Виповнилося 80 років від дня народження видатного співака Анатолія Солов’яненка (1932-1999). У Національній опері України відбувся концерт, присвячений його пам’яті. Співали штатні й позаштатні провідні виконавці. Їхні виступи на початку та у фіналі вечора обрамляло диво - записи самого Солов’яненка, його відео на великому екрані в глибині сцени.
Концерт був культурний і в найкращих традиціях. «Хіти» зі світових опер (Верді, Пуччіні, Чайковський) та елегантні сукні ядучих відтінків на мало кому відомих київських примадоннах. Ще образні задники сцени (очевидно, доклала рук Марія Сергіївна Левітська) і композиційно правильно вибудуваний репертуар. Віра Іванівна Ульянченко сказала в антракті: «Це ж ковток чистого повітря! Бо на ТБ самі співаючі труси!». А Віра Іванівна знає всю правду.
Спочатку припускав, що будуть лише тенори. У світлі можливої концепції - «продовження традицій майстра на українській сцені». Але не знаю, куди зникли нинішні «великі» тенори. Їх усіх гамузом скупили іноземні імпресаріо? Чи решти забракнуло на два відділення концерту?
Втім, не так «живий» концерт, як його аудіовізуальне обрамлення - знову все сплутало в моїй голові. Старі зйомки кількох виступів уславленого лірико-драматичного тенора. У московській телестудії. В «Арена ді Верона». У вітчизняному залі. Все це мимоволі будило колишнє сум’яття. Оскільки регулярно зіштовхуємося з метафізичними «каверзами» художнього минулого. І щоразу не втомлююся про це писати, говорити…
Великі артисти - до яких не дотягнуться наші руки, зате, на щастя, до нас долітають їхні голоси - навіть «на відстані» перевертають теперішні «мертві душі» своїм давнішнім живим натхненням. І буцім ненавмисне відтіняють наших сучасників, своїх колег, постаючи з попелу часів - навіть у чорно-білих (хай і відреставрованих) записах 60-70-х - такими собі велетами, командорами, герцогами, фаустами…
Очевидно, є в такому загадковому творчому процесі щось мефістофельське… До кінця не з’ясоване навіть докторами (наук).
Повторюю, в законсервованому вигляді давніх зйомок-записів (оброблених хімікатами чи «цифрою») сценічна енергія великого артиста, як і раніше, жива! Вона переливається через край відеоекрану. Вихлюпується в зал. Заряджає слухача. Контрастує із застиглим жиром доглянутого самовдоволення деяких сучасних тенорів або баритонів (на цьому ж концерті).
У них лоск холодної оперної майстерності - у нього вогонь геніальності в очах і пристрасть у кожній ноті.
Він влетів у великий оперний світ зі швидкістю космічної ракети. І вогненний слід від неї досі борознить простори народної пам’яті…
Інші нинішні чудові музичні трудівники й пристойні сім’янини (з такими самими окладами) справно виконують поточний репертуар… Але слава, норовлива дівка, багатьох із них оминає стороною, плентається в обіймах з іншими десь у районі Ла Скала. І різні їхні арії так і не «витанцьовуються» в одну, але переможну гучну партію успіху (прізвищ не називаємо з етичних міркувань).
«У всьому винна доля!» Сумніше за класика навряд чи хтось скаже.
…Розвиваючи «рефлексії» про часи та долі, давно підозрюю, що в анналах минулого, в нашому підступному «совку» все ж таки існувала спеціальна «технологія» відбору чи вилову справжніх талантів. Таких, як Солов’яненко. Або Гуляєв. Або Магомаєв. (Якщо їхній вогненний слід досі залишається на тих самих просторах.)
Колись для творчих людей в СРСР, очевидно, і була заготовлена одна хитра установка, нібито спецпроект політбюро. Така рамка. Неначе металошукач (крізь який і сьогодні проходять прості смертні, якщо в приміщенні є небезпека для безсмертного політика).
Тодішня рамка - це не метало-, а талантошукач. Ворота в земний рай… Крізь які може прошмигнути обдарований артист або композитор. І якщо така ось рамка підозріло дзвеніла-вищала, здібну людину тут-таки й пропускали у світле майбутнє. Якщо злочинно мовчала, не видаючи ані звуку, пошукача щастя (попередньо зібравши пожитки) миттю відправляли назад - точити гайки на «Більшовику» або вирощувати технічні культури в Миронівці.
...Крізь чарівну рамку пройшли ж майже всі наші справжні… Чогось варті… (І взагалі, сумно, що не виробляють тепер таких «шукачів», і натовпи нездар стали залізним потоком без жодного фільтру.) А згадайте, як колись давним-давно жила й шила кофточки на тмутараканській фабриці юна Женя Мірошниченко. А потім - гра долі й випадку - дівчина потрапляє в периметр рамки. І понеслося. Доля взяла за руку. Повела. Довела до Фіделя Кастро. До вершин всенародного й міжнародного успіху. І не було збою в її репертуарі, у творчих пошуках. Рамка не обдурила, апаратура не підвела. Підсунула народу не липову «нечупару», а справді справжню примадонну, єдину й неповторну.
