У наші дні той-таки "Коріолан" несподівано зазвучав так, наче написаний навмисно про сучасну Україну і для неї. Бідність і багатство, влада і демократія, патріотизм і честолюбство, слава й жертовність - усе це про нас, нинішніх, про наше життя і нашу новітню історію. Недивно, що шекспірівська трагедія привернула увагу Національного драматичного театру імені Івана Франка, а поставлена Дмитром Богомазовим, - досвідченої публіки Мадачської міжнародної театральної зустрічі (MITEM).
Остання, шоста, зустріч зібрала в Будапешті театральні колективи з України, Сербії, Литви, Німеччини, Казахстану, Росії, Данії, Португалії, Чехії, Франції, Швеції, Словаччини. Всю другу половину квітня і перший тиждень травня на сцені Національного театру Угорщини вони демонстрували свої роботи.
На кожній зустрічі в програмі MITEM давали "вистави з багатого українського театрального життя". Цього року, інформує популярний угорський новинний портал Оrigo, це були "дві фантастичні українські вистави" Національного драматичного театру імені Івана Франка: крім "Коріолана" - Morituri te salutant ("Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе").
Представляючи й аналізуючи "дві дуже різні постановки", автор публікації все ж таки починає з сучасних історичних паралелей. Історія українського народу, пише Шандор Лайош, складна, і ще складніша політична ситуація в Україні. Угорщина у своїй зовнішній політиці прагне збалансованих відносин з усіма державами, прагне залишатися нейтральною стороною в міжнародних конфліктах. І хоча "деякі кроки неможливо залишити без відповіді", Угорщина жваво цікавиться історією і культурою сусідніх народів.
Тим більше що інформація про це "в мінімальній кількості потрапляла в навчальні програми країн, які живуть в умовах радянської окупації". Цьому була своя стратегічна причина, продовжує угорський публіцист: не дай Боже, довідаються пригноблені народи, що їх більше пов'язує, ніж розділяє, що в них спільна доля. Щодо цього, стверджує автор Оrigo, у загальній державній освіті відтоді не відбулося радикальних змін. У підручниках історії докладно розглядаються події Французької революції або італійського Рісорджіменто, а сусідні народи згадуються в кількох реченнях. Простий угорець більше довідається про історію США з американських фільмів, що заполонили ринок розваг, ніж про якусь сусідню країну.
Тому Мадачська міжнародна театральна зустріч, прагнучи представити видатні досягнення всієї театральної культури, особливу увагу приділяє сусіднім країнам, а в них - тамтешнім національним театрам. Дмитро Богомазов, інформують угорську театральну публіку, крім України, вже попрацював у Росії, Польщі, Франції. З 2017 року він - головний режисер Національного драматичного театру імені Івана Франка.
У його постановках угорці побачили ідейно-політичний підтекст, національно-моральні пошуки українського народу. Україна - молода держава, пише портал, і вона дошукується до свого минулого, своєї ідентичності. Показане франківцями в Будапешті - хороший приклад того, як можна це зробити засобами театру.
Тому, відзначаючи виставу за новелою Василя Стефаника, "яка розважає і зігріває душу" попри її похмуру назву (Morituri te salutant), публіцист приділяє основну увагу іншій роботі українського режисера Богомазова - виставі "Коріолан". Він доводить, читаємо на Оrigo, що шекспірівську класику можна поставити на сцені у всій її масштабності. Але головне, в розумінні угорців, те, що в цій постановці п'єса викликає зовсім інші асоціації в Україні, ніж у будь-якій іншій частині світу, і при цьому не віддаляє глядача від проблематики, а підводить його до власних роздумів.
Мінливість політичних відносин - мабуть, те, що український читач і глядач насамперед виокремить для себе в шекспірівській трагедії. Проблему добра і зла в її стосунку до історії держави і народу Шекспір не розв'язує однозначно, спрощено. Влада і народне представництво, інтереси особи і суспільства, перемога і поразка, вірність обов'язку і зрада - все це в складних переплетіннях живе в шекспірівській п'єсі, яку угорський дослідник називає загадковою.
Коріолан належить до плеяди мужніх шекспірівських воїнів-героїв, які не відають страху (Отелло, Макбет), але через свою помилку або провину заслуговують осуду. Єдине, чому немає виправдання, каже угорський дослідник, це зрада батьківщини. Так сприймають українську виставу в Угорщині - країні з власною, неповторною лінією в європейській історії.