного поводиря звуть Пітер Шемрок, хлопчик стає свідком убивства свого батька - американського підприємця… Антон Святослав Грін - чудовий і талановитий. Його знайшли в Америці. Мама в нього - українка, батько - американець. Він говорить українською мовою, але з акцентом. Справжній іноземець! Так, можна було б знайти тут місцеве хлопча, але це була б "наша" дитина. А тут справжній американець, який погано говорить українською мовою. І відчувалося в усьому, що Антон - людина з іншої культури. Хоча коріння українське.
Дитина працювала нарівні з дорослими артистами. Жодного разу за весь час зйомок не сказав, що він втомився. Міг заснути, виключитися, але ніколи ні на що не скаржився. Ми були і в бруді, і в поросі, і спітнілі, - нас так гримували, як того вимагали різні сцени у вагонах або в дорозі. І, звісно, я його на собі достатньо потягав, бо, за сюжетом, цей герой хворів…
Окрім артистів, які грали головні чи не головні ролі, в "Поводирі" знімалися і справжні сліпі люди (різних професій), які вражаюче поводилися! Прямо самовіддано працювали. Вони грали кобзарів. І в мене було відчуття, що саме сліпі люди і стали головними дійовими особами картини. Я й сам грав незрячого, тому багато спілкувався з такими людьми.
У мене навіть був консультант, що підказував, як, наприклад, сліпий може битися, оскільки, за сценарієм, і такі сцени були. До того ж в очах у мене стояли лінзи, крізь які я нічого не бачив. За сюжетом, одне око в мого героя сліпе, а друге осліпло - від поранення… Тобто мій герой уже став сліпим. Втім, не хочу розкривати всі таємниці сценарію.
Зйомки відбувалися у Львівській, Чернігівській, Київській областях. Знімали в Українці, на дніпровських кручах (і там було бігати - ох як непросто). Одне слово, попоїздили, надивилися на українські красоти. І коли приїжджали в те чи інше місце, розуміли, ради чого так довго туди добиралися.
Є фінальний кадр: ми стоїмо з поводирем біля зруйнованої церкви. І я кажу Пітеру: "Знаєш, чому квіти повертаються до сонця? Тому що вони мають очі…". Мені здається, що в цілому ця картина - світла й позитивна, хоча вона - про нещастя української нації.
- Як думаєте, російський кіноглядач - у сучасних реаліях - прийме, оцінить цей фільм?
- Сподіваюся… У мене (завдяки професії) багато друзів із Росії. З багатьма працював - навіть із числа тих, хто сьогодні по інший бік ідеологічних барикад. Уся ця ситуація нікого не тішить, принаймні нікого з розумних людей. Ось дурнів, мабуть, радує. Але краще поганий мир, ніж ворожнеча. Я не ототожнюю поняття "держава" і "народ". Влада - це влада, а люди - це люди. Проживши 54 роки, розумію: влада рідко думає про людей, які її цією владою і зробили.
В історії "Поводиря" багато спільних трагічних сторінок для єдиної на той час держави… І тодішня влада не "тішила" ні росіян, ні українців. Адже Голодомор став трагедією не тільки України. І в Поволжі, і на Кубані теж був голод.
- Ви як актор, досить затребуваний в Україні і в Росії, якось відчули на собі наслідки нинішнього політичного конфлікту? Деякі наші актори кажуть, що їх стали рідше запрошувати в російське кіно.
- На жаль, багато кінопроектів закрилися. У мене мав бути проект у Керчі - "Сад радості". Чудовий сценарій, хороший пітерський режисер. Але проект закрився, бо він базувався в Керчі, і вся підготовка проходила там.
Знаю: багато росіян, які приїжджають до Києва, здивовані, що наші реалії абсолютно інші, ніж ті, які їм показують по ТБ. І, звісно, Сергію Безрукову я тепер руки не подам… Тому що він підписав той лист. Хоча ми з ним і мило спілкувалися ще на зйомках фільму "Матч".
