Наступного тижня у прокат виходить довгоочікуваний український фільм "Поводир" режисера Олеся Саніна. Оператор - один з найкращих майстрів своєї справи Сергій Михальчук. В інтерв'ю DT.UA напередодні прем'єри він розповів про особливості зйомок картини "про сліпих", про те, що скандальний фільм "Матч" - це зовсім не "антиукраїнське" кіно, а також поділився думками з приводу нещодавнього передоскарівського протистояння стрічок "Поводир" і "Плем'я".
Про високий професійний статус Михальчук заявив першим же своїм помітним фільмом - "Коханець" режисера Валерія Тодоровського (за участі О.Янковського і С.Гармаша). Потім був "Мамай" Олеся Саніна і - перше подання від України на "Оскар".
"Поводир" уже четвертий (!) український фільм, який висувають на "Оскар", де оператором є Михальчук. У його доробку 15 повнометражних фільмів, зокрема й іще не випущена в прокат картина Олексія Германа-молодшого "Під електричними хмарами".
У перервах між кінозйомками в Україні, Росії, Казахстані, Сирії, Сергій їздить по всій планеті разом із групою українських екстремалів EQUITES як фотограф.
Фільм "Поводир" - один з найскладніших для Михальчука. Він віддзеркалює візуальні й смислові пріоритети митця. Тут побачимо і те, що він любить, і те, як він бачить.
- "Поводир" найбільш епічний український фільм за роки незалежності. Подібного розмаху щодо локацій, зйомок, залученої техніки та людських ресурсів досі не було. Як працювалося з такими просторовими й матеріальними обсягами, адже раніше ви мали справу скоріше з камерним кіно?
- Мені завжди подобався епос, і я завжди хотів зняти епічне кіно. Напевно тому, що епос більше пасує моїй сутності - від складних драм я "відмазуюсь".
Хоча до "Поводиря" працював із найрізноманітнішими формами, а у великих фільмах мене залучали як камермена.
"Поводир" - складнопостановочне кіно, його важко було знімати. Особливо для мене, бо на 2012 рік це був третій фільм, у якому я брав участь як оператор. Мав розраховувати фізичні сили, щоб "дожити" до завершення зйомок. І все - нон-стопом. Тобто весь 2012-й я провів на знімальному майданчику, дома майже не бував. І коли, мов марафонець, добіг до "Поводиря", сил у мене, і фізичних, і моральних, залишилося небагато… Бо кожен фільм тягне енергію, як вампір. А тут - один вампір, другий, третій… Я старався працювати чесно, щоб потім не було соромно.
Власне, так підхожу до кожного проекту.
- Чи використовували на "Поводирі" "щось таке", чого не залучали на зйомках попередніх фільмів? Скажімо, таку апаратуру і таку оптику, як у ваших мандрах з групою EQUITES?
- З точки зору технологій усе було звичайним для подібних проектів - камера "Аррі Алекса" з англійською лінійкою оптики. А це сьогодні як автомат Калашникова під час війни.
Звісно, кожен фільм відрізняється один від одного. Працюючи над новим проектом, по-новому його й осмислюєш: колір, пластику, світло. І тоді для глядача, для його ока все виглядає інакше, викликає інші емоції. Я охоче зніму ще один-два епічні фільми, і зніму їх інакше.
Коли бралися за "Поводиря", ми не хотіли зробити просто "красиво". І це в жодному разі не мало скидатися на лубок - ну як може бути лубок, коли в кадрі сліпі люди? Так само не хотіли робити максимально натуралістичне кіно.
Як колись казав майстер в інституті, знімаючи тортури, скривавлене око, не обов'язково показувати їх крупно або зсередини. Можуть бути інші - толерантні форми, більш художні. Я роблю те, що подобається мені. І навпаки - ніколи не роблю кон'юнктури, щоб подобалося комусь, щоб десь на фестивалі це оцінили фахівці. Мене від цього верне. Я знімаю кіно як автор - із задоволенням.
- Але "Поводир" - продюсерське кіно, принаймні за формою. Вам мали казати, що робити…
- Продюсер Максим Осадчий - мій близький друг уже добрих 15 років. Він мене знає і мені довіряє. А Лесь Санін - узагалі друг дитинства.
"Поводир" - умовно продюсерське кіно. Наші продюсери прислухалися до нас, ми - до них. І по-дружньому, і тому, що вони серйозні фахівці у своїй справі. Кожен знімальний день - як останній. У моїй професії, принаймні для мене, немає чернеток.
Вважаю, що в "Поводирі" найважливіше - наявність енергії і те, що цей фільм не попса. Я, можливо, багато чого зробив би інакше, але зараз я сиджу в теплій кав'ярні, а не стою в холодному базальтовому кар'єрі, відчуваючи, як у мене поступово відмерзають пальці і вуха.
- А як ви працювали в кадрі зі сліпими?
- Спершу було важко перейти бар'єр. Я розумів, що ці люди і так уже отримали удар від долі. Все змінилося, коли вони заспівали. Це був повний експромт: вагон, дуже холодно, а їм, у їхніх екранних костюмах, точно було ще холодніше.
Я дуже перейнявся їхнім співом. Перейнявся ними самими. І тепер, після фільму, пропагую інше ставлення до цих людей: щоб їх не сприймали як калік. Щоб сприймали такими, якими вони є по суті, а не якими вони стали через фізичну ваду. Я здолав бар'єр певного відчуження, зблизився з ними.
