Майже тиждень тривала непроста і відповідальна гастрольна поїздка Івано-Франківського академічного театру імені Івана Франка на схід України. У містах, опалених теперішнім жорстоким воєнним протистоянням, грали "Націю" (за мотивами прози М.Матіос), візитівку театру, виставу, яка вже встигла стати сценічною легендою. У Сватовому, Кремінному, Сєверодонецьку деякі місцеві глядачі з напругою йшли на перегляд вистави "про бандерівців" (адже справді й така тема є у постановці), після переглядів - овації, сльози, слова подяки…
Художній керівник театру - Ростислав Держипільський - поділився з DT.UA своїми враженнями від поїздки на схід, на визволені українські території; торкнувся в розмові і болючої теми зменшення фінансування українських театрів. Нагадаю, що Держипільський - один із найяскравіших сучасних українських самобутніх режисерів. Гучний успіх приніс йому сценічний триптих саме за творами М.Матіос ("Солодка Даруся", "Нація", "Майже ніколи не навпаки"). У творчому доробку режисера також резонансні постановки в Івано-Франківську: "Ромео і Джульєтта" В.Шекспіра, "Три сестри" А.Чехова, "Енеїда" І.Котляревського, "Натусь" В.Винниченка.
- Пане Ростиславе, ви намагалися визначити бодай приблизну кількість глядачів, які на сході України подивилися вашу "Націю"?
- Ми виступали переважно в місцевих будинках культури. А це досить великі зали - десь на 600 місць. Але, повірте, щоразу перед показом доводилося доставляти крісла. Загалом, на кожному показі було понад 1000 глядачів. Це більше ніж аншлаг.
- Власне, цікава реакція на вашу виставу - як наших воїнів, так і місцевого населення, яке, очевидно, могло й не сприйняти досить відверту історію про трагічні події на Західній Україні в середині ХХ ст.
- Ну, звісно, ми дуже хвилювалися: чи зрозуміють тему "Нації" на Східній Україні? Адже йдеться в ній про події 40-х: прихід радянської влади на наші землі. А вже з цим - подальші катастрофи, трагедії… Коли багатьох наших людей виселяли з домівок, а потім вивозили в Сибір, катували…
Одне слово, то були страшні події на Західній Україні.
Перед кожною виставою я виходив на сцену й робив короткий екскурс в історію. Казав, що майже всі наші родини були причетні до цього лиха: мало людей, кого не зачепило горе.
Так, то були тяжкі часи… Але мусимо біль пережити разом, щоб побудувати спільне майбутнє.
Звичайно, у "Нації" йдеться про болючі речі - страждання, смерть, загибель вояків. Таке акторам непросто грати, тим більше, коли в залі багато українських військових.
- Чи не злякала місцевих мешканців вистава про "бандерівців", адже ця тема є також у "Нації"?
- Наші актори розповідали, що після перегляду до них підходили дві жінки й казали, що "до" вони були за ЛНР, підтримували це "новообразование". А, власне, на виставу йшли просто так, дивитися на "живих бандер"… Як ходять у зоопарк… Але після показу, очевидно, щось змінилось в них. "Ми ніколи цього не вчили, ми не знали історії. Ми вперше почули ці українські наспіви…".
Зізнаюся: не очікували такої реакції! Наші вистави на сході якраз пройшли перед Йорданом, тому співали колядки… А місцеві, коли слухали, - плакали. Так, то були сльози очищення, віри. Хотілося сказати: люди добрі, женіть від себе нечисть! Взагалі, ці люди нічого не знають про українську культуру, традицію, але відчувають, що це все - рідне.
- Ваше особисте враження від побаченого на сході України? В якому стані міста? В яких умовах вам доводилося грати?
- Чесно кажучи, ми були збентежені… Рівнем життя і "цивілізації" сходу України. На жаль, це тотальна бідність. Ми на Західній Україні живемо краще, навіть багатше. На сході дуже мало церков. У нас в регіоні в кожному, навіть маленькому, селі церква - обов'язково одна, а то й дві або три.