Жодна нормальна людина не може радіти, що хтось у когось стріляє! Так, треба мати свою позицію. Але якщо ця позиція лише в тому, щоб підтримувати свого правителя, то я з такою людиною ні спілкуватися, ні вітатися не хочу. І тому поки що зніматися в Росію не поїду. Навіть якщо будуть хороші пропозиції. І вже були певні пропозиції… Але знайшов причину не поїхати. Звісно, люди не винні в тому, що сталося. Проте не хочу стояти на межі між "ними" і "нами". І не хочу, щоб російські артисти дивилися мені в очі й думали: ага, приїхав до нас гроші заробляти! Та я й тут можу заробити…
- А Крим?
- Туди на зйомки теж не поїду. Та мене й не запросять уже, напевно. Хоча в мене там чудові друзі: і в Керчі, і в Севастополі. І на гастролях там бував багато разів.
Звісно, чимало моїх колег, із тих, котрі пов'язані з теле- й кінобізнесом, помітно відчули на собі конфлікт в російсько-українських відносинах. Але все-таки повторю: головне - щоб закінчилося військове протистояння. Треба, щоб чоловіки були вдома біля дружин, а не стріляли. Це стосується і тієї, й іншої сторони. Адже коли пани б'ються, чуби тріщать у простих людей.
- Цей сезон для вашого Молодого театру багато в чому знаковий. Адже театр був заснований 35 років тому. Ви багато зайняті в репертуарі, дуже популярний один із недавніх спектаклів із вашою участю - "Загадкові варіації", де у вас, на думку критиків, чудовий дует із Олексієм Вертинським. Чи плануються нові спільні проекти й тандеми?
- Театр не може орієнтуватися тільки на мене й Олексія Сергійовича Вертинського. У нас велика чудова трупа. Проте сподіваюся, в наступному сезоні Андрій Федорович зверне погляд і в наш бік… Думаю, знайдемо час, щоб реалізувати якісь "безумні" ідеї…
- Ваш брат Микола Боклан - актор Театру драми і комедії. Але чому досі немає сімейної антрепризи?
- Ми з Миколою Володимировичем рухаємося паралельно. Останні років десять у творчості не перетинаємося. Нинішнього року в одного режисера була ідея - звести нас братами у фільмі. Але продюсер вирішив інакше. І ми знову не перетнулися. Коля - талановита людина, працює багато й успішно. "Сімейної антрепризи" поки що немає. Бо є справи важливіші. У нас у країні взагалі проблеми з антрепризою… І я не впевнений, що якщо на афіші буде написано "Боклан", то глядачі одразу побіжать на спектакль.
У нас є "зірки", але я себе до таких не зараховую. Спокійно обходжуся без зірковості. Мені ніколи тусуватися: в мене сім'я, театр, кіно. Намагаюся працювати чесно, наскільки вмію це робити. Взагалі, на сцені працюю вже 30 років. І тут, на цій сцені, робив усе - співав і танцював, фехтував і помирав, воскресав і любив… Одне слово, жив. Ось так і живу.
ТИТРИ. Станіслав Боклан народився в Брусилові Житомирської області. У 1984-му закінчив Київський театральний інститут. З 1984-го по 1994-й працював у Маріупольському театрі. З 1994-го - у київському Молодому театрі. Запам'ятався яскравими ролями в спектаклях "Дон Жуан", "Дядя Ваня", "Четверта сестра", "Афінські вечори", "Загадкові варіації". Знімався у фільмах "Страчені світанки", "Сестри по крові", "Дев'ять життів Нестора Махно", "П'ять хвилин до метро", "Серцю не накажеш", "Чаклунське кохання", "Справа була на Кубані", "Матч", "Страсті за Чапаєм", "Поки станиця спить", "Поводир, або Квіти мають очі" та ін.