Є якась дивна музика слова, що змовкає. Мелодія обірваної струни, за якою тільки тиша. Тиша, як і порожнеча, - поняття метафізичні, у них можна як завгодно занурюватися, не маючи тим часом ані найменшого шансу змінити незбагненну сутність власною присутністю…
«Кто знает - вечность или миг
мне предстоит
бродить по свету.
За этот миг иль вечность эту
равно благодарю я мир.
Что б ни случилось, не кляну,
а лишь благословляю легкость:
твоей печали мимолетность,
моей кончины тишину».
Замовкає покоління шістдесятників. Минулого року відійшли два стовпи того задерикуватого, молодого й романтичного часу: Андрій Вознесенський і Белла Ахмадуліна. Їхня епоха відгукнулася дивною луною в роки перебудови і майже замовкла, розчинилася в метушливому прагматизмі пострадянських реалій.
«Так завершенная окружность
сама в себе заключена
и лишнего штриха ненужность
ей незавидна и смешна».
Що чутно мені в мовчанні, яке настало після смерті Ахмадуліної? Її найкращі рядки, наче нитки, пов’язують нас із минулою епохою й одночасно - з вічністю, якої у справжній поезії завжди надміру. Це струни, які грають у душі читача й породжують самобутню музику російської мови. Музика ж, своєю чергою, творить велич і магію Великої Літератури.
Вона померла наприкінці листопада, у поганий час, коли день невблаганно скорочується, а душа, незалежно від погоди, сповнена якоїсь мерзенної вогкості. Чи до зітхань тут? Саме час зникнути, сховатися, розчинитися. Саме час переступити через фатальну межу.
«Еще ноябрь, а благодать
уж сыплется,
уж смотрит с неба.
Иду и хоронюсь от света,
чтоб тенью
снег не утруждать».
Поезія Ахмадуліної дуже експресивна, хоча феєрверк ліній в її віршах практично ніколи не скочується до банального і пихатого багатослів’я, куртуазних завитків, що, як мухомори, проростають із трясовини декадансу, з відчуття відсутності майбутнього. У віршах Ахмадуліної багато майбутнього, як багато його було (на жаль, не зовсім реалізованого) у покоління шістдесятників.
«И Пушкин ласково глядит,
И ночь прошла, и гаснут свечи,
И нежный вкус родимой речи
Так чисто губы холодит».
Кришталевий, дзвінкий смуток заворожує, робить тебе співучасником магічного дійства словотворчості. Здається, диво триватиме вічно, але це, на жаль, не так. Поет замовкає, стихає, відходить.
«Никто не знал,
лишь белая тетрадь
заметила, что я задула свечи,
зажженные
для сотворенья речи, -
без них я не желала умирать».
Ми знову повертаємося до мовчання, до загадкового тютчевського Silentium, з якого виходить і в яке постійно повертається поезія. Уже рік як ще один поет опинився по той бік слова. Мені сумно, хоча відчуваю - цей смуток світлий…
«Ты говоришь -
не надо плакать.
А может быть, и впрямь,
и впрямь
не надо плакать -
надо плавать
в холодных реках. Надо вплавь
одолевать ночную воду,
плывущую из-под руки,
чтоб даровать себе свободу
другого берега реки».