Їхні імена великим кеглем не манять із афіш та обкладинок.
Спеціально під них не запускають проектів.
Ніколи ви не побачите їх на червоних світських доріжках, де бундючно красуються всім відомі чванливі курки (які не залишили в мистецтві навіть "кудкудакання").
Ці милі жінки - не зірки, не тусовщиці, а чесні, скромні, обдаровані трудівниці. Не лізуть на перший план. Не кидаються на амбразури. Не рекламують себе, не піаряться. Не роблять із власної долі шапіто. Грають у театрах, коли дають зіграти. Грають у кіно, коли кличуть зніматися. Буває, роками чекають важливих для себе ролей на сцені. А буває, метеоритами падають у тихі нурти "фільмів жахів" (тобто російських серіалів), але навіть там вирізняються "лица необщим выраженьем". Так, деякі з них пройшли тяжкі випробування "Мухтаром". Але жодна з них - поки що - не пройшла випробування мідними трубами. Начебто люблять, начебто знають. Але, швидше, в локальних масштабах. А хочеться більшого...
І з цієї причини - ніби у святковому контексті - мені й кортить звернутися до друзів-продюсерів (О.Кохана, В.Ряшина, Ю.Мінзянова etc.), а також до художніх керівників-режисерів. Приділяйте нашим скромним хорошим актрисам більше уваги. У фільмах. У спектаклях. В інших проектах... Ці - не підведуть.
А що це за дівчинка, і де вона живе? "Живе" вона - цього театрального вечора - у старій роздовбаній сторожці в районі депо "Північне". І в кожному машиністі, якщо той начепить на себе окуляри, вона бачить "свого Вову". Коханого, який загинув на рейках. Дівчинка сама не своя. Юродива. Оленькою звати. І для всього "північного" краю вона - посміховисько й підстилка. І ось таку героїню грає в спектаклі театру "Сузір'я" "Депо Північне" (за п'єсою Василя Сигарьова "Фантомні болі") артистка Ганна КУЗІНА.Власне кажучи, це її єдина помітна робота. Але роль варта того, щоб у спеку або в сльоту ви спустилися в підвал, де дають спектакль двічі на місяць. І переконалися, якою може бути ця невисокого зросту (158 см) дівчинка-жінка. Котра до всього - увага, продюсери! - ще й вільно володіє французькою...
Кілька разів у постановці про "депо" програється одна й та ж ситуація. Два чоловіки, а між ними - вона. І щоразу жінка-дівчинка в одних і тих самих обставинах - різна. То ранима дитина, то хижий звірок, то нахабна шибайголова. У підвалі стає душно, коли актори Андрій Мостренко, Дмитро Гаврилов і Ганна Кузіна починають "кочегарити" трамвайну лав-сторі про бажання і покарання, про безпросвітність і любов.
Аня Кузіна - з актрис "фоменківської" породи. Надзвичайно органічна, емоційна, різноманітна у своїх сценічних проявах. Відчувається, що всередині маленької фігурки тріпоче велике серце. (Крім театру "Сузір'я", її можна побачити у телефільмах "Доярка з Хацапетівки №2 і 3", "Пончик Люся", "Універ", "Я тебе ніколи не забуду").