У нас із Лесем було складне дитинство, але спільне. Тому на зйомках ми розуміли один одного, хоча було важко фізично й психологічно. Я намагаюся до всього ставитися спокійно. Для мене "Поводир" не був чимось надзвичайним, як для Леся. А для нього він був як харакірі - дуже важливим у житті, можливо найважливішим.
У випадку з "Мамаєм" ми мали просту, лаконічно викладену історію. З "Поводирем" навпаки - режисер іноді хотів навіть переускладнити історію, а я відчував, що це забагато для одного фільму. Власне, саме тому і буде розширена телевізійна версія. Той обсяг матеріалу, який ми відзняли, не влізе навіть в "Одного разу в Америці". І це не позначиться на якості, як у випадку, скажімо, з "Адміралом": дивишся прокатний фільм, вичищений, вилизаний, і дивуєшся, що нічого подібного немає у телевізійному варіанті.
- Після закінчення зйомок минуло два роки. Що запам'яталося? Може, діти? Адже знімати дітей - чи не найскладніше?
- Так. Антон (Святослав Грін, виконавець головної дитячої ролі Пітера Шемрока. - Прим. ред.) - унікальна дитина. Бути настільки точним в усіх своїх фізичних і душевних проявах і так співпадати з образом, який ми хотіли побачити на екрані, мати таку внутрішню самоорганізацію… Я таких дорослих чоловіків знаю небагато, а що вже казати про десятирічного хлопчика. Антон багато тренувався, особливо для сцени бійки. Зйомка була важкою, бо навіть якщо є страховка і каскадери, все одно стаються незаплановані речі - і палицею поціляли, і синці були не намальовані. Антон мужньо тримався, а робили дубль за дублем.
Запам'яталася Джамала: в неї цікаве обличчя плюс вона цікава особистість - камера це відчуває. І я люблю Джамалу як людину. Якщо вона розвиватиме свій акторській талант, то посяде достойне місце серед наших акторів. Раніше я знімав їй кліп Smile і скажу вам, що працювати з нею дуже комфортно.
- А як у вас поєднується вибір таких різних картин - патріотичний "Поводир" і "Матч", який вважають антиукраїнським фільмом?
- Відразу скажу, я вибрав "Матч" свідомо і, погоджуючись його знімати, хотів зняти фільм про київське "Динамо". Попри те що я народився не в столиці (Михальчук народився в Луцьку. - Прим. ред.), в Києві живу з 17 років. Це місто стало для мене рідним. Колись жив біля стадіону "Старт", на якому проходив "матч смерті".
"Матч" я знімав з тими самими патріотичними почуттями, що й "Поводиря". І не вважаю фільм антиукраїнським. Мені не подобається останній монтаж (його навіть не режисер Малюков робив, бо був відсторонений), бо, наприклад, роль Дещені, зіграна Остапом Ступкою, була набагато цікавішою і тоншою, але її вирізали на
80 відсотків.
Ми робили все чесно. Сперечалися про сценарій, який під нашим тиском добряче переписали. А те, що потім з фільмом зробили… Приїхала італійська монтажерка і, маючи інформацію про побажання замовників, вирізала шматки з однієї сцени, потім з іншої, а в результаті, таким чином ріжучи, можна й з Моцарта зробити Віллі Токарєва.
- Ну а скандалу з висуванням фільму на "Оскар" - "Плем'я" чи "Поводир"? - нам уже ніхто не "монтував". Самі впоралися…
- З одного боку, це дуже смішний скандал. З іншого - дуже болючий: Мирослав Слабошпицький - мій товариш, а Васянович, оператор "Племені", - мій однокурсник. Робити скандал на рівному місці й особливо тоді, коли в країні війна, як на мене, це не по-чоловічому.
- А вам не здається, що скандал усе ж таки пішов на користь обом фільмам - люди, які, можливо, й не збиралися дивитися ні "Плем'я", ні "Поводиря", звернули на них увагу?
- Можливо… Але мені, наприклад, дуже образливо, що під цей скандал потрапив Анатолій Кокуш, чиєю належністю до України я пишаюся: він багато зробив не тільки для українського кіно, а й для світового (компанія А.Кокуша "Фільмотехнік" бере участь у зйомках багатьох голлівудських фільмів, а сам він - власник двох "Оскарів" у номінації "За наукові і технічні досягнення". - Прим. ред.). Можливо, з точки зору реклами в усьому цьому щось і є, але морально… В душу наплювали.
- На вас фільми впливають якось по-особливому?
- Не обов'язково фільми, це може бути й фотографія! Зазвичай один твір не може трансформувати людину, але творчість загалом здатна спонукати до розвитку світогляду, розвитку у певному напрямі.
- До чого спонукав "Поводир"?
- Я його не дивився, я його знімав. Якщо скажуть, що наш фільм - для пересічного громадянина, я із цим не погоджуся - відчуваю його більшим і глибшим, ніж просто картинка на екрані. Особливо мене ображає, коли кажуть, що вихід фільму саме тепер - кон'юнктура, зумовлена настроями після "Майдану". Але ж "Поводир" відзняли 2012 року. Які "майданівські" настрої? Таким його хотіли зняти взагалі сім-вісім років тому.
Нас можуть звинувачувати у прагненні наслідувати голлівудські блокбастери. Але чому, скажімо, український автомобіль має бути патріотичним і при цьому убогим? Ми хотіли зробити хороший фільм - і технологічно, і якістю зйомки. Якщо комусь хочеться бачити в "Поводирі" блокбастер - будь-ласка. Гадаю, знайдуться й такі, хто назве його політичною агіткою. Але точно знаю - реагуватимуть усі. І це добре - це прецедент для розмови.