Останні 20 років у світі літературного детективу тріумфують скандинавські автори. Жанру масової літератури вони зробили щеплення актуальними для Швеції, Данії, Ісландії, Норвегії та Фінляндії соціальними темами. Письменники, які насамперед мали б вигадувати злочини, розробляти образи головних дійових осіб і незвичні способи розслідування, нарешті, дбати про оригінальність власної стилістики, наввипередки заходилися озвучувати незручні (або й неполіткоректні) теми. Вони на повний голос заговорили про бюрократію і корупцію, проблеми емігрантів і мультинаціональних середовищ, рекет, брудні економічні схеми, неофашистів, знущання з жінок, педофілію, наркоманію, екстремізм, замасковану правову й гендерну нерівність. Про все те, чого в північноєвропейських країнах, де вибудували "капіталізм із людським обличчям", - нібито не існує.
І їх почули. Стіґ Ларссон - не єдиний, чиї книжки продають мільйонними накладами, перекладають і екранізують. Чемпіонський характер та амбіції продемонстрували, наприклад, його співвітчизники - Александр і Александра Андоріл-Коельо. Ця подружня пара, яка пише під псевдонімом Ларс Кеплер, уже в дебюті своєї серії про слідчого Йона Лінна домоглася вражаючого результату. Перший роман Кеплера "Гіпнотизер", з якого автор міг би зробити чотири повновагі книжки (за кількістю виразних сюжетних ліній), був упродовж надзвичайно короткого часу перекладений 40 мовами світу. Журнал Time безапеляційно назвав його однією з десяти найважливіших книжок 2010 року, а однойменний фільм Шведська кіноакадемія висунула на премію "Оскар". Другий роман - "Контракт Паганіні" - відразу став бестселером із мільйонними накладами, коли рахувати продажі в світі. І перспективний Кеплер, який щойно долучився до літературного процесу, - аж ніяк не виняток з правил.
"Скандинавський детектив" зі сталого словосполучення перетворився на бренд завдяки колективним зусиллям майстрів слова і фахівців видавничого бізнесу. Побутує анекдот, як один німецький автор, аби опинитися на гребені цієї хвилі, взяв собі шведський псевдонім, але його витівка провалилася - публіка безпомилково розпізнала підробку і фальсифікат проігнорувала.
Сила бренда
У цьому й полягає суть бренда: він повинен мати лише йому притаманні концептуальні риси, щоб споживачі, не напружуючись, його відразу розпізнавали й знали, чого їм очікувати. Отже, "скандинавський детектив" - це активна експлуатація вищезгаданих соціальних (або й соціально-політичних) тем, обов'язкова гнітюча атмосфера, ду-у-у-же дивні слідчі - кожен з яких нещасний по-своєму, переважно малоприємні дійові особи, які послуговуються сленгом і табуйованою лексикою, здається, з колиски.
Нарешті, неординарна (якщо точніше - то навіть далека від досконалості) архітектоніка текстів. Тамтешні белетристи не надто дбають, аби змальовувати обов'язковий для подібного типу літератури перебіг розслідування із численними версіями та відпрацюванням підозрюваних. Їх зазвичай мало хвилює встановлення причинно-наслідкових зв'язків і дослідження логіки дій персонажів. Якщо скандинав вважає, що докладна біографія другорядного героя, включно з інформацією про колір його шкарпеток і улюблений рок-гурт, конче необхідна, можна не сумніватися - про цього товариша читач незабаром знатиме більше, ніж про власну бабусю. Трапляється, у романах, наче в безповітряному просторі, провисають окремі епізоди, й неозброєним оком видно сюжетні "шви". Інколи й труп "з'являється" аж на сотій сторінці. Та, хоч як це парадоксально, - негативні загалом характеристики скандинави спромоглися обернути собі на користь.
