У Національному музеї Тараса Шевченка запропонували по-новому подивитися на історію українського кобзарства на виставці "(Р)ЕВОЛЮЦІЯ МІФУ: трансформація кобзарства у ХІХ-ХХІ століттях".
Переосмислення минулого - тотальна українська тенденція останніх років. Вона торкнулася підручників, вихлюпнулася на "декомунізовані" вулиці перейменованих міст.
І, безумовно, тенденція дається взнаки у вітчизняних музеях, що навперебій змінюють постійні експозиції. А як тимчасові, дослідницькі проекти вони часом пропонують несподівані виставки.
Своїм новаторством славиться Національний художній музей України, де то переосмислюють шістдесятників, відокремлюючи мистецтво від ідеологем. То, навпаки, обурюються повним "ігнором" колег радянського періоду.
За словами директора НХМУ Юлії Литвинець, в оновленій постійній експозиції "головного" художнього музею, яку покажуть публіці вже в наступному сезоні, лише однією картиною буде представлений цілий період в історії мистецтва УРСР - соцреалізм (просто місце офіціозу посяде хороше неофіційне мистецтво).
Але, втім, ми зараз - не про це, і навіть не про Нацхуд.
Період метань і пошуків, переосмислення старого та віднаходження нового погляду на речі не менше, ніж інших, торкнувся Національного музею Тараса Шевченка. Але, хоч як дивно, всупереч значенню самого Тараса Григоровича для всіх українців, саме трансформації знаменитого особняка на бульварі Шевченка і його експозицій ніби проходять повз суспільну свідомість.
Дарма! Змінившись майже до невпізнанності як зовні, так (головне) і всередині, Шевченківський музей цілком може вважатися матеріалізованим символом (чи побачене можна назвати полігоном?) змін у музейній галузі, як мінімум. Наскільки вдалі різні конкретні проекти шевченківців - питання окреме.
- У наш час треба позбуватися музейної архаїки. Потрібна сучасна мова й сучасні, нового рівня наукові дослідження, - каже директор НМТШ Дмитро Стус, коли ми обговорюємо виставку "(Р)ЕВОЛЮЦІЯ МІФУ: трансформація кобзарства у ХІХ-ХХІ століттях".
Над цією експозицією колектив працював близько двох років. І, за словами п. Дмитра, широті задуму завадило хіба що скромне бюджетне фінансування.
Охоче прояснивши керівні й спрямовуючі принципи ("відмова від архаїки"), відповідно до яких розвивається музей, конкретні питання про поточну виставку Стус пропонує поставити її безпосереднім авторам.
Куратори кобзарського проекту, Вікторія Антоненко й Анастасія Аболешева та їхній співавтор історик Олег Магдич, дуже молоді, до 30. І щиро захоплені своєю справою.
Основним двигуном музейних змін сьогодні й стала молодь, яка відносно недавно прийшла у професію.
Цим чинником зумовлена більшість як плюсів, так і мінусів того, що ми бачимо в еволюціонізуючих музеях.
Головним мінусом дедалі помітніше стає нечітке уявлення про "радянські" реалії. Що нерідко призводить до ідеалізації/"плакатизації" "совка".
"(Р)ЕВОЛЮЦІЯ МІФУ" цієї вади позбавлена. Але ще частіше виникає відчуття, що в авторів експозицій просто немає сформованого емоційного ставлення до минулого.
З мінусів "Трансформації кобзарства у ХІХ-ХХІ століттях" назву, мабуть, велику захопленість авторів проекту самою темою, предметом досліджень. На шкоду, так би мовити, саморекламі проекту, його репрезентативності.
Тільки з пояснень одного з кураторів під час екскурсії пересічний глядач може дізнатися про наукову новизну підходу авторів виставки до кобзарської теми. І навіть про абсолютно нові наукові знахідки, зроблені співробітниками музею під час роботи над виставковим проектом.
Новизна, нетривіальність підходів, свобода від шаблонів - головний "плюс" створених новим поколінням музейників виставок і наукових досліджень - однак із лишком перекриває огріхи суто експозиційного плану. Всупереч очікуванням, "(Р)ЕВОЛЮЦІЯ МІФУ" виявилася концептуальною. Лаконічною. Логоцентричною.
