Головна інтрига студентського кінофестивалю «Пролог» щороку залишається незмінною: чи видно світло в кінці тунелю? Чи, врешті, вдасться студентам подолати хронічний брак ідей, безгрошів’я та безпросвітний непрофесіоналізм? П’ятнадцятий «Пролог», що відбувся наприкінці квітня, чуда не приніс, проте підтвердив примарний здогад, що теплиться в багатьох серцях: наше молоде кіно з року в рік прогресує.
МКФ «Пролог» — дітище Київського державного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Його конкурс традиційно складається виключно з робіт студентів цього закладу, а додаткове змагання гостьових програм інших кіношкіл дозволяє не потонути в рідному болоті та оцінити власні досягнення на тлі чужих успіхів. «Пролог» від початку до кінця твориться й проводиться студентами, тож має законне право на той організаційний розгардіяш, в який під час фестивалю поринають глядачі, журналісти, члени журі й навіть сама дирекція. Це якраз той випадок, коли екранна дійсність має повну перевагу над реальністю: відчути себе зіркою на «Пролозі» може кожен.
Мабуть, уперше за багато років представлена «господарями поля» програма кіноробіт не виглядала безпорадно-халтурною: за жоден фільм із кіноконкурсу КДУТКіТ не було соромно, а середній рівень робіт просто-таки викликав оптимізм. Показали й декілька дуже обнадійливих дебютів. Фільм Тараса Ткаченка «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи» дістав приз за кінооператорську роботу (А.Самарець), хоча заслуговує більшого уже б через рідкісне сьогодні вміння повідувати історію. Матеріалом для цієї комічної любовної історії стало оповідання Юрія Винничука «Граната на двох» — нарешті хоча б хтось вирішив подолати кризу сценаріїв, звернувшись до актуальної літератури. А такого диплома, як «Мій Гоголь» Віри Яковенко, кінофакультет не бачив давно. Яковенко зробила дуже зріле й стильне авторське кіно, витоки якого — з експериментальних телефільмів Сергія Маслобойщикова. Її дипломна робота, безперечно, заслуговує на окрему серйозну розмову. А першу премію в кіноконкурсі отримав надзвичайно дивний фільм О.Туранського «Кордон». Уявіть собі військову притчу, розіграну двома акторами, де за декорації править сніг, пісок та колючий дріт, а безмежний гуманістичний пафос не відділити від іронії в стилі треш. За всієї сумнівності такого поєднання режисерові не відмовиш у фантастичній уяві. Однією сходинкою нижче журі у своєму вердикті розташувало «Канатоходку» Олени Голосій — ще одну алегоричну історію про зіткнення чистих дитячих фантазій із брудною дитячою жорстокістю. Навдивовижу професійній та виваженій стрічці Сергія Крутіна «Жили-були» забракло лише оповідної впевненості — інакше можна було б говорити про локальний творчий прорив. Назагал помітно, що студенти потроху опановують жанрове кіно: кримінальну комедію («Сидячи на білій смузі» Юрія Козира), мелодраму («Гунька» Олени Маришкіної), дитячий фільм («Перші яблука» Юрія Кота, «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи»). Крізь цікаві задуми усіх робіт просвічує головний ґандж київської кіношколи — повне невміння працювати з акторами. Залучення дітей та непрофесіоналів, яким дуже захоплюються молоді режисери, не допомагає — бракує не акторів, а вміння ними дириґувати. Не випадково журі не спромоглося визначити переможця в акторській номінації серед робіт КДУТКіТ й віддало приз харків’янину Максиму Бортнику за роль у фільмі «Моя маленька війна».
