1992-й став для Юрія Винничука зоряним роком. Тоді всеукраїнському читачеві явилася повість "Діви ночі" (К.: Український письменник) - перший в українській літературі твір про міліцейську корупцію з нечуваним для вітчизняного письменства сюжетом із конспіративного секс-життя у великому соцмісті.
В аншлаговому часописі "Сучасність" виходить так само перша в нашій модерній прозі антиутопія "Ласкаво просимо в Щуроград", де - як тепер видно - передбачено і Майдан, і російську агресію. В інтелектуально-культовому тижневику "Post-Поступ" надруковано "Житіє гаремноє" - текст, що сколихнув публіку незгірш від "Польових досліджень з українського сексу", але на чотири роки раніше. У харківському "Прапорі" (що першим з регіональних літчасописів відмовився публікувати виключно місцевих авторів і тим самим швидко сягнув рівня найкращих столичних "товстих" журналів) цього ж 1992-го уміщено велику добірку малої прози Ю.Винничука - перші у нас паростки фентезі в його арканумських історіях і, теж уперше, зразки "чорного гумору".
Письменник Юрій Винничук постав як та Афіна з голови Зевса - цілком сформованим і багатоликим, а отже - геть несподіваним. Принаймні так видавалося з Києва. У львівському ж мистецькому андеґраунді вчорашнього студента Юрка, котрий 1974-го перебрався з рідного Івано-Франківська до Львова з цілою валізою рукописів (за що й дістав прізвисько Чемодан), знали добре. І - цінували. Інакше він навряд чи опинився б у такій нині славетній компанії імен: Тарас Чубай, Олег Лишега, Микола Рябчук, Віктор Морозов, Володимир Яворський. Відтак першу книжку Ю.Винничука "Спалах"(К.: Радянський письменник", 1990) львів'яни сприйняли яко закономірно вдалий дебют, у столичній же пресі про неї згадали лише за два роки по виході.
Первісток справді виявився міцним, та не настільки, аби стати літературною подією. Тут є кілька творів, що залишаться у хрестоматії нової української літератури, але решта - цікаві передовсім дослідникам літпроцесу. Взагалі-то, більшість дебютних публікацій - це спроба автора-неофіта осмислити поки що неширокий-неглибокий досвід власного дорослого буття. У "Спалаху" ніби й немає автобіографічних мотивів (хіба що у двох спогадах-образках з дитинства), а проте - це так само "звіт" про початковий життєвий досвід, який у Винничука формувався буквально за формулою польського критика Юстини Соболевської: "Наша історія життя записується у прочитаних книжках" (Книжка про читання. - Л.: Видавництво Старого Лева, 2014).
Отже, "Спалах" - то збірка рефлексій на класичні твори, які вразили двадцятип'ятирічного читальника. Ось нашу увагу зупиняє елегантний пасаж: "Підійшли чиїсь босі ноги до дверей. Двері насторожились, настороження передалося стінам, стеля вигнулася", - і видно, що юному Винничукові вельми засмакував Борис Віан. Або таке: "Виходжу серед ночі в сад і довго вдивляюся в холодне небо. Мені увесь час здається, ніби воно хоче мені щось пригадати чи пояснити", - і розуміємо, що в авторській пам'яті виразно закарбувалося знайомство з Фрідріхом Ніцше. Так само легко впізнаємо впливи Льюїса Керрола, Алєксандра Гріна чи Ісака Шварца (більш знаного у нас за блискучими екранізаціями Марка Захарова). І тут, у Винничуковій повісті "Місце для дракона", знаходимо ключ до розкодування цієї зливи літературних алюзій: "Я вмер… - сказав дракон. - І ви побачили - зло не від мене". Це, сказати б, альтернативна історія ідеї Шварца-Захарова про незнищенність Дракона. А в оповіданні "Літопис від равлика" - і поготів вивернута навспак основа "Перетворення" Франца Кафки. Якщо у класика матеріалізуються підсвідомі потяги персонажа, то у героя Винничука - цілком осмислене бажання перевтілитися. А отже, маємо не учнівське наслідування високих взірців, а відштовхування від них.
Фактично ідеться про добре знану боротьбу за читацьку пам'ять, що супроводить літературу чи не від народження. У перебігу перманентного "скидання класиків з корабля сучасності" в хід ідуть лікті, щелепи й горлянки. І не тому, що кожна нова генерація літераторів - більші невігласи й нахаби за попередників. Просто - як виявив американський літературознавець Гарольд Блум, - це єдиний шлях потрапити до канону, який є "результатом вибору між творами, котрі борються один з одним за виживання" (Західний канон: книги на тлі епох.-К.: Факт, 2007). Бо літпроцес, за великим рахунком, підлягає простій формулі: "Вірші, повісті, романи і п'єси з'являються як відгуки на вірші, повісті, романи і п'єси" (там само).
