В Україну (канал "1+1") офіційно пробирається 3-й сезон популярної франшизи "Шерлок" ("Sherloсk") виробництва ВВС Wales. Одночасна демонстрація прем'єрного блоку в Британії і Росії викликала повсюдну істерику. Рекордно подвоїлися попередні рейтинги екранізованих "мотивів" Артура Конан Дойла. Тепер не так літературний персонаж, як його серіальне відображення (актор Бенедикт Камбербетч) на очах світу породжує "шерлокоманію". Розумний сищик сувенірно виблискує на брелоках, бореться в комп'ютерних іграх. Перетворюється на промисловий еквівалент. Перезавантаження консервативного британського бренду (завдяки продюсерам Стівену Моффату та Марку Гетіссу) спровокувало цей феномен новітнього часу.
Шерлок (оригінал)
Йому - 160. Однак він добре зберігся. (Довідники підказують: можливий рік народження сищика - 1854-й, про що свідчать докази в оповіданні "Його прощальний уклін"). Герой Конан Дойла незмінно у формі і в строю. При повному параді та з нікотиновим пластиром на додачу. Кількість екранізацій за "його" мотивами перевалила за дві сотні. Але навряд чи це межа.
До святкового столу, правда, є ще один важливий привід. Рівно 100 років тому (у
1914-му) цей сищик, стомившись від лондонських шахраїв, сказав собі: "Баста!" (той самий "...прощальний уклін"). І підбив підсумок своєї видатної кар'єри на трудному дедуктивному шляху. Далі, як відомо, була заслужена пенсія та улюблене заняття деяких українських політиків - бджільництво.
…І все-таки... Хоч би скільки розкланювався Холмс - ліворуч-праворуч, - а щоразу мільйони читачів-глядачів розбиратимуть по кісточках його міф і феномен, цей розпливчастий об'єкт бажань і суб'єкт нескінченних екранізацій.
З останніх (екранізацій) в усіх на вустах (крім Камбербетча): 1) Роберт Дауні-молодший у касових екшн-блокбастерах Гая Річі: екшн і веселощі пасують сищику; 2) Джонні Лі Міллер у серіалі "Елементарно": аналог лікаря Хауса, тільки на кримінальній стезі; 3) Ігор Петренко в російській телеверсії режисера А.Кавуна: показовий приклад, як неточний вибір артиста тягне на дно високобюджетний проект.
Ну й, природно, наш друг Бенедикт...
"На зріст він був більше шести футів, але завдяки своїй надзвичайній худорбі здавався ще вищим. Погляд у нього був гострий, пронизливий, якщо не брати до уваги тих періодів заціпеніння, про які йшлося вище; тонкий орлиний ніс надавав його обличчю виразу живої енергії та рішучості. Квадратне підборіддя, яке трохи виступало наперед, теж свідчило про рішучий характер". Таким побачив героя сам Конан Дойл. Пишуть, що за прототип Холмса послужив приятель автора, такий собі доктор Белл, медик і аналітик.
Холмс, на тлі нинішнього "валу" екранізацій, здається, зовсім втратив своє справжнє обличчя. Яким він був, яким залишився? Цей... геніальний сищик, великий біохімік, символ вікторіанської Англії, досвідчений патологоанатом, лондонський денді, закоренілий холостяк, невиправний курець (а коли треба - то й наркоман, але це залежно від професійної активності або її відсутності).
Кому і яким він подобається більше? Гадаю, таким (майже еталонним), яким у ХХ ст. його зіграв Василь Ліванов. Саме Ліванов і зіграв його - адекватною людиною. Віртуозним професіоналом, якому ніщо людське не чуже, та лондонським денді, який цінує справжню дружбу і взагалі тямить на людських цінностях.
У конандойлівських 4 повістях та 56 оповіданнях сам Холмс не супермен і не вискочка, а скромний воїн світла, якого безглуздо намагається переграти всюдисуща тьма.
