У виставкових залах Національної академії мистецтв України на вул. Воровського, 20, у Києві відкрилася персональна виставка живописних творів одного з претендентів на звання лауреата Національної премії України - народного художника України, завідувача кафедри монументального живопису Львівської національної академії мистецтв Любомира Медвідя.
Любомир Медвідь - художник гострих інтелектуальних реакцій на життя, діагностик морально-етичного стану суспільства й мандрівник маршрутами розтрачених сьогоденням вічних істин. Гуманістичні цінності для нього - не відсторонена категорія, а дієвий імператив, що консолідує в цілісність його громадянські почування й глибоко інтимні спостереження за природою людської психіки. У цьому постійному змаганні за людськість у людині митець долає найскладніші естетичні віражі, не терплячи пасивної розповідності чи пафосу. Його думки структуруються в певні алегоричні "вузли-формули", співвідношення між якими становить багаторівневу авторську міфологію.
Експонований новий цикл полотен "Ремінісценції" є вищою стадією узагальнень Любомира Медвідя з філософічної проблематики. Ключовий мотивувальний подразник виникнення цього ряду - цинізм, який останнім часом сягнув критичної межі в українському суспільстві. За словами автора, цинізм цікавить його "як одна з форм безпробудного марновірства, як повзуча епідемія розладу, затьмарення свідомості, як зухвале жадання людського розуму заступати собою свідомість, від початку закладену в єстві людини". Прояви цинізму набирають різних форм, маскуються в багатьох безневинних життєвих колізіях. Його мінлива природа часто розкривається множинністю соціальних, політичних (один рівень) або духовно-моральних (другий рівень) актів, які й спричиняють в сьогоденні численні ціннісні колапси.
Кожен, хто відстежує розвиток мистецької доктрини Любомира Медвідя, без труднощів зауважить, що такого роду тривогами перейняті не лише найновіші його праці. Фактично ще зі студентських років, коли творчі шукання "радянських художників" зазнавали ідеологічної регламентації, молодий львівський інтелектуал шукав пояснень своєї екзистенції у світовій культурній практиці. Читаючи Сартра і Йонеску, вдумуючись в етичну й психологічну проблематику фільмів Параджанова, Берґмана і Фелліні, дискутуючи про складні питання мистецтва і релігії з однолітками Лисиком, Скориком, Міньком, Бокотеєм і Пушкашем, він долав периферійність власного світогляду і зіставляв своє національне "я" з Космосом. Геніальний Архипенко, як і Бах, Данте, Босх, квартет "Бітлз", ставали його навчителями поряд із Сельським і Звіринським. Діалоги й безперестанна робота над собою виводили Любомира Медвідя на орбіту вселюдських питань, що стверджувалося у виразно артикульованих картинних серіях-притчах, в яких виростав іще невловимий, але ні в кого не запозичений Герой - концентрат болю й етичної відповідальності Митця.
Тому немає нічого випадкового в тому, що саме в роки творчої зрілості це тяжіння художника до глобальних аспектів Життя проявилося з такою силою і глибиною у серіях "Притчі (Блудний син)" (1991-1995) та "Ремінісценції" (2009-2013). Розвиваючи свої антропософські погляди, в останній групі полотен митець розмірковує про "людину подорожню", що несвідомо "спалює свої життєві ресурси" на короткій дистанції життя, розмінює швидкоплинне тривання ціною "самогубного зречення". В цій точці саморефлексій Л.Медвідь задіює смислово ускладнені теософські посили: "Зречення чого? В ім'я чого?.. Зречення Рівноваги й відчуття опіки Отця. Відчуття всевишньої сутності в собі. У своїй оболонці. У власній свідомості". Натомість, втрачаючи відчуття Отця, Блудний син "відчуває тільки пульсацію власного тіла. Замість усвідомлення себе серед Великого Порядку Речей, безоглядно спішить встановлювати власний порядок. Замість того, аби Час осягати свідомістю, людина надто ревно налаштовує себе на екстремальне змагання із часом…".
Тематичну цілісність серії формують диптих "Переможна хода цивілізації", полотна "Баланс" (три композиції), "Вавилон", "Рельєфна тінь", "Зійди у Зелений Діл", "Абсолютна рівновага", "Місс-Step". В експозиції виставки вони підсилені двома новими диптихами - "Блудний син" і "Магдалина". Гіперболізація означених понять знайшла підтримку у формально-пластичній мові й світлоколірній організації умовно-метафізичного середовища. Конструювання символьних сцен автор здійснює такими засобами, які дають реципієнту змогу максимально наблизитися до самого нерва глобальної духовної драми Людства. Віртуоз психологічної, тонко модельованої форми, майстер найскладніших ракурсів, Любомир Медвідь у відповідних пунктах уявних мандрівок "уписує" матеріальність зображення в субстанцію містики, яка, своєю чергою, повертається ще іншими конструкціями ремінісценцій.
Виставка у своїй смисловій конфігурації кореспондує з контекстом суспільно-політичних подій в Україні, але її проблемне ядро перебуває на рівні ширших - культурно-цивілізаційних - узагальнень. Зрештою, такою є і природа творчого мислення Любомира Медвідя - не лише як митця, а й як есеїста, педагога, інтелектуала в широкому розумінні.