Ще одна питома риса - жанрова неперебірливість, до чого доклалися не тільки автори, а й видавці, критики, рекламісти, продавці, щойно скандинавська "хвиля" почала набирати сили. Відчувши, що кримінальне читво у публіки в фаворі, ним почали прозивати романи, в яких є бодай натяк на злочин і кару. Чи не раніше за всіх це трапилось із данцем Петером Хьоґом, який, здавалося б, після міжнародного бестселера "Смілла та її відчуття снігу" піару не потребував. Та вже в пізніших перевиданнях і перекладах "Сміллу…", котра поєднала елементи екшну, філософської притчі, трилера, містичного роману, почали іменувати "детективом", пошепки говорячи про ті елементи, ніби про мотузку в хаті повішеного. А "Тишу", над якою Хьоґ працював 10 років, поставили на полицю із детективами не криючись: її головний герой - клоун Каспер наробив боргів, тікає від податкової, проте погоджується розкрити таємницю "тихої дівчинки", бо має унікальний талант чути й інтерпретувати внутрішнє звучання людей. Він - водночас мисливець і жертва, але за первинними літературними ознаками Каспер усе ж ближчий до Раскольнікова, ніж до Шерлока Холмса. А Хьоґа взагалі годі з кимось порівнювати, тим більше - з письменниками дистильованої детективної формації штибу Рекса Стаута чи Жоржа Сіменона.
А ось Галльґрім Гельґасон підірвався на власній міні. Назвавши один зі своїх романів "Поради з домогосподарства для найманого вбивці", ісландець - автор вагової категорії Тоніно Бенаквісти й сатиричної потужності Крістофера Баклі - від слави "міцного детективника" відмиється нескоро. І байдуже, що в його книжці про те, як вимушений прикидатися добропорядним обивателем кілер таким і стає, превалює чорний гумор, а в підтексті - тема нестерпності сучасних воєнних конфліктів, тим жорстокіших, якщо йдеться про війну братовбивчу. Це той випадок, коли назва автоматично затулила собою письменницьку ідею.
Професіонали та аматори
Один з міфів, чому на детективній арені тріумфують скандинавські белетристи, полягає в тому, що всі вони поділяються на дві категорії. Кількісно меншу складають серйозні письменники, в творчому бекграунді яких - значні прозові здобутки. Вони, так би мовити, з різних причин "опустилися" до цього жанру (як-от фінський автор соціально-психологічних романів Марко Тапіо). Інша, набагато чисельніша, - журналісти (Стіґ Ларссон, Матті Рьонка, Юхан Теорін), юристи і поліцейські (Єнс Лапідус, Анне Холт, Берге Гелльстрьом, Лейф Перссон), котрі не з чуток знають, як нишпорити, винюхувати, розшукувати, виводити на чисту воду злочинців і спілкуватися з жертвами. Вони мають доступ до "секретних матеріалів" і можуть їх грамотно проаналізувати. І їм знайома робота зі словом. Обидві категорії об'єднують літературних професіоналів, і тому аматорам тут не місце.
Насправді гільдія скандинавських детективників прихистила осіб широкого кадрового кола. Ісландка Ірса Сігурдардоттір, попри те що її книжки опубліковані в 100 країнах, працює одним з директорів великої проектно-консалтингової компанії. До останнього часу популярна шведка Камілла Лекберг була економістом.
Ю Несбьо завжди підкреслює, що він надає перевагу кар'єрі лідера-вокаліста і композитора рок-колективу Di Derre (зі здобутками останнього знайомі, мабуть, лише фанатичні меломани), хоча інтерв'ю в норвежця беруть виключно зважаючи на його літературні досягнення. Геннінг Манкель майже 20 років віддав провінційним шведським театрам. Карін Фоссум, перш ніж стати "королевою норвезького детективу", продавала одяг, доглядала літніх людей, гарувала санітаркою, таксисткою. А її земляк Торкіль Дамхауґ, отримавши диплом лікаря-психіатра, тинявся південними країнами Європи і випробовував себе на будівництві.
