"Дванадцята ніч" В.Шекспіра після невеликої перерви знову повернулася на українські кіноекрани у період різдвяних свят. Це вистава театру "Глобус", яку популяризує й підтримує Британська Рада в Україні у рамках свого успішного кінотеатрального проекту.
Скарбниця її величності королеви англійської, вочевидь, не всихає, на кшталт шагреневої шкіри, через Брексіт та інші соціально-політичні пригоди, - якщо грошенят усе-таки вистачає і на послідовну систему просування саме цього кінотеатрального проекту (на пострадянських теренах), і на гранти для багатьох наших безробітних фрілансерів.
Таким чином, велике повернення великої вистави режисера Тіма Керролла на великі екрани - яскраве свідчення, що в тій скарбниці усе спокійно!
Постановка "Глобусу" далебі не є новинкою сезону. Вистава з'явилася на історичній шекспірівській сцені ще 2012-го. І те, що проект зафільмували, а згодом декількома колами прокрутили в кінозалах різних країн (а глядачів чим далі тим рясніше), - додатковий доказ у справі вічних цінностей у справі британського театру.
Забігаючи наперед, зазначу, що красуню Олівію в цій виставі грає колишній художній керівник театру "Глобус" Марк Райленс. Геній пластики, міміки, майстер парадоксальних мізансцен і вже таких фірмових хореографічних витребеньок, на які здатні лише фірмові солістки популярного ансамблю "Бєрьозка".
Власне, у чому феномен саме цієї "Ночі", яка постійно провокує щирий регіт пересічних глядачів та породжує глибинні концепції в черепних коробках занудливих театральних фахівців?
Мені видається, цей феномен - у видатному компромісному сценічному рішенні режисера Тіма Керрола. Режисера, котрий химерно й майстерно намагається поєднати традиції ще споконвічного шекспірівського театру єлизаветинської епохи з методиками-практиками театру сучасного, інколи - радикального.
І як усе це вживається на одному "Глобусі", треба бачити й відчувати. Передусім пам'ятаючи, що і шекспірівська "Дванадцята ніч" - то скриня з секретом, то не така вже й простенька комедія, адже кожен її смисловий пласт - то і своєрідність жанрової специфіки, і універсальність образної системи, і задана казковість, яка занурена в певну реальність.
"Дванадцята ніч" ХХІ ст. - то ніч на перетині традицій темного сценічного минулого і якогось яскравого сонцедайного театрального майбуття, коли слово знову стане живим, а актор - знову безсмертним, відцуравшись нарешті статусу "перформер".
Така вистава - як хитра спроба режисера апелювати саме до шекспірівських штатних розписів, коли в його театрі чоловіки грали жінок. І такому закону не було альтернативи. Це намагання режисера Керролла максимально дистанціюватись від запліснявілої архаїки сценічного існування того чи іншого шекспірівського персонажа. Бо ж теперішні герої - інколи - видаються масками з телевізійних чи політичних шоу, інколи вони танцюють буквально на межі високого стилю і низького апарту (але ту межу ніколи не переступають).
Така "Дванадцята ніч" - одночасно - театр тексту, театр акторський, театр масок, театр підтексту (і це передусім). І в тому, що шекспірівських Олівію, Марію, Віолу грають саме чоловіки, актори блискучі, є не так данина шекспірівському часу, як свідоме іронічне передражнювання - ще й часу теперішнього. Того постшекспірівського Часу, в якому сам великий бард існує як мем. Тобто певна одиниця культурної інформації. Багатьом зрозуміла ідея. Багатьма розгаданий символ. Такий собі "культмасовий" образ, котрий ніби з рук у руки передають одне одному земляни різних епох, поколінь та віросповідань. Тобто шекспірівський мем - як чинник об'єднання й компромісу.
І ось, власне, сама специфіка "Дванадцятої ночі", в якій Шекспір як мем - не лише в особливостях сценічної композиції, а й у реакціях та вібраціях сучасної публіки, що завжди заповнює "Глобус", коли йде ця вистава.
Саме кінокамера точно і правильно фіксує певні глядацькі реакції. Певні художні відчуття та відкриття британців і гостей країни, для яких той "мем" - це те, що розгадується, пізнається. Сприймається з захватом. Вони миттєво ловлять ті чи інші сценічні знаки-символи, якими ефектно жонглює режисер. Вони (глядачі) сприймають Шекспіра як безпосереднього учасника великої загальнолюдської Гри, в яку всі давно і поголовно втягнуті.
Видатні актори цієї вистави - Стівен Фрай, Марк Райленс, Семюел Барнетт, Ліам Бреннан (та інші) - також своєрідні меми у сценічній композиції, котра передбачає доволі ясний, чіткий, а іноді здається, що й лобовий режисерський прийом. Який, одначе, шекспірівську п'єсу не ущільнює, не сплющує, а, навпаки, - лише розкриває її пелюстки.
Така вистава внутрішньо виткана з різних стильових особливостей, з різних акторських пристосувань. Є, наприклад, універсальна акторська техніка Райленса в ролі Олівії. Є й очевидний чинник медійної присутності популярного Стівена Фрая (він теж давно мем) у ролі поміркованого, трохи відстороненого Мальволіо, чий показний "розум" програє безумству решти персонажів. Тут є гра у високу наївність театру єлизаветинської епохи. І є абсолютно свідомий, навіть цинічний режисерський розрахунок - як таку гру зробити живою.
І це чудово, що без жодних змін декорацій, без піротехнічних чи комп'ютерних ефектів, при заданій статиці окремих мізансцен та передбачуваній результативності комічних ефектів - саме така не нова "Дванадцята ніч" видається сонячним днем посеред естетичних сутінків сучасного постдраматичного театру. І, вочевидь, така "Ніч" навіває світлу думку: сучасний театр, звісно, - то не тільки "пост-" чи "ретро", то апріорі - сама природа театральності. То сама сценічна енергія, у даному випадку - генерована "Глобусом", Райленсом, Стівеном Фраєм, її величністю королевою та її скарбницею. І насамперед - безумовно, Вільямом нашим Шекспіром, який не тільки великий бард, а ще й усіма впізнаваний мем.