Значною мірою - побудованою на текстах та інфографіці. Інтерактивній. "Нове покоління" знати не знає про "шаровари", бо народилося в естетиці Стіва Джобса і - не важливо, чи здогадується ще й про цей факт, - Іллі Кабакова.
- Розглядаючи образ кобзаря в українській культурі, ми виділили три основні його "складові": це медіатор, транслятор, артист. Але різні іпостасі щоразу, в кожному конкретному випадку, перемішані досить еклектично. Тому традиційний хронологічний підхід для такої виставки, як наша, категорично не годиться. Три різні іпостасі кобзарства показали в трьох залах експозиції, - каже куратор Вікторія Антоненко.
- До речі, - зазначає вона, - чисельно, в Україні переважали лірники. А найменше налічувалося - кобзарів. Але саме вони найчастіше представлені в образотворчому мистецтві. Такий парадокс.
Виставка в Музеї Шевченка сама по собі - парадокс. Включно з інфографікою про сприйняття сучасними українцями образу кобзаря. Або - пропозицією відвідувачам музею послухати, як звучать конкретні кобза, ліра й бандура. (До музичних інструментів додаються крихітні аудіоплеєри та навушники.)
Оригінальний погляд на образ кобзаря у творчості самого Шевченка. В музеї пропонують по-новому подивитися на відомі офорти Тараса-художника, звертаючи увагу, що постать кобзаря неспроста присутня на другому плані, наче той спостерігає за розвитком подій, готуючись пізніше розповісти про них своїй публіці.
Практично, збиває з ніг - збитошний колаж із портретів Пушкіна, Жуковського та ін. на самому початку експозиції.
Абсолютно по-дитячому - радієш інтерактивній "карті" кобзарського сленгу. Складена за матеріалами монографій "Старцівство" Володимира Кушпета і "Традиційне співоцтво" Костя Черемського.
Що з цих кураторських ідей другорядне?
Що - не витримає перевірки часом?
Це - "інше питання".
Головне, що далека від шаблонів і примушує включатися в гру й глядачів сама ця експозиція.
Нетривіальний (і найбільш суперечливий) хід авторів "(Р)ЕВОЛЮЦІЇ МІФУ" - представлений прямо в експозиції "фальшак".
- Усім відомий міф про "розстріляний" Сталіним кобзарський з'їзд. Режисер Олесь Санін навіть зняв знаменитий фільм "Поводир" на цю тему, - каже Олег Магдич. - Насправді ж не існує жодного документа, який би підтверджував правдивість цієї історії: вона базується тільки на усних свідченнях. А в СРСР навіть репресивний апарат був дуже забюрократизований, документувалося - все!
Створюючи свою "фотокопію" газети сталінських часів з оголошенням про кобзарський з'їзд, ми хотіли показати, як із допомогою простого фотошопу за одну хвилину можна створити будь-який міф.
Проблема ж - у тому, що він відвертає увагу суспільства від реальної трагедії. В часи СРСР десятки бандуристів, лірників, кобзарів були репресовані, але загинули не в один момент. Їх знищували багато років. Говорити треба - про це, а не про вигаданий "з'їзд".
За словами п. Олега, під час підготовки виставкового проекту робоча група вивчила інформацію про всіх кобзарів та лірників радянського періоду, чиї імена відомі. Використовували довідник Богдана Жеплинського, зверталися до бази імен українського і російського "Меморіалів" тощо.
Спеціально уточнили достовірність і знаменитого списку "репресованих 72-х кобзарів", що гуляє Інтернетом. Із нього були підтверджені всього кілька імен. Зате з числа згаданих у довідковій літературі членів кобзарського цеху, котрі нібито благополучно пережили репресії, як з'ясувалося, багато, навпаки, загинули в таборах. Або пройшли сталінські катівні.
- Усього нами складено список із 43 прізвищ. Ми розмістили його в експозиційному залі, з коментарем, - каже Магдич. - Є ще кобзарі й бандуристи, чию долю нам не вдалося простежити. Насамперед це - жителі Кубані. Архіви російського ФСБ закриті. А вся інформація - там. Чи будемо ми в музеї продовжувати схожу пошукову роботу? Безумовно, так. І вже є нові ідеї.