Так і Анатолій Борисович. Син потомственого шахтаря Солов’яненка, одного разу вирішив вступити у Ленінградську консерваторію. Сталася осічка - рамка, мабуть, на ремонті, а доля вичікує. Він іде в Донецький політехнічний. По закінченні трудиться на кафедрі інженерної графіки. А паралельно з
трудами праведними політехнічними бере уроки вокалу в чудової людини - заслуженого артиста України Олександра Коробейченка.
І ось-ось… Чуєте дзенькіт? Відчуваєте зростання напруги? Чарівна рамка всесоюзного художнього «кастингу» миттєво реагує на творчу душу. Тут-таки волає сиреною - «Талант!». (А це, так би мовити, «єдина новина».)
Подальше вирішено. Пройшовши пильну перевірку, людина не могла загубитися, розчинитися або продатися за копійку. Сила долі, подолавши суворість «талантошукача» та інші перешкоди, ніби відштовнула його від землі… Ближче до неба. 1960-ті… Київський оперний. Успішне стажування в Ла Скала. Лауреатство на конкурсі «Неаполь проти всіх». Далі його пісня Serate a Mosca потрапляє в національний хіт-парад Італії (1965 рік).
Пізніше виступає не тільки в київському театрі, а й у нью-йоркській Метрополітен-опера.
А який репертуар! Тут деякі півтори арії мучать втомленими зв’язками все життя і на цьому вершки знімають. А той земний чоловік був божественним в операх Штрауса, Верді, Масканьї… Нарахували 17 його оперних партій. А проспівано ж і безліч романсів, народних пісень. Отримавши у 1980-му Ленінську премію (величезні гроші на ті часи), Солов’яненко тут-таки передав усе до останньої банкноти у Фонд миру. Не думаю, що «органи» так уже схиляли його до альтруїзму. Просто цей альтруїзм - був… Як був (і залишився) незмінно хвилюючий і завжди впізнаваний його голос…
У журналі «Український театр» (зберігаю старовинні книжечки як «докази» у «справі» про творче минуле) у рік його «ленінського» тріумфу друкують статтю про голос - «Бельканто Анатолія Солов’яненка». Автор - мила жінка й мистецтвознавець Тетяна Швачко - і 32 роки тому написала тільки хороше. Але я з приводу дечого зараз заперечуватиму. Влаштуємо, так би мовити, наукову дискусію.
Тоді (на журнальних сторінках): «Органічність, простота сценічної поведінки актора підпорядковані виявленню емоціонально-психологічного змісту вокального образу; жест, поза, завжди продумані, логічно виправдані. І водночас скульптурно-виразні, пластично-завершені. Майже всі його ролі обмежені амплуа оперного героя-коханця…».
Тепер (заперечую, слухаючи його на сцені… 25 вересня 2012 року): «Його існування в спектаклі або в концерті позбавлене бодай якої-небудь «простоти» і сценічної однозначності. Його ліричний герой (в опері або в народній пісні) живе життям складним і напруженим, сповненим прихованих мук і невідомих нам пристрастей. І голос його, цей дивний лірико-драматичний тенор, попри всю зовнішню й легкість і леткість, здається, постійно прагне подолати умовності життєвих обставин. Неначе цьому голосу «тісно» в посудині людського тіла - і він прагне злетіти ще вище, наблизитися до самого Творця… Його вокальні модуляції (при винятковому професіоналізмі виконавця) інколи набувають відтінків «алогічних», непередбачуваних - буцім до останньої секунди він сам не знає, «куди» - в які далечі - поведуть його голос і пристрасть, куди занесе його абсолютна внутрішня та вокальна свобода. І тому так багато заразливої енергії в кожному його сценічному жесті. І порухи його душі, як і порухи тіла (на сцені), - не скульптурна пластична завершеність (тобто не «завмерла музика»), це - порив і подолання, сум’яття легкої й талановитої людини в цьому тяжкому-тяжкому світі…».
Так написав би сьогодні про нього.
Втім, сама доля (і без мене) багато чого йому написала. Артист був вдячний. Говорив в інтерв’ю: «Великі артисти обрані Богом, призначені долею. І їх не можна звільнити з цієї «посади».
Говорив про себе...
…На краєчку цієї долі, уже у фіналі шляху, згустилися дивні сутінки. Тодішнє «затьмарення» грізною хмарою накрило різних хороших людей. І, як завжди, мені жаль їх усіх. Жаль його, бідного: він чогось не доспівав і чогось недоказав. Жаль інших, чудових… з примхи випадку, вони стали вимушеними гравцями в одному сумному спектаклі. Галина Туфтіна, Анатолій Мокренко, деякі інші. Видатні професіонали і ніжно любимі мною люди.
…І знову гортаю «Український театр». І бачу їхнє спільне фото з 80-х… Солов’яненко, Мокренко, Мірошниченко, Гнатюк, Туфтіна, Стефюк. Усі разом. Усі в розквіті. Сонце в зеніті. Обранці, подібних яким в оперу більше «не обирають». Улюбленці, палкіше яких навряд чи когось колись полюблять. Одне слово, талановиті люди, які подолали рамки життя і удари долі.