Уже нинішньому поколінню продюсерів у зв'язку з цим образом напруженої роботи вистачить років на сто наперед. Навіть без оглядки на сюжети Дойла. Як відомо, доктор Ватсон у знаменитому оповіданні "Самотня велосипедистка" на свою голову проговорився... І ось ще одна цитата: "Приватні розслідування, у яких він зіграв видатну роль, обчислюються СОТНЯМИ, причому багато їх виявилися надзвичайно заплутаними й незвичайними... Безліч блискучих перемог і кілька, на жаль, неминучих невдач".
Застереження доктора, після нинішніх рейтингів різних шерлоків, може спонукати десятки продюсерів-сценаристів творити й творити - у стилі "фанфік" чи "спін офф". Посилаючись на ці самі "сотні".
Шерлок Холмс, як і Джеймс Бонд, на пенсію не піде ніколи. Це елементарно, Ватсоне.
Моффат (продюсер)
Йому - 52. Але які наші роки? Якщо попереду ще стільки "справ", недописаних доктором Ватсоном. Шотландському продюсеру Стівену Моффату (разом фз колегою Марком Гетіссом), природно, із сотнями справ Холмса не впоратися. Але вони стараються. В активній розробці уже 4-й і 5-й сезони про Шерлока. А далі буде більше.
Одного разу під час роботи над серіалом "Доктор Хто" ці двоє їхали поїздом із Лондона в Кадіфф і за розмовою в дорозі домовилися ув'язатися в чергову серіальну авантюру. "Реформувати" класичний образ із книжок Конан Дойла. Показати модернізованого Холмса не тільки у форматі Бейкер-стріт, а й у контексті новітніх технологій: Інтернет, смс, GPS тощо. При цьому колеги вирішили зберегти недоторканними природні здібності сищика, його близьке коло (брат, товариш, місіс Хадсон, Ірен Адлер, деякі негідники). Моффат замислив "перезавантаження" Холмса, мабуть, у пік успіху і якісного розвитку сучасного британського серіалу. Поряд із кращими американськими (та окремими європейськими) проектами, нинішні серіали лівою ногою посувають багато прокатних промислів. Якісний європейський (і почасти американський) серіал останнім часом перевербував на свій бік найкращих профі: продюсерів, операторів, артистів. Здається, що після давнішнього голлівудського страйку сценаристів усі вони дружно плюнули на фабрику мрій і "вклали свої акції" у серіали різної протяжності. Тому на виході (крім успіху "Шерлока") фурор навколо "Абатства Даунтон" (від нього в захопленні сам Барак Обама). Культовою стала "Гра престолів". Скромний за бюджетом "Картковий будиночок" сказав про політику набагато більше, ніж багато амбіційних прокатних проектів. І такий список можна продовжувати й продовжувати.
Тепер уже ніхто не стане стверджувати, буцім процес народження нового Шерлока був на 100% цинічно прорахований продюсером-сценаристом. (Калькуляція намірів не завжди обертається очікуваним художнім результатом). Тим більше що пробна версія "Шерлока", як відомо, була поспішно роздраконена. І Моффат пішов на неймовірний ризик. Він поламав звичайну серіальну сезонну схему (серія за серією). А зробив ставки на сезон, у якому лише "триптих". Три історії з автономними сюжетами, але наскрізними героями. І знову вгадав.
Все-таки цей Моффат - дивний інтуїт і психолог. Разом із Марком Гетіссом (у серіалі він грає Майкрофта - брата Шерлока) вони насамперед розібралися, ХТО потрібен оператору і глядачеві - в образі та подобі Холмса. І правду кажуть, що перше відчуття - найнадійніше. Перший же кандидат на головну роль виявився єдино можливим.