Звичайно, це стосується власне літератури, а не комерційного виробництва текстів, яке відгукується на хрестоматійні зразки в єдиний спосіб - беззастережним запозиченням-копіюванням. Як бачимо, Ю.Винничук від початку обрав шлях дао, а не дилерську колію. Тож його "боротьба за виживання" стала не агресивним цупленням ідей, образів, колізій, а поважливою полемікою з великими. Можливо навіть, назва "Спалах" - то не просто повторення заголовка одного з оповідань збірки, а символ осяяння від зіткнення з насельниками канону. Сам письменник так пояснює численні алюзії, що виникають при читанні його творів - від "Спалаху" до сьогодні: "Щоб створити текст, потрібно увійти в транс. Я часто беру та читаю когось із письменників, які близькі до того, що я збираюся писати" (див.: Ірина Славінська. 33 герої укрліт.- Х.: Фоліо, 2011). Отже, пан Винничук від першого свого літкроку постав "письменником літературного контексту" (Ярослав Голобородько. Артеґраунд. Український літературний істеблішмент. -К.: Факт, 2006).
Утім, як слушно зауважив французький критик Шарль Данціг, і "погані книжки мають значний вплив на хороших авторів" - вони беруть у другорядних письменників випадково цікаві речі і роблять їх досконалими (Навіщо читати?- Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2015). Либонь у Винничука-початківця це траплялося спонтанно, і він навіть відчув загрозу "передозування": "Фільми польського телебачення різко обмежити, особливо це стосується криміналів та фільмів жахів", - смикнув сам себе за руку майже тридцять років тому.
Ну так, оповідки-"жахалки" присутні вже у дебютній книжці. Але вони цікаві письменникові не як засіб лоскотання нервів. З одного боку, він намацує власні стежки у хащі демонологічного світу й до підступних руїн готики - до цього Ю.Винничук лише спостерігав за сталкерами минулого: упорядкував антологію "страшних" оповідань українських літераторів ХІХ століття "Огненний змій" (К.: Молодь, 1990). З іншого - моторошні сюжети добре надаються на творення алегоричної символіки. Пам'ятаймо: 1990-й - це ще повний табу і фальшу соціалізм, хоч і з горбачовським обличчям, тож Езопові прийоми залюбки практикуються в тодішньому українському письменстві. Може, найуспішніше практикуються саме молодим Винничуком: виклично антирадянський етюд з дебютної книжки "Порядок - це все" пройшов цензуру хіба тому, що відповідальні товаріщі сприйняли його буквально, а не алегорично.
"Спалах" - інкубатор усіх подальших стилів письменника Винничука, зокрема й містифікацій (в одному з оповідань лишився слід "програми", за допомоги якої він уводить в оману занадто довірливого читача: "Лист писано у 1598 році, зберігся не повністю, а тому нам доведеться окремі епізоди домислювати, щоб уся пригода вибудувалася в рівну й цікаву оповідь"). У цій збірці - зернятка всіх майбутніх сюжетних знахідок (приміром, воєнні візії у повісті "Королевич-машкара" відлунять через двадцять років у романі "Танго смерті"). Спостерігаємо спроби вийти на орбіту притчі (що уповні вдасться лише у "Мальві Ланді") та виборсування із в'язкого постімпресіоністичного стилю письма, що шукало виходу, як тепер зрозуміло, в Шевчуковому необароко.
Чого у "Спалаху" ще немає - то це демонстративного гумору (він заіскрить лишень за два роки у "Дівах ночі"). А до плюсів тієї нині ювілейної книжки - вийшла рівно 25 років тому - зарахуймо і короткий "слог": до "Спалаху" увійшли тексти, які "Винничук писав коротко, не надто сподіваючись на друк" (Віктор Неборак. А.Г. та інші речі. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007).
Уже сягнувши слави й посади головного редактора літературної агенції "Піраміда", Юрій Винничук перевидав свою ранню прозу у двох книжках: "Вікна застиглого часу"та "Місце для дракона" (Л.: Піраміда, 2001; 2002), між якими розполовинив колишній "Спалах" і додав нових та старих - з того самого "Чемодана" - оповідань. Скажімо, датовану 1972-м новелку "Парасоля" про антирежимний "теракт" або притчу про "тарганів, котрих привезли з собою наші визволителі" - авжеж, 1990-го такого б ніхто не надрукував. Є в цих книжках чимало нових-старих текстів, гідних увійти до будь-якої антології (як-от, приміром, "День ангела" - такий, сказати б, Кафка за Балабановим). Але ж і не втримався на тоді вже поважний автор від спокуси опублікувати геть усе, що вийшло з-під його пера. Рецензуючи ті дві збірки-автопрезентації, В.Неборак навіть звернувся до майбутніх видавців Винничукових творів: "Уважно читайте все, написане перед 1991 роком, - там цілком може заховатися щось тепер уже зайве".