Набагато сумнівнішими виглядають досягнення студентів Університету імені Карпенка-Карого в царині відео. Кіноплівка завжди дисциплінує, відео — розслабляє: знімай досхочу, поки батарея в камері не сяде. І випливають на поверхню всі вади нашої кіноосвіти. Деякі відеороботи після перегляду захотілося назвати не курсовими, а рефератами: вони відверто розраховані на одного-єдиного глядача, який, проте, уповноважений судити їх оцінкою в заліковці. Невміле копіювання застарілих шаблонів, до того ж скуте незборимим бажанням сподобатися старшим, поховало задуми фільмів «День народження» С.Зубченко та К.Брайковської про Леоніда Бикова та «Свічадо вічного» Олесі Моргунець, присвяченого Віктору Кісіну. Працювати в такому без міри розробленому нашими документалістами жанрі, як освічення в любові до Великого Гуру, студентам, на щастя, вдається набагато гірше, ніж шукати власні способи самовираження. Саме цим займається універсал Кость Коломийченко, який робить фільми в гордій самотині: він є режисером, оператором та автором саундтреків до своїх стрічок «Ниточка», «Твій особистий Іуда» та «Смерть у Венеції-2». А найталановитіші студенти довели, що вміють однаково добре працювати на будь-яких носіях, відзначившися також і у відеоконкурсі. Віра Яковенко продемонструвала фільм «Блондинка помирає двічі», створений під час Кампусу талантів на цьогорічному Берлінале. Олена Голосій посіла перше місце зі стрічкою «Світ Христини», половину успіху якої забезпечив своєю роботою оператор Андрій Лисецький (приз за найкращу операторську відеороботу). Другу премію дістав тихий, але пронизливий «Шум» О.Володкевича, а «Прости» Марії Вроди — приз за найкращу ідею фільму. Цікаво, що в усіх найцікавіших відеофільмах акторами не сказано жодного слова уголос.
А от міжнародна панорама східноєвропейських кіношкіл, представлена на «Пролозі», мало чим потішила вітчизняних кінооптимістів. Від «юних орлят» із Університету культури вже давно нічого не чекають — принаймні до зміни їхнього керівництва. Добре хоч українських телепрацівників ще не атестують, як перукарів, за визначеними титаном українського кічу стандартами. Натомість приємним відкриттям фестивалю став дебют новоствореної харківської кіношколи при Державній академії культури. За відсутності задушливих традицій та пихатих педагогів студенти почувають себе набагато вільніше, ніж у КДУТКіТ, і ця ризикована стратегія приносить успіхи. Вмінню харків’ян знаходити життєві колізії для відтворення у своїх роботах київські студенти мали б позаздрити. Особливо успішно творчу свободу використали Світлана Селезньова в нарисі «Пиво з льодом» про будні порнографічної інтернет-контори та Едуард Посохов у растаманському документальному дослідженні феномену групи «5’nizza». З іноземних гостей найближчою до робіт українських студентів виявилася мінська кіношкола — не стільки бідністю й непрофесіоналізмом, скільки упертим іґноруванням навколишніх реалій. Українські й білоруські студенти ніби існують в ізольованому від решти світу середовищі зі своїми правилами, ідеями та вподобаннями, а живий потік людей, образів та сюжетів проходить повз них. Більшість робіт КДУТКіТ розповідають абсолютно універсальні історії, що відбуваються в анонімному часопросторі. Так само й білоруси: вони привезли на «Пролог» десяток ліричних відеозамальовок, що невимовно нагадують «сезонні» заставки на радянському телебаченні. На цьому тлі виділялася смілива мелодрама «Кохання..?» про лиху долю вчительки білоруської мови в країні, де діти відмовляються вчити «этот мёртвый язык».
Переможцем гостьового конкурсу і журі, і глядачі визнали санкт-петербурзьку стрічку «Столичний швидкісний» А.Антонова, що переміг завдяки надзвичайно точно схопленому світовідчуттю сучасної російської провінційної молоді, з її неповторними пиятиками під гітару та дівочими мріями про столицю. Ретроспектива московського ВДІК імені Герасимова приголомшила не тільки професійною та просто людською зрілістю всіх без винятку фільмів, а й неповторним вмінням реагувати на виклики російської реальності. «Любов» Олександра Ламакіна (диплом за найкращу гостьову кінороботу) — художньо довершений, але жахливо кон’юнктурний фільм, що під оболонкою зворушливої сімейної картини оспівує конформізм путінської Росії. Приємно, що журі відзначило дипломом також інший фільм — «Син» Олександра Горновського за мотивами Андрія Платонова, тонке дослідження російської тоталітарної психології. Все ж головна відмінність української та російської кіношкіл не міняється: тамтешні студенти, на відміну від наших, після закінчення університету продовжують працювати в кіно. У ретроспективі найкращих ВДІКівських робіт було показано красиву курсову роботу «Тяжка праця старих мойр» Петра Буслова, котрий недавно прославився повнометражним дебютом «Бумер». Тим часом журі, перебуваючи під враженням незрівнянно сильних гостьових програм, не знайшло серед робіт київських студентів жодної стрічки, гідної Гран-прі. Що ж, таку вимогливість до якісної, але несенсаційної конкурсної програми можна зрозуміти. Тільки не хочеться, щоб «Пролог» ставав для нашої кінематографічної молоді епілогом.