На недавньому всеукраїнському фестивалі "Час Театру" (Івано-Франківськ) показали, мабуть, одну з найкращих сучасних західних п'єс "Каліка з острова Інішмаан" ірландського драматурга Мартіна МакДонаха у постановці Рівненського академічного театру.
Навіщо все це? Навіщо цей потяг із промерзлим вагоном, чорнильним чаєм і вологою білизною? Навіщо спонтанні нудотні хрипи в купе на тему "агройсманвсетакикращеніжсенякролик", які трохи згодом змінюються (у тому ж таки купе) на солодке гомеричне хропіння?
Навіщо наївні думки - мовляв, чим далі заїдеш, тим більше знайдеш? (Пошук променя світла в темному царстві, певна річ, на території периферійного театру, куди і мчить цей поїзд чистим полем.)
Нинішні наші регіональні фестивалі - у Франківську чи Херсоні - в контексті щоденної кризи явно не скніють, а (на мій подив) розмножуються й розростаються "на зло ворогам". Рік у рік вони все більше плодоносять, залишаючи за собою важливу професійну місію - просвіти. Тобто. Відкривати очі регіональній публіці на співтворчість ближнього. Бадьорити застояну воду місцевих колодязів (якщо вона такою є). Обмінюватися з милими й абсолютно незаздрісними театральними сусідами творчим досвідом (якщо такий є).
Одне слово, "светить (!) - и никаких гвоздей".
Приміром, на цьому ж фесті ("Час Театру") світло невгасимої любові прямо-таки осяяло темно-зелену афішу та її околиці прем'єрною явою з Чернівців - виставою "Маестро і Кароліна". Яка розповідає про шалену пристрасть, пронесену крізь міста і роки геніальним музикантом Ференцем Лістом та його музою - жінкою складної долі Кароліною Сайн-Вітгенштейн.
Звісно, сама собою назва постановки - швидше, заголовок для "Жіночого журналу", а не для титульної афіші. І, звісно, жіноча режисура у цьому випадку зовсім не вирок, а певне пояснення...
Передусім, пояснення, що цей проект - освідчення в любові авторів... тим, про кого вони його й поставили. Чудова міжнародна музична тема з виходом на Україну, оскільки герої-страждальці познайомилися в Києві. Емоційний і хвацько закручений самим життям сюжет з участю царського престолу та Папи Римського (достойний поетичного пензля Юрія Рибчинського).
Але. Надмірність у самій виставі - буквально в усьому. У деяких зайвих героях, у марних словах, у циганському хорі, у різноголоссі використаної музики. В нескінченному снігопаді в сентиментальних місцях (сніг на голови в українському театрі, на мій погляд, варто заборонити законодавчо як небезпечну прикмету надмірної манірності).
Образи й мотиви, вибрані Чернівецьким колективом, - бажаний вихід на такий собі дорогий буржуазний музично-драматичний театр. Нестидний орієнтир у якому, скажімо, режисер-демократ Марк Анатолійович Захаров (як еталон - його легендарний проект "Юнона і Авось").
Але, як відомо, такі орієнтири передбачають вишуканість стилю і смаку, бездоганну музикальність і такий самий драматизм.
Тому нам усе ще є і чого вчитися, і до чого прагнути. Тим більше з такими-то сумлінними артистами, які самовіддано трудяться у Чернівцях та інших містах.
Вистава про ніжного й сумного Ф.Ліста - задано гучна (гримуча навіть): буквально земля дрижить під ногами акторів і глядачів.
А вистава (з Рівного) про крикливих ідіотів, що населяють Острів Невезіння в чорній комедії Мартіна МакДонаха, навпаки, - внутрішньо тиха, трепетна, місцями щемлива.
Знаменитого ірландського драматурга, цинічного сентиментального пересмішника в Україні тільки-но починають смакувати. Тільки починають до нього підбиратися. У Молодому театрі столиці - "Однорукий", мабуть найкраща прем'єра цього сезону. В "Золотих Воротах" - "Королева краси". А ще років десять тому, пам'ятаю, "Каліку з острова..." перечитував Б.Ступка, мріючи про п'єсу МакДонаха на сцені рідного театру (текст п'єси в Київ тоді передав критик Р.Должанський).
У Рівному "Каліка" вийшов на сцену п'ять років тому. Але, судячи з недавнього фестивального явлення, за ці роки не втратив енергії й запалу. Вистава впевнено тримається на ногах і так само впевнено цупкими пальцями любові тримає глядачів.
Одежинку цієї постановки (сценограф Сергій Ридванецький), схоже, замовлено в того ж кравця, який кроїв зовнішній предметний світ для пермського "Каліки" (Театр "У моста"). А внутрішнє життя рівненської історії на основі МакДонаха, на мій погляд, абсолютно індивідуальне, передбачає власні закони.
У МакДонаха багато в чому трагічне народжується з комічного, відповідно комічне - всередині трагедії, а абсурд - в нутрощах всього.