На Луганщині в усьому помітне системне знищення духовності.
З цієї поїздки винесли висновок: якщо немає духовності, то будь-якими людьми можна маніпулювати. І деякі люди, на жаль, згодом перетворюються на "бидло"…
Але однак: всі вони - українці. Просто на цих територіях довго була радянська влада. Удвічі довше, ніж на Західній Україні. Майже 80 років. А це майже століття!
Втім, люди хочуть чогось нового, вони хочуть бути українцями.
Ми також відвідали блокпости. Там моторошно… Інша реальність… Тому тим паче розумієш: потрібно їхати на схід України, незважаючи на культурні, історичні, часові протиріччя.
Адже були часи, коли й Східна Україна рятувала Західну! Навіть багато хто казав, мовляв, на заході - не українці, а поляки, там польська говірка, а ось на сході - Шевченко, Котляревський, осередки української культури.
Звичайно, наша мова - дуже сильний чинник. Знаємо українські пісні, колядуємо. Люди сходу казали: "Мы понимаем, что вам есть что защищать… А нам что? Нам - все равно…"
Втім, бачимо, з якими почуттями вони відкривають для себе Україну. І їм треба допомогти це зробити - на державному рівні. Наша держава й так багато чого втратила. Тому тепер пожинаємо плоди…
Спочатку відчувалося, що деякі місцеві нам допомагали з гастролями ніби над силу. Звучали навіть такі репліки: "Розстріляв би цих бандер!" У хлопців, які допомагали нам з апаратурою, був такий вираз облич, що взагалі не можу передати…
А вже під кінець наших виступів вони ж казали: "Приезжайте еще…"
Ми багато гастролювали і в Україні, і за океаном. Проте на теперішніх гастролях в залі сиділи вояки, поранені. Напередодні отримали інформацію, що одне з приміщень, у якому мали грати "Націю", заміноване… Перед виставою приміщення довелося ретельно перевіряти.
Я як режисер був у постійній напрузі.
Однак виявилося, що український театр на сході - потрібен. Коли зупинялися на блокпостах, наші вояки казали: "Чому ви не поїхали в більше міст, наприклад у Рубіжне?".
- Ваше перебування на сході збіглося із загостренням воєнного конфлікту, коли бойовики активізували свої дії, - лунали вибухи, гинули люди. Про що думалось у ті хвилини? Як ваші актори пережили поїздку?
- Так, саме в цей період на окупованих територіях активізувалися запеклі бої. Тому не всі актори, задіяні у виставі, погодилися на такі небезпечні гастролі. Напевне, люди переживали. Боялися. Але я нікого не засуджую. І взагалі, то - внутрішня кухня. Тому деякі наші актори вперше зіграли в "Нації" саме на сході. Відбулися вимушені заміни. Нові актори впоралися на всі сто.
- Наприкінці року ваш театр відзначив 75-річчя. У чому, на ваш погляд особливість івано-франківського театру, що вирізняє його з-поміж багатьох інших сценічних колективів України?
- Наш театр відкрився 30 грудня 1939 року. До цього йшов процес його формування - з різних мандрівних труп. Першою офіційною виставою вважається "Платон Кречет" за п'єсою Олександра Корнійчука. Згодом у репертуарі з'явились п'єси кращих українських і світових авторів. Дуже багато визначних майстрів складали славу і історію театру. Сьогодні, на мій погляд, у нас також надзвичайно потужна трупа - старше, середнє, молоде покоління.
В цей театр я прийшов 1998 року зовсім молодим актором. У 2008-му став режисером, художнім керівником. Зараз викладаю в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника - художній керівник акторського курсу.
Сьогоднішнє обличчя нашого театру вирізняє здатність до творчого пошуку, експерименту. Оскільки багато молоді, то вона досить швидко сприймає прогресивне. Я завжди розумів бажання молоді працювати в сучасній естетиці. І навіть режисери, які приїжджають до нас з інших міст, дивуються постійній здатності трупи - до творчого пошуку, до невгамовного ризику.