Тринадцять років вона працює в Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра. За ці роки зіграла багато достойного, відзначеного вузьким колом критиків. А з кіно не виходить. Фатально. Всього дві-три прохідні картини. Думаю: ну чому ж, Таню? Може, тому, що в Тетяни КРУЛІКОВСЬКОЇ - образ розумної й вихованої пані? А в серіалах треба частіше "під дурочку"? Хоча вона "на раз" яку-завгодно представить. Адже, уявіть, у її репертуарі - такі ролі... Від Анни Кареніної (і це таки краще, ніж Кіра Найтлі в сукнях от кутюр) - до Агафії Тихонівни (в гоголівському "Одруженні").Закінчивши Дніпропетровське театральне училище й переїхавши на пмж до Києва, Таня стала артисткою столичного звучання. Серйозна, завжди вимоглива до себе. Абсолютно небанальна у підходах до текстів і тем. Дуже люблю її Ольгу Прозорову у видатному, на мій погляд, спектаклі "Три сестри" на Малій сцені Театру на Лівому березі. І частіше, ніж за іншими сестрами, стежу саме за цією, старшою... Тетяна грає чеховську героїню раціонально й чуттєво. В її вчительки і погляд суворий, і манери далекі від манірності. Природно, саме вона (як просвітитель у провінції) усвідомлює неминучість і невідворотність усіх подальших драм, що насуваються. Очима Ольги-Тані глядачеві й дано передбачати (передчувати), що ж станеться з милими сестрами років через 17, коли прийдуть інші "військові", або років через 25, коли взагалі цю "породу панів" розстріляють...
Одне слово, розумна, достойна і обдарована актриса. (Дивитися поточний репертуар Театру драми і комедії на Лівому березі).
"Олено, ви дивовижна актриса! Я побачив вас у серіалах. Ви не грали, а проживали. Вам безмежно віриш і співпереживаєш". Це поки що єдиний глядацький відгук на сайті Київського театру імені Лесі Українки, адресований Олені СТЕФАНСЬКІЙ. Звісно, дивна в неї доля. Вродлива й статечна, потенційно цікава актриса. Однак із моменту своєї появи славетній трупі (десь на початку 1990-х) начебто щось не склалося і щось не склеїлося. Ролі - рідко. Програмні спектаклі - ще рідше. "Веселись, когда велят", "Генералы в юбках", "Королевские игры", "Тайны Мадридского двора". Вона була глибоко "всередині" цих постановок і, природно, не в епіцентрі. Однак запам'ятовувалася виразною зовнішністю та характерним тембром.
А могла б видати на тій-таки сцені - і рідкісне стерво, і ліричну мереживницю. Але... Займалася сім'єю. Ростила синів (Микиту й Іллю). Потім - несподівано - розпався її, на позір такий міцний, сімейний союз із актором Дмитром Лаленковим (Рома в серіалі "Леся+Рома"). І тепер вона гордо й достойно тягне лямку сімейної буденності та материнської відповідальності...
І ніщо не віщувало несподіваної радості, доки випадково не побачив її в спектаклі "Странная миссис Сэвидж". У ролі Лілі-Белл. Вона грала родичку-хижачку, яка норовила витягнути грошики з місіс Севідж, що прикинулася божевільною. Олена, тобто Лілі, була на сцені розкішна: гордовита, підступна, елегантна. Оскільки ж сьогодні це єдиний її репертуарний спектакль, то й грала з жадібною насолодою. Наче підсвідомо остерігалася, що хтось перехопить і цей її єдиний рідкісний вихід. Зате, на щастя, останнім часом її "розсмакувала" телекінопромисловість. По кілька проектів (ролі другого та третього планів) на рік. (Може, колись, доля і в театрі усміхнеться?)
Завжди визначав для себе цю актрису як "нашу київську Ольгу Яковлеву". Під Яковлевою, природно, мав на увазі відому російську акторку - музу Анатолія Ефроса. Вже кого-кого, а "свого Ефроса" у нашої Валерії ЧАЙКОВСЬКОЇ не було (вона одружена з Віталієм Савчуком, колишнім актором, глибоко віруючою людиною). Відсутність "Ефроса" багато що визначила в її театральному житті. Таким актрисам потрібен режисер-садівник. А вона виявилася (і залишилася) рідкісною сценічною рослиною, котра квітне самостійно. Й інколи з останніх сил ця квіточка намагається тягнутися до сонця, внутрішньо опираючись обставинам та негодам. Із Яковлевою "нашу" ріднить і якась божественна одухотвореність, і така ж вередлива жіноча незахищеність. Здається, всі громи-блискавки притягують до себе ці тендітні пані.