У рівненському "Каліці" (режисер Володимир Петрів) трагічне й комічне виринають (одночасно) - з буденного... З повсякденного. З того, що ми розуміємо під словосполученням "плин часу".
Сам Час у цій сценічній історії ніби зупинився. На проклятому ірландському острові, де дорослі - як діти, а діти - як дорослі (просто багато їх - ідіоти, імбецили), лік часу втрачений і необов'язковий. Тому Час цей (у тому числі й сценічний) тече, як рідина в крапельниці. Крапля по краплі. Нікуди не поспішаючи. І мало кого зціляючи.
Сором'язливий каліка Біллі (актор Ігор Ніколаєв), уражений ДЦП, перебуває в компанії оглашенних веселих мешканців острова (Хелен, Кейт, Ейлін, Джонніпатрінмайк, Бартлі та інші). Відчуваючи і свою спорідненість із ними, і свою ж відстороненість від них.
Нетрагічна руйнація цього Біллі - лише зовнішній фасад. Його скорчене тіло, його плутана мова (він, до всього, ще й заїка). У решті - в тому, що тремтить глибоко під лахміттям, - він святий, чистий і нічим не зіпсований. Але не наївний.
Біллі (як грає це актор Ніколаєв) - каліка розумний і проникливий. Можливо, навіть прикидається серед зграї ідіотів несміливим дурником, щоб вижити, втриматися в сідлі, на цьому ж далекому острові.
У кожному з них, тих, хто зневажає його, і тих, хто приховано співчуває його немочі, живе ідіотичний сумбур. А в ньому самому, в Біллі, живе музика. Мелодія смутку, мудрості й великої Мрії.
Режисер навмисне не висуває цього каліку близько до авансцени, до центру. Він (режисер) залишає за ним право тільки на кут (переважно ліворуч). І він (каліка) знає своє бильце. На якому й перебуває, як приречений Цвіркун, зрідка видаючи боязкі тихі "ноти" (наче спеціальні цвіркуни на сцені МХТ у його найкращі роки).
Він (каліка) - налаштований на гармонію. Вони (здорові нероби-бугаї) - інваліди.
Їхній світ - жалюгідний закинутий острів, звідки немає виходу. А його "острів" (ненаселений) - велетенський світ всередині великого власного серця. Тому йому й байдуже, куди їхати і куди повертатися.
Ця маленька чудасія (подоба чоловіка з руками-обрубками та ніжками-шурупами) придумала для себе "любов" до хвацької Хелен. Мабуть, як засіб від нудьги, як спосіб убити свій вимушений вселенський смуток?
І вже, оскільки сам постановник (добра людина) дуже любить свого героя, фінальне "зцілення" Біллі (він випрямляється, як тополя у чистому полі) - не так із допомогою любові, як із допомогою такого собі авторського (і драматурга, і режисера) імперативу. "Хай буде так!" Як казав Доврський Дід лукавому Пер Гюнту - "Людино, залишайся собою!" і, відповідно, - "Тролю, впивайся собою!"
У виставі В.Петріва так і виходить. Його очманілий острів невдах серед океану безпутного життя населяють різної вдачі й різного роду жителі-тролі (серед них є навіть помірно добрі) і одна-єдина Людина. Цей бідний каліка, нещасний Цвіркун. Голос якого, душа якого, обличчя якого (на якому відбита вся скорбота ірландського народу) волають до кожного троля (на сцені і в залі), щоби розбудити в них людей.
Сценічною манерою подачі - теми, тексту, підтексту, образів - рівненська вистава досить тактовна й стримана (делікатно завуальовано авторський "мат"). Ця вистава така ж, як і її головний герой, - щемлива, сумна, сповнена болю, у чомусь піднесено старообрядна.
У самому МакДонаху вона (вистава) вітає шар гуманізму, що існує у цьому ж тексті поруч з іншими цікавими словами. А в герої МакДонаха вона (вистава) бачить не юродивого, а, швидше, юродствуючого (відчуйте різницю), оскільки на проклятому острові немає календаря, час плине крізь пальці, а навколо, повторюся, суцільні тролі...
Актора, який грає каліку Біллі (грає внутрішню, а не зовнішню "рану" цього персонажа), я вперше побачив у місті Рівному в січні цього року в "Білій вороні" (у ролі Блазня-Диявола). Знайомство було освячене в антракті пам'ятним стусаном мені в спину (котроїсь із його місцевих шанувальниць): "Ну хоча б ви, як четверта влада в себе в столиці, що-небудь зробіть для нього! Ну, може, якесь звання... Він для нас - найкращий.... Найталановитіший!"
Повертаючись додому в холодному вагоні, заповненому добрими людьми і дивакуватими тролями, слухаючи їхнє хропіння й рулади про війну і тарифи, я знову і знову думав про "Біллі", для якого ми всі мусимо "щось зробити".