Та повернімося у славний для Ю.Винничука 1992-й, коли сталася ще одна знакова подія: у тижневику "Post-Поступ" видрукувано "Житіє гаремноє"- текст, що спричинився до публічного шкандалю. Якби тоді вже існувала Державна комісія з питань суспільної моралі - автора точно засудили б "за порнографію". Утім, як завжди у таких випадках, до самого твору мало хто заглядав. Інакше б палкі прокурори з подивом узріли, що ця еротична фантазія на тему Роксолани значно цнотливіша за, скажімо, "Тисячу й одну ніч" (направду, не вважати ж за порнографію такий, скажімо, опис оргазму: "Скрик мі став упоперек горла і думала-м, же вмираю, же янголи підхопили й понесли у млаку сизу"?).
Непорозуміння поширилося навіть на академічне літературознавство. Тамара Гундорова написала: "У "Житії гаремному" Юрій Винничук репрезентує подвійний кітч, а саме - стилізований під бароковий еротичний кітч" (Кітч і література. - К.: Факт, 2008). Але ж кітч - річ серйозна; без усмішки і навіть посмішки (хоча може бути й смішним - як у Вєрки Сердючки, наприклад). Кітч - продукт невігластва (у чому Винничука аж ніяк не запідозриш) та наївної віри (чого в нього теж немає). "Житіє" ж - відверта пародія, стьоб, фейлетон. У книжці пані Гундорової зауважуємо посилання: "Кітч - іміджологія, твердить Мілан Кундера". Так оце воно і є: "Житіє гаремноє" - просто вигадлива PR-акція (що, до речі, підвищила професійне котирування нашого автора). І до літератури має лише опосередкований стосунок - як побічний продукт процесу. Але книжкою цей текст таки вийшов - 1996-го у львівській "Піраміді".
Того ж року опубліковано "Польові дослідження з українського сексу" Оксани Забужко. Торік пані Оксана у книжці "Український палімпсест" (К.: Комора, 2014), згадуючи ті часи, прохопилася фразою: "Забужко й Андрухович, себто "мама й тато" української літератури". Справді, п. Забужко дала зразок новітньої психо-соціальної драми та самоідентифікації за геть відмінних од усіх попередніх життєвих (і мистецьких) умов. А п. Андрухович став куратором досі не баченого на наших теренах постмодерного карнавалу сенсів. Але ж був і третій - той, що заходився чистити, а здебільшого прокладати заново, річище жанрово-ігрової прози, якої в 1990-ті у нас просто не було. Це - п. Винничук. І коли вже удаватися до метафори "батьки і діти", то він - законний "брат" двох згаданих вище талантів.
А всі вони втрьох - "діти" Валерія Шевчука, котрого й варто вважати за "батька" модерної української прози. На початку 1980-х - за п'ятнадцять років до бенефісу п. Забужко - з п. Шевчука знято довготривалу негласну заборону на друк, і він почав публікувати свої ні на кого не схожі твори: "Дім на горі" і "На полі смиренному" (1983), "Три листки за вікном" (1986). У середині 1990-х виходять іще два Шевчукові романи, які досі мітять фарватер нового українського письма: "У череві апокаліптичного звіра" (1995) та "Око Прірви" (1996). Валерій Шевчук, не уклякаючи перед жодним хрестоматійним авторитетом, витворив цілком відмінний від усіх раніших взірців художній світ. Не треба й генетичного аналізу, аби побачити ту саму творчу кров у трьох наших "дітях". Андрухович, Винничук і Забужко - різні віддзеркалення Шевчукових векторів: від проблематики до стилістики. Ясна річ, це не запозичення-копіювання, а відштовхування-полеміка.
Може навіть, річ не так у конкретній людині на ім'я Валерій Шевчук, як у вчиненому ним подвигу: віднайшов завалений грубою ідеологічною брилою вхід до світу українського бароко; реконструював і модернізував цей дивний екзистенційно-мистецький простір. І тепер в облаштованому ним необароковому світі місця вистачить усім. Бо "життя за своєю природою барокове… Бароко - це вітер… Прихильникам бароко вдається зупинити вітер" (Ш.Данціг). Принаймні це вдається "батькові" і трьом його старшим "дітям".