Я не лінґвіст і тим більше не соціолінґвіст, ну і вже точно не словознавець, хоч і маю до слів безпосередній стосунок. Слова... Що може бути нуднішим і маруднішим від слів? Що може бути цікавішим і захопливішим за слова? Лише інші словеса, словечки, слівця, словища... Слова — це та життєво необхідна оболонка, в яку ми одягаємо свої повсякденні почуття. Словом можна вбити, приголубити, похвалити, роздратувати, заморити. Одне слово, словом можна зробити все.
А ще — коли слова розташувати в певному порядку, то з них може народитися поезія або проза. Гарна поезія і талановита проза. Ну, приміром, як проза Світлани Пиркало, котра кілька років тому хвацько ввійшла в літературу, посіявши в душах українців, стомлених перцівкою і засиллям російського слова, надію на якісні зміни. Світлана під обкладинкою своєї «Зеленої Маргарити» чи не вперше в сучасній українській літературі спробувала радикально примирити масове й елітарне. Тобто, і з’їсти рибку всенародної любові, і залишитися в колі «пристойних» письменників «своєю». Це їй вдалось, але лише наполовину, бо, по-перше, всенародної любові як не було — низам-бо українським, цьому становому хребту масового чтива, все ще чхати на своїх письменників, — а, по-друге, літературні верхи вже встигли записати її в розряд метеликів-одноденок. Мовляв, спалахнула, попурхала кілька днів — і на голочку її, в музей літератури.
Тому, аби нагадати про себе з далекого Лондона, Пиркало вирішила зробити людській пам’яті, як кажуть комп’ютерники, «апдейт», зважившись на друге видання «Зеленки». Так почали називати цей роман люблячі адепти, до когорти (чи «шобли») яких я залучаю і свою персону. Але цього разу Світлана (у співпраці з продюсерською аґенцією «Зелений пес» і, мабуть, не без участі полум’яного пиркалофіла Богдана Жолдака) подарувала нам «шаровий» додаток до свого зеленого — і в прямому, і в усіх переносних значеннях — твору. А саме — Словник українського молодіжного сленґу, яким мало би послуговуватись проґресивне українське студентство, школярство, наркоманство, кримінал, бізнес, політика, мода, повії та всілякий інший просто- і непростолюд, включно з усіма можливими «Толіками з планшетом» і «Мальвінами». Пиркало, вслід за Подерв’янським, вбиває свій кілок у «калиновість» і яловість укранської мови. І робить це із заповзятістю неофіта й людинолюба.
По різному можна ставитися до цього, без перебільшення, роману в романі. Можна оперувати ним як лінґвістичним дослідженням, цитуючи в наукових статтях, можна просто читати на дозвіллі, ласуючи революційними ідіомами, словосполученнями і словоформами, а можна взяти на озброєння й активно долучати наявні у ньому «приколізми» та інші «пиркалізми» до поточної мови. Раджу всім небайдужим щодня брати по одній статті зі «Словника» і вживати у своєму усному мовленні. А якщо пригадати, що мова — це явище космічне і Божий дар, або (щонайменше) «дім буття», за Гайдеґґером, то українська мова принаймні своє квартирне питання має всі шанси вирішити. Так, як його вирішили мова англійська і «общепонятный», обслуговуючи всі свої життєві сфери. І, між іншим, не тільки свої.
До речі, про гнучкість і креативні таланти англійської мови вже ходять легенди. Цей лінґвістичний вампір настільки мобільний і влучний, що вже зараз в американському його варіанті з’явилося чимало слів і словосполучень, пов’язаних із подіями 11 вересня. От, наприклад, коли кімната молодого американця неприбрана, то він уже не скаже нейтрально «безлад» або «кімната неприбрана» і навіть його американський язик не повернеться вимовити щось на кшталт «бардаку», «срачу» чи «свинюшника». Ні, він скаже, у вільному перекладі з англійської: «Моя хата — це повний ground zero». І тисячу разів буде правий і рація його в тому, що після 11 вересня просто інакше й бути не може. Бо після 11 вересня мова, як і світ, стала іншою. До речі, людей, які не розуміють значення й ваги революційних змін у мові, тобто осіб наївних, американці називають «10 вересня».
Властиво, Пиркало має смак до мови, і я не здивуюся, коли виявиться, що все це «гонєво», і вона більше половини поданих у Словнику статей просто вигадