DT.UA продовжує знайомити своїх читачів із постатями сучасних молодих українських поетів. Свого часу ми наголошували, що теперішній час жорстокої "прози" має виявляти і паростки оригінальної поезії. Отже, знайомтесь: молодий поет, драматург, прозаїк, есеїст Мирослав ЛАЮК. Він народився на Прикарпатті. Зараз є студентом магістратури Києво-Могилянської академії. Він автор поетичної книжки "Осоте!", а також лауреат багатьох літературних премій (як українських, так і російських). Послухати твори Мирослава (і побачити його самого) згодом буде нагода: на 27 лютого заплановано проект "Молода поезія, Молодий театр" (до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка), у якому молоді українські автори вийдуть на театральну сцену зі своїми текстами.
- Мирославе, сьогодні в Україні справді епоха "прози": громадянське протистояння, захоплення політикою і політиканством. Як у ці часи пробитися до людей молодому поету? Чи є особливі "стратегії", завдяки яким твої тексти знайдуть і прочитають українці? Чи допомагають у цьому сьогодні численні літературні премії?
- Ні поезії, ні прози, ні взагалі якоїсь літератури, ні навіть кіно, - сьогодні в Україні епоха безкультур'я. На це є просте пояснення, воно складається чотирьох букв - СРСР. Теперішні події по всій Україні дозволяють говорити про можливі зміни: кров важко змивається, хоч би як пафосно це звучало. Мені ця ситуація мислиться також як і великий культурний проект, бо культура починається з поваги до себе, культура починається там, де закінчується рабство.
Проте ні на що не варто сподіватися в ситуації, коли державі та бізнесу людина цікава лише як об'єкт, над яким можна здійснювати владу, кому можна формувати бажання.
Стратегії для завоювання читача можуть існувати різні: наприклад, вигравати купу премій, які насправді не мають ні розголосу, ні солідної матеріальної частини, можна намагатися спрощувати для читача своє письмо, але він все одно "не пойме", можна хоч червоною ганчіркою розмахувати.
Для себе знаю одне: аби уберегтися від неврозів, депресій, надмірного алкоголізму і потягів до самогубства, український поет (незалежно від того, молодий чи ні) має писати вірші. Добрі вірші. Але не сподіватися від цього прибутку, не сподіватися любові мас. Бо тепер не той час, коли поет мав вплив на народ.
Але останнім часом наші люди своїм прагненням до захисту власної гідності дозволили мені усвідомити, наскільки сильно я люблю Україну.
- В одному з інтерв'ю ти говорив, що пишеш роман, який, можливо, ніколи не буде надрукований. Власне, яка тема цього роману?
- Це я сказав для того, щоб використати ЗМІ для самостимуляції. Тобто - оскільки ти вже заявив, то, будь ласкавий, виконай. На різдвяних святах я мало колядував, відмежувався на кілька днів від подій у країні, тому встиг закінчити перший варіант роману. Можливо, через тиждень я його перечитаю й зрозумію, що це - шлак, тоді ви його не побачите, я собі довіряю.
То для мене був складний досвід - це наче постійно переносиш якісь важкі шафи, холодильники: треба тримати в голові безперервно всі двісті сторінок тексту, якщо випускаєш - щось ламається, з землі важко піднімати, можна й м'язи розтягнути. Поки що робоча назва роману - "Олень на дні басейну", текст про чоловіка, звичайного й незвичайного - егоїстичного, наївного, вже розчарованого, але ще не втраченого. У нього є ідеали, пов'язані з давнім минулим: друзі, з якими він довго не спілкувався, шкільна любов, старезний скульптор-дід, що працює для церков. Перед героєм завдання: пройти випробування персональною історією, такою, яка в кожного з нас різна, перевірити, чи не фіктивна вона, чи важлива, справжня вона чи ні, зрозуміти, скільки брехні він може прийняти. Мене турбує проблема перегляду цінностей, перегляду констант, можливість виходу анархічним шляхом, шляхом пофігізму, можливість будь-якого виходу.
- Чи може якась конкретна реальна подія викликати в тобі поетичний запал? Чи, можливо, поезія для тебе - це не факти й події, а осяяння - як для Артюра Рембо?
- Пишу різні вірші: одні - враженнєві, котрі творяться тут-і-тепер, інші - довго обдумую і сто разів редагую, одні - стосуються події й людини, інші - сам до кінця не здатен промислити. Але я ціную оцей момент поштовху, пориву; він дуже важливий у поезії - цей збій системи; найкраща поезія народжена на цих збоях, бо на розломах, розривах зазвичай виступає вохра, кров.
У Рембо були "Голосівки", де він звуки зіставляв із кольорами. Я ж написав сонет "Металівки", де людські емоції ставив поряд із металами (бронзове горе, свинець здивування, срібло відрази і так далі): і хто тут Рембо - осяяння чи факт? Знаю, що цей "поетичний Моцарт" у 20 років перестав писати й поїхав до Африки шукати золото - брутальне, жорстоке, заполітизоване й фатальне. Я закінчую свій сонет словами про це Артюрове золото, "котре не витримую більше у жмені (як келих грааля і власну історію". Рембо казав: "я - це щось інше". Поет - це щось інше. І поезія.
- Відомий французький письменник Жапрізо колись зауважив, що лише іронія здатна позбавити нас розчарувань у житті. Чи були у твоєму житті розчарування? Чи часто ти ховаєшся за маскою іронії, коли того потребують певні обставини?
- Іронія - то не найгірший спосіб самообману. Але через постійне її використання людина втрачає чуттєвість до всього навколо, а тому може пропустити дуже багато важливого. Іронія уберігає нас від однозначності, але, як і наркотик, задурманює, приваблює можливістю бути непокараними і нібито неправильно потрактованими, - це межова позиція, коли вибір чітко не озвучується. Це така епоха (певно, були й до неї схожі часи), коли глупо говорити прямо, коли треба ховатися, вдавати толерантність тощо, а не бути такими справді. Останнім часом, коли мене все просто перестає вражати, я думаю про те, що, може, краще дозволити трагедії знову переживатися як трагедії, я хочу радіти, коли радісно.
Мені здається, що настав час відходити від механізмів долання - їх надто багато, про це нам кажуть психологи й порадники, реклама й спеціальна література, ми долаємо страх із допомогою ліків, гіпнозу, навичок, отриманих під час тренінгів, але перестаємо відчувати первісні стани. Потреба в руйнації - то не така вже однозначна річ. Надто швидко вважаємо себе всемогутніми, здатними все контролювати. Герой для мене - це не герой, це людина з багатьма вадами: не та, котра хоче подолати життя, а та, що проходить кожен його метр, приймає кожен його виклик, визнає свої вади і йде далі. Людина, що йде, а не людина, що доходить.
- Хто з українських поетів для тебе є "канонічним"? Тобто таким, чиї тексти рятують посеред життєвих негараздів? Ну і, звісно, йдеться про бездоганну форму.
- Мені тут якраз краще б ішлося тільки про бездоганну форму, де б я назвав трьох: Шевченко, Тичина, Герасим'юк, які мене точно не лікують і не заспокоюють, але яких я вважаю найпотужнішими.
Мене поезія не рятує. Я б сказав, навпаки, - псує мені зір і віддаляє від блаженного спокою.
Про Василя Герасим'юка: ми з одним моїм другом поетом, коли зустрічаємося й довго бесідуємо, обов'язково о третій ночі сходимося на думці, що Герасим'юк - наш найкращий поет, та, може, і найкращий у світі поет із нині живих. Взагалі, не читання приносить щастя, але воно звертає людину до неї самої, - на цьому рівні можна побачити себе збоку й мати можливість робити ширші висновки.
- Сьогоднішні події в Україні мали би спонукати поетів до громадянської лірики. Чи віднаходиш ти таку лірику серед текстів колег, чи тяжієш сам до неї?
- Поширеною громадянською лірикою в наш час буде "коктейль Молотова". Але я не пишу таких віршів. Так, громадянський вірш схожий на вибухівку, але, як і бомба, він триває мить. Я бачив, як на Грушевського підносили чай, бутерброди і ящики з "коктейлями Молотова". Громадянська лірика, разом із пафосною промовою, - в цьому ряду четверті, їх постійно треба підносити повстанцям. У такі часи мені важко щось писати, взагалі робити, я надто переживаю зовнішнім, щоб слухати внутрішній голос. Громадянські тексти призначені широким колам людей, тому вони не потребують особливих внутрішніх змістів і емоцій - тільки формальної зграбності; а добре римувати і підбирати гарні слова - в наш час не така вже й рідкісна здатність.
- Один із твоїх улюблених світових авторів - Федеріко Гарсіа Лорка... Чия постать поєднує трагізм особистої долі й поетичний геній. Чи обов'язково, на твій погляд, справжній великий поет має бути жертвою життєвих обставин (як Лорка), аби його голос почули крізь часи прийдешні покоління?
- Хочеться сказати, що необов'язково, але якось ми з однією людиною про це говорили, вона попросила назвати мені якогось "щасливого" поета, - і мені було важко це зробити, більше того - поетом часто закінчується великий рід.
Але сьогодні поети змінилися, в сучасних поетів значно менше ілюзій щодо власної всімпотрібності, вони стали прагматичнішими й товстошкірішими.
Але є інша проблема: поети-інтелектуали - то перша мішень тоталітарної влади. Ми з друзями (до речі, поетами), коли будували барикади у грудні, сприймали все це як карнавал. Коли ми робили це вночі після перших убивств, відчуття було набагато тривожніше. Лорка, Мельничук, Целан, Мандельштам - то заручники тоталітарних систем. Поет не може розвиватися в неволі, у неволі зів'янув Тичина. Є також інші тюрми - марудна робота, шлюб, наприклад. Просто поети часто незахищені перед викликами життя, бо ніколи не сприймають його холодно і цинічно. Лорка бачив, як б'ють циганів, - і казав: бийте мене, я теж готовий стати циганом. Або Сосюра, що писав, звертаючись до червоного комісара: "Я українець, стріляй!". Чому так - бо поет не може бути "поза", поет завжди - центр.