Чайковська, як і Яковлєва, - рідкісний екземпляр "теннесівільямсівської" акторки. Тієї, яка і в "Трамвай" сяде на чужій зупинці, і "Літо" життя перетворить на димову завісу. Світ душить їх, притискає до землі, а вони - вічно опираються, розправляючи обпалені крила нещасних метеликів.
Слава Богу, вона все-таки зіграла колись і "Скляний звіринець", і "Літо і дим".
Був у неї й зворушливий спектакль на сцені рідного київського ТЮГу "Гарольд і Мод" (поставлений Юрієм Одиноким).
А недавно вразила ризикованим образом Лені Ріфеншталь, улюбленої режисерки Гітлера, у спектаклі Центру Леся Курбаса "МарЛені" ("Сталеві пруські діви").
У рідному ТЮГу вона сьогодні грає в "Лісовій пісні", в "Поліанні". Але разом із вами я мушу терміново побачити її в спектаклі за мотивами літературного шедевра Еріка Емануеля Шміта "Оскар та Рожева Дама" на сцені "Сузір'я". (Попереджаю: матеріал про хлопчика, що повільно помирає, та його гуманну няньку - не для людей зі слабкими нервами.)
Можливо, це перша красуня не тільки Молодого театру, а й театрального Києва. Наталя ВАСЬКО наче створена для образів гордих нещасних красунь у класичних українських п'єсах (на кшталт "Дай серцю волю, заведе в неволю"). Але й для салонної англійської драматургії вона згодиться. Коли побачив її у п'єсі Дж.Прістлі "Небезпечний поворот" (антрепризний проект), то перша думка: "А це ж справжня леді!" Пізніше згадав, що Васько - учениця незрівнянної леді вітчизняного театру Юлії Семенівни Ткаченко. Можливо, саме від неї Наташа й перейняла свою характерну аристократичну манеру: завжди "тримати спину". Хоч би які удари в цю спину отримувала...
Спочатку грала у Театрі драми та комедії на Лівому березі. Важливі ролі отримала згодом на сцені Молодого
театру у спектаклях "Дядя Ваня", "Московіада", "Четверта сестра". Попри зовнішню вроду й відносну репертуарну успішність, мені здається, є в її закритому житті і приховані драми, і гіркі таємниці. Сама виховує доньку. Сама відстоює своє місце в досить жорстокому світі театру та кінобізнесу…Останній (кінобізнес) до неї прихильний. Відразу кілька "фільмів жахів" за один рік. Чого там тільки немає, включно з "Мухтаром". (Дивитися в ролі Олени Андріївни в чеховському "Дяді Вані" на сцені Молодого театру.)
Торік ім'я цієї артистки нарешті прозвучало гучно й виразно. Вікторія БУЛІТКО. Експерти премії "Київська пектораль" назвали її "Найкращою актрисою року" за роль Валентини у спектаклі "Минулого літа в Чулімську" (Київський театр на Подолі). Разом із режисером Віталієм Малаховим вони вирішили, що ця Валентина з Чулімська "трохи того..." - сама не своя. І цей "зсув по фазі" - у підході до п'єси, до образу - загострює емоційну атмосферу. У Валентині (Булітко) ніби співіснують дві людини. Одна щодня лагодить триклятий паркан біля їдальні (це радянська дівчина-трудівниця). А інша, ночами темними без сну, таємно записує у свій зошит надиктовані небом вірші та мелодії (це справжня її душа). І в чулімській глухомані її музика пронизує болем навіть хмари. "Холодно!", - співає Валентина так щиро-відчайдушно, як співала Земфіра до зустрічі з Ренатою Литвиновою. Зал ридає.
Не знаю, що там буде в неї далі - у репертуарі хронічного довгобуду на Подолі. Але зрозуміло, що це синтетична актриса. Драма, комедія. Пісні, танці, телешоу. Що хочете, те й видасть. У кіно її теж запрошували, навіть у популярні "Байки Митяя". І в загадковий для мене багатосезонний серіал "Три сестри", що його у зв'язку з підлістю використаної назви не дивитимуся ніколи. (Поточний репертуар Булітко: "Опера Мафіозо", "Мертві душі", "Люксембурзький сад", "Минулого літа в Чулімську".)