Тож зі знанням справи і великим задоволенням скандинавські детективники відволікаються від слідчої лінії, аби в бічних розгалуженнях викласти те, що кожному з них до душі: від теорії музики до теорії міжнародної змови, від тонкощів садівництва до найменших подробиць життєдіяльності пенітенціарної системи, від класифікації комах до тисяча й одного способу розповсюдження заборонених речовин. Не забуваючи, при цьому, звісно, про похмурі барви для зазвичай урбаністичних пейзажів, колоритні сценки із зазвичай балканськими переселенцями, розмаїття зазвичай ексцентричних типажів. І достовірні діалоги - кисень для гостросюжетних романів, оскільки, на відміну від американських чи британських колег, скандинави мусять бути на порядок природнішими. Уявіть собі, яку треба демонструвати віртуозність письма, аби щоразу переконувати публіку, ніби Рейк'явік (за чисельністю населення - це Бердянськ) або Осло (= Кривий Ріг) як "кримінальні столиці" заступили собою Лондон і Нью-Йорк. Це при тому, що в Скандинавії - найнижчий показник убивств у Старому Світі.
Хороший-поганий-злий
Та в одному компоненті шведські, норвезькі, ісландські, фінські та данські автори спромоглися стати в один ряд навіть із класиками жанру. Образи центральних фігур вони навчилися створювати відмінно. Іноді здається, що на півночі Європи письменники проводять конкурс - хто вигадає найхимернішого слідчого, якому що гірше - то краще.
Із цього погляду Харрі Холе може видатися пересічною фігурою: свої муки він заливає літрами алкоголю, і якщо ви бажаєте почати знайомство з творчістю Ю Несбьо, який і вигадав цього нещасного, але меткого нишпорку, то роман "Нетопир" можна сміливо пропускати. Половину книжки Харрі п'є, половину - вештається сіднейськими барами, бо він у відрядженні. Між іншим знаходить і втрачає своє кохання. І маніяка теж знаходить між іншим. Повернувши бійця на батьківщину, автор з другого роману серії - "Червоношийка" - виправляється, звертаючи більше уваги на процес розслідування, ніж на кількість спожитих Харрі трунків.
На більшу соціальну роль призначила свою героїню - поліцейського інспектора Марію Калліо - у "Мідному серці" Леєна Лехтолайнен. Хоча Марія теж не проти залити за комірець, робить вона це не з особистих причин. Їй треба стати своєю серед своїх у чоловічому світі, і фінська письменниця, яка наче провокує дискусію про примару фемінізму й реальний стан речей, прямолінійно вказує на той факт, що, обстоюючи власні права, жінка мусить приймати чужі правила гри.
Матті Рьонка в образі особи, яка веде дізнання, вивів на авансцену інгерманландського репатріанта Віктора Кярппя - саме тоді, коли тема переселенців з СРСР набула в Фінляндії надзвичайної гостроти. Той-таки Ларссон із незабутнім тандемом журналіста Мікаеля Блумквіста і хакера-соціопатки Лісбет Саландер потрапив у самісіньке яблучко: обставини злочинів, що кояться з мовчазної згоди держави, як на цьому наголошує автор, не можуть з'ясовувати офіційні особи, котрі й представляють репресивний апарат.
І нехай не Ларссон був перший, хто придумав поставити до криміналістичного керма юну дівчину-неформалку (мабуть, раніше на це наважилися творці американського серіалу "Морська поліція: Спецвідділ", які представили багатомільйонній аудиторії глядачів науковця-ґотессу Еббі Шуто), саме він, автор трилогії "Міленіум", підбив підсумки образним розробкам попередників і встановив планку для наступників. Головний герой (одинак, дует, група - не має значення) повинен бути опозиційним до влади, уважним до суспільних негараздів і відчайдушно сміливим. А як інакше атакувати вітряки? Та через наявність значної кількості особистих вад він - аж ніяк не супермен: іноді навіть важко визначити, по який бік правових барикад такий герой перебуває.
Як і їхні персонажі, скандинавські детективники - по-своєму місіонери. Це особливо помітно, якщо прочитати з десяток книжок різних авторів поспіль. Складається враження, що, старанно занурюючись у проблеми приватні й глобальні, вони вважають, що їхнє дружне камлання створить резонанс у суспільстві. І це допоможе, якщо не всім, то хоч комусь. Мабуть, насамперед завдяки цій гуманістичній складовій похмурі скандинави і виглядають так симпатично. Навряд чи їхні зусилля дозволили б запобігти, наприклад, кривавій трагедії у виконанні Андреса Брейвіка чи аналогічним терактам. Та, здається, вони вірять, що слово - не горобець, а "твердая криця". І їм не все одно, в якому світі жити.