Івано-Франківськ - це, взагалі, окрема історія. Багато говорять про "станіславський феномен", тому що на нашій місцевості сильно розвинена культура. Взагалі, наш театр посідає особливе місце в мистецькому житті області, та й України загалом.
- "Нації", в основі якої оповідання Марії Матіос - "Юр'яна і Довгопол", "Прощай мене", "Вставайте, мамко" - 5 років. Як змінилась вистава за цей час?
- Знаєте, якщо брати загалом, то "зовні" нічого не змінюється. Але коли ми на гастролях, то, звичайно, не можемо грати "як вдома".
На рідній сцені вистава йде "на колі": декорації в постійному русі. Звісно, ми не могли взяти складну декорацію на схід України. Тому довелося обходитися мінімальними атрибутами.
Втім, тексти Марії Матіос - універсальні. Вони завжди звучатимуть по-новому іноді навіть у непередбачуваній "сценографії" нашого теперішнього життя… Цілі пласти її тексту - ніби про наше сьогодення. Хоча письменниця написала свої твори не вчора.
Марія Василівна була поруч з нами під час поїздки на схід. Після кожної вистави виходила на сцену, говорила з людьми. Сама розуміла, що такі гастролі - неабияке випробування як для нас, так і для неї. Я постійно повторюю, що вона - янгол-охоронець нашого театру. І саме ця поїздка на схід була би неможливою без її надлюдських, місіонерських зусиль.
- Пане Ростиславе, що у найближчих творчих планах вашого театру?
- Не зазиратиму далеко. Є плани. Є домовленості. Перед поїздкою на схід у нас в театрі відбулася прем'єра "Енеїди" за Іваном Котляревським. Ставили її, усвідомлюючи важливість сучасного звучання.
- Сьогодні майже всі потерпають від зменшення видатків на культуру. Як в Івано-Франківську театр намагається подолати економічну скруту?
- Мені зателефонували, ще коли я був на сході, й повідомили цифру бюджету. Боротимуся за кожну копійку! Тому що звідки-звідки, а з освіти, медицини, культури держава не має права нічого забирати!
Як казав Черчілль: "А для чого ж ми тоді воюємо?" (коли до нього звернулися фінансисти з проханням зменшити видатки на культуру).
Побувавши на сході, я в цьому ж і пересвідчився: якщо не приділятимемо належної уваги духовності, то скоро втратимо всі території.
Не можна цього робити! Театр у часи війни - це також стратегічний об'єкт, це ідеологія країни.
Вибачте, навіть радянська влада багато чого робила для підтримки театрів - і не тільки з ідеологічною метою. Було суспільне усвідомлення важливості інституту театру, його впливу на соціум.
Тому воюватиму, щоб із мого колективу не забрали ні копійки. Ми й так у зв'язку з падінням курсу долара стали вдвічі біднішими. То як можна ще урізати зарплати? У мене ж рука не підніметься це зробити. На мою думку, це неприпустимо.
- Що б ви могли сказати про "свого глядача" в Івано-Франківську?
- Півтора року в нашому театрі тривав ремонт. Лише з жовтня відійшли від цього процесу. В театрі робили деяку реконструкцію: міняли крісла, покриття. Грали на інших майданчиках.
Але у Франківську чудовий глядач, який нас постійно підтримує, де б ми не грали. Завжди повні зали.
Останні роки ми працювали над цим: виховували "свого глядача".
Я розумію, що зараз театр є порятунком для людей - від постійних страшних новин. Театр слугує свого роду арт-терапією, допомагає виходити з постійних стресів, викликаних теперішньою ситуацією у країні.
До того ж намагалися підтягувати свого глядача до рівня європейського. Тому немає проблеми, що "глядач не розуміє постановки". На камерній сцені багато нових вистав. Можливо, навіть занадто сміливих, різнопланових для Івано-Франківська.
Втім, наше місто - європейське, а глядачі - люди сучасні.