Творчий вечір "Молода поезія, Молодий театр" (27 лютого, велика сцена Київського академічного Молодого театру) має на меті презентувати сузір'я молодої української поезії. Проект присвячено 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка. І сама структура вечора - це перегук часів: голоси наших молодих авторів та відлуння великих рядків Кобзаря (вірші Шевченка читатимуть актори театру). Серед молодих українських поетів, які вийдуть зі своїми творами на сцену до слухача-глядача, - Мирослав ЛАЮК, Олена ГЕРАСИМ'ЮК, Олександра ШЕВЧЕНКО, Юлія НЕСТЕРОВА, Василь КАРП'ЮК. Знайомство з кожним із них на сторінках DT.UA - найближчим часом. А Молодий театр і Національний музей імені Тараса Шевченка (ініціатори проекту) планують не зупинятися, зробивши поетичні вечори на театральній сцені у вигляді циклу із запрошенням нових поетів.
Вірші Мирослава ЛАЮКА
шифер
слався о шифере вишитий градом
трісклий порослий старими мохами
завтра тебе поскладають під садом
довше не будеш над нами дахами
завтра ми шкоду на купу зберемо
трухлі дошки старий одяг і меблі
гілля що з деревом стало окремо
завтра на ватрі ми будемо теплі
"тільки щоб шифер в вогонь не кидали!"
тріснуть жуки що спеклися до краю
блиснуть там-сям кольорові метали
діти з-під саду крадуться з шматками
в шифері душі дахів вибухають
завтра не буде нікого над нами
артеміда
над цими шляхами прирубані зверху тополі
пшениця не родить падуть пташенята в пшеницю
над цими асфальтами джміль опадає поволі
як лист як листок як відро що зайшло у криницю
ця спека спаде ці розмітки минуть за дощами
цей знак де стрибає в червонім трикутнику олень
означить косулю що ходить своїми путями
крізь поле й асфальт повз прирубані зверху тополі
промчиться авто роздавивши джмеля і півспеки
промчить як стріла і в землі розірветься коріння
й пташата кричать мов "таласса" кричать давні греки
цей день не мине від початку до спокою літа
тополі лежать на асфальті відмічені тінню
і лань розляглась на асфальті немов артеміда
металівки
цікавість і радість - залізного кольору
як бронзове горе і гнів який бронзовий
і срібло відрази від надлишку гонору
і цинк що огида і сором що олово
свинець здивування що часом - оскома
цей страх ця вина наче кобальт і нікель
звучать у землі в крокуванні людському
в сонеті артюра що вийшов нізвідки
артюре скажи щось - артюра розколото
на звук і на фарбу на ноги й легені
артюра наразі приваблює золото
що небом тече - і тонкі траєкторії
котре не витримую більше у жмені
як келих грааля і власну історію
море море скажи про тіла що у формах нових постають в умі перечисли усі кораблі іліади і слово таласса - де вени утворюють кут по-нашому море. по-моєму море не зрадить які ж ви старі. вас занадто любили боги: давали вам рух - ви ж знаходили море як спокій клянуся: тут більше не буде моєї ноги цей кальцій нестерпний цей йод за пісками широкий і череп коня прибиває копитами хвиль і люди розгублені коней солоних не спинять щоб їхати швидко щоб страх винаймати як стиль вбивай їх старих хай їх грає інакший бубніст їх стерпність нестерпна їх треба поїти насильно водою морською котра нас усіх оповість
синій і фіолетовий сині списи тополь фіолетовий череп люцерни він один закотився в цей дикий голодний овес там за третім горбом сплять собори фризерні й таверни там за другим горбом вийшов місяць холодний як пес тхір траву пригинає у гніздах вишукує яйця кріт вишукує корені гнізда трясуться з низів я у полі стою де ніколи ніщо не стається і змія як по гілці повзе по холодній нозі там за першим горбом ненастанно збирається військо я не знаю той поспіх тополі рядами й горби знову курс єрихон - я не чую густої труби зміни спрагу несуть зміни змінюють барвно і різко ніч стоїть як верблюд наче сніг на долоні моїй я не чую цей холод - не вмію боятися змій
взивання
іва і ольха ольха і іва
кожен злукавить хто вчує лукавість
хай перепише рука моя ліва
там де здригнеться рука моя права
що там слова коли вільхи вже стайні
верби - кіфари - щоб тьма в ролі шкіри
роги дописую там де вже тьмяні
в перших печерах зображення звіра
смерть це те що я зву смертю
сонет це те що я зву сонетом
мова це те що я звав замість бога
оленя в тьмі визивав замість - оленя
будьмо уважні: мова розмовлена
ольха і іва іва і ольха