Знайомтеся, хто не знайомий. "Напівпідпільна" прима Київського театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра Світлана ОРЛИЧЕНКО. Репертуар її насичений і цікавий. Дездемона ("Отелло"), Сваха ("Одруження"), Варвара ("Дрібний біс"), Журналістка ("Черга"), Маркіза ("Небезпечні зв'язки"). З великим успіхом уже багато років грає собаку Сільвію в однойменному спектаклі. І цей її собака не менш породистий, ніж звір, зіграний Чулпан Хаматовою (у тій-таки п'єсі Альберта Герні). Пес у виконанні Орличенко - навіть жвавіший, хоч і не менш відданий. Дехто після перегляду пише в мережі: "Кращої собаки, ніж Ви, я не зустрічала!".
Орличенко може бути потішно смішною, коли треба грати собак або свах. Вона ж може бути стильно-ліричною, коли потрапляє у простір Ади Роговцевої, в "інтер'єр" її спектаклів ("Рожевий міст"). Я пам'ятаю, як філософічно й відчужено-естетськи Світлана грала Анну в дуеті з Роговцевою в "Обманутій" за Томасом Манном (ця постановка - одна з найкращих, хоча й недооцінена, у Дмитра Богомазова). Ті ж таки глядачі пишуть їй: вам потрібно більше реклами, а то "таких яскравих акторок навіть у Москві обмаль!". І важко з ними сперечатися.
Просто-на-просто казкове свинство (докір чиновникам): людина з 1995 року одну за одною чудово грає центральні ролі, а хоча б почесну грамоту із зображенням Леніна виписали в якомусь управлінні. Я вже не кажу про державні звання (заслужено-народних), які бездарності приватизували. (У кіно її запрошують, але слави це кіно поки що не додає. Втім, зверніть увагу, як вона характерно точна в ролі "пацюка"-директриси в серіалі Анатолія Матешка "Весна в грудні".)
Надія КОНДРАТОВСЬКА - наша театральна легенда "для втаємничених". Для тих, хто давно розкуштував дар цієї артистки - і гострохарактерної, і лірико-драматичної. І такий, який знадобиться режисерові. З нею захоплено працювали Михайло Резнікович ("Кафедра"), Володимир Петров ("Кандид"), Владислав Пазі ("Запрошення в замок"). На межі 80-90-х її бешкетні комедійні героїні стають театральними хітами столиці. Її Капюлу із "Запрошення в замок" цитують глядачі. На сцені вона - завжди - легка, майже невагома, безпосередня та чарівна. (Подивіться сьогодні "Бабине літо" у Російській драмі або "Леттіс і Лавідж" у театрі "Сузір'я" - і самі переконаєтеся.)
Народилася Надія у Львові. Тому в Російську драму ця учениця Ірини Молостової прийшла не відразу, а після роботи в рідному місті. Ранній творчий період відзначений її театральним романом із Анатолієм Хостікоєвим. А набагато пізніше в її життя та долю ввійде інша людина... Чудовий актор Олександр Бондаренко. Світла особистість і невгамовний вигадник, який постійно шукав для себе та для Наді нові образи у творах Горького, Чехова... Цієї зими на спектаклі за Чеховим - прямо в неї на очах - і не стало Сашка... Страшна трагедія й непоправна втрата. Її мелодійне життя, доти наповнене обопільними сімейними та творчими радощами, раптом різко змінило тональність... І все-таки, переконаний, незмінною залишиться її відданість сцені, своєму обов'язку, своєму синові, своєму дару. Це справді рідкісна артистка. У ній міцно переплелися риси хорошої людини і талановитого професіонала. Хай же Бог пошле їй сили, терпіння, мужність. А глядацька любов у неї й так є.