"Калькуляція" від Моффата в цьому "Шерлоку", звісно, теж є. Вона на поверхні, вона елементарно розпадається на зовнішні складові. Кліпова естетика, сюжет за мотивами, "чого сягнув прогрес? небачених чудес...", тонке реагування на грубі виклики сучасності (тероризм, влада медіамагнатів тощо). Але це тільки обгортка, обкладинка. Точно знайдено стиль і правильно дібрано форму. Однак головне - внутрішність. Якість наповнення. Моффат у "Холмса" запрошує дуже серйозних артистів, які (без іронії) використовують систему Станіславського (і взагалі, працюють вони в Національному театрі Лондона, де творив колись сер Лоуренс Олів'є). Справді смішно, - в Москві від "системи" відмовляються, а в Лондоні за нею грають і лиха не знають. Власне, Моффат (про що я вже проговорився вище) разюче вгадує дві (ні, все-таки три!) харизми. Камбербетч, це зрозуміло. Після проб і помилок наполягає на "харизмі" Мартіна Фрімена (Ватсон).
І ця дивна пара - соціопат і дивак після афганської контузії - стає локомотивом. Сюжето- й атмосферотвірним чинником тепер уже суперуспішної франшизи.
У "Шерлоку" (попри всі його стильові, формальні, технологічні "ноу-хау") найкраще все-таки - не це. І навіть не праведні "справи" сищика. А характери, стосунки, особистісні прояви. Три останні в часі фільми (про воскресіння, весілля найкращого друга і шантажиста) очікувано викликали бурю в Мережі. І накликали на авторів купу несправедливих докорів. Не всі розкусили в останніх сюжетах хуліганську спробу Моффата розкрити не тільки силу Шерлока як професіонала, а й слабкості його як людини.
І ось у "Знаку трьох" він може напитися до чортиків. Або вколотися до самозабуття. Весілля найкращого друга - красива церемонія його усвідомленого прощання з попереднім чудом несподівано віднайденої дружби... А тим часом шанувальники франшизи вирішили, що, впавши з даху (у фіналі 2-го сезону після сутички з Моріарті), Холмс назавжди відбив собі мізки, тому й такі екстравагантні його нинішні витівки.
Проте для Моффата (і це очевидно) його герой нікуди не падав, а... швидше, "кудись" злетів. Придивіться, як весь прем'єрний 3-й сезон він ніби ширяє в невагомості. Ніби літає над лондонськими вулицями, будинками й навіть Біг-Беном. Це Холмс, який втратив земне тяжіння. Це новий Шерлок, що перетворився на не дуже щасливу, самотню, але все ж таки абсолютно вільну людину. Це Шерлок-навпаки. Це ще одна знахідка чудового продюсера Моффата, який знає що робить.
Моріарті (Скотт)
Йому - 37. Але хто ж міг подумати... Хто міг уявити, що маловідомий ірландський актор, який знімався в непомітних фільмах, завдяки Моффату відразу стане втіленням сучасного Зла? І, можливо, серйозним конкурентом Ганнібалу Лектору...
До пошуку злочинницького типажу теж підійшли творчо. З парадоксальним "вивихом". По-перше, Моріарті (Джима) зробили молодшим від наших книжкових уявлень про злочинного професора. По-друге, сам персонаж відійшов від стереотипу "тримача акцій злочинного світу" і наблизився до типажу чарівного артистичного психопата. Ровесника Холмса.
У знаменитого сищика з Бейкер-стріт нарешті з'явилося достойне, не мимовільне відображення. Ніби у дзеркала два обличчя. Чарівливе Зло, яке кривиться, пускає очима бісики, наспівує пісеньки, знущально посміхається. І при цьому вже відчуває втому від своїх лиходійств та ігрищ, утому від безумного-безумного (як і він сам) світу. "Як ви мені всі набридли!", - це читається в його міміці. У його мотиваціях. Мабуть, ніколи раніше (в таких форматах) Зло й не було настільки чарівливим, пустотливим і небезпечним... Зло - як гра, як забава, як насмішка над світом. Ендрю Скотт ідеально вписався в цю моффатівську затію. Його обличчя не втомлюється дивувати відтінками парадоксальних мін і виразів. Це обличчя злочинця-клоуна, великої, але небезпечно хворої дитини.
І що в підсумку? А ось що. Коли у фіналі 2-го сезону куля-дура прошиває красунчика, мільйони шанувальниць Моріарті-Скотта залишають у Твіттері продюсера Моффата "сотні тонн" обурення і хіті. "Поверніть Джима!" Твіттер так і просів під тягарем цієї народної любові до лиходія, наче баржа, що опускається на дно тихої затоки. Пригадується, у часи Конан Дойла королева Вікторія серйозно погрозила пальчиком автору оповідання "Остання справа Холмса": мовляв, не балуйся, любимий сищик британського престолу зобов'язаний жити! Сьогодні все з точністю до навпаки: маси просять воскресити лиходія.
Ось тут і розгортається новий етап великої он-лайн гри. Коли Моффат починає тролити моріартіманів, кидати їм наживку. Образ лиходія (який планувався у двох-трьох епізодах, не більше) переростає в одну з головних тем франшизи. А туманна доля самого Джима прямо-таки проситься у спін-офф. В окреме далеке плавання.
…Як на кожного Фауста знаходиться свій Мефістофель, так і на кожного Холмса знайдеться свій Моріарті. На щастя, вони все-таки зустрілися. Бо вони єдині у своєму зовнішньому і внутрішньому протиборстві, доповнюючи один одного й віднаходячи шуканий глузд у безглуздій боротьбі. Проміжний підсумок якої тиждень тому відбив Інтернет у сотнях постів: "Моріарті. Спасибі, що живий!"
Шерлок (Камбербетч)
Йому - 37. Але Англія біля його ніг. Сьогодні він одночасно задіяний у десятках проектів (і в "Хоббіті", і Джуліана Ассанжа зіграв).
Але Шерлок все одно - головний.
Камбербетча Моффат побачив у хорошому фільмі Джо Райта "Спокута". Актор грав рудого педофіла Пола Маршала. І продюсери, оцінивши якість гри, відразу вирішили: бути! Тобто саме Бенедикту й бути...
Уже зіграна ним роль одного з головних сищиків людства поступово перетворюється на "еталон" цікавих британських цінностей. Як Вестмінстерське абатство, як Біг-Бен, як королева Єлизавета, як Пікаділлі, як наші олігархи вкупі з нерухомістю, яку вони купують.
…Усе-таки, "кого" грає Камбербетч під маскою сучасного Шерлока? І на це запитання, безперечно, в кожного шанувальника франшизи є своя суб'єктивна відповідь.
Усім зрозуміло, що це ніякий не супергерой. Не людина-автомат, не гламурна іграшка для тупої розваги мас.
Камбербетч (і це ще одна дивна особливість якісних британських серіалів!) грає складну й розумну людину. За маскою соціопата з синдромом Аспергера - його ледь приховуване бажання комфорту, особистого щастя. Та ба. В усьому винна доля. Цей Шерлок по суті своїй самотній як вовк. Попри ситуативне й сюжетне оточення. Цей герой (вічно в чорному) - наче лондонський демон. Колись, можливо, він був ангелом, а потім, упавши з неба (як із даху), перетворився на такого собі похмурого мисливця-одинака. На лондонського Дон Кіхота, який бореться з "млинами", одного разу зустрічає свою Дульсінею (прекрасну Ірен Адлер), але й та виявляється міражем.
Земний і практичний Ватсон поруч із ним - це ж Санчо Панса. Зброєносець, товариш і попутник, який поглядає на пана знизу вгору, але не страждає від комплексу неповноцінності з цього приводу.
Новий Холмс із його проявами холодного розуму, емоційним відстороненням, парадоксальністю й навіть ексцентричністю, зрештою, насамперед - розумна людина. Надзвичайно рідкісна риса для героя в сучасному теле-... чи просто кіно. Найбільше вона й вабить до персонажа, зіграного паном Б.К. І щоразу у зв'язку з цим героєм залишає глядачеві туманну надію, що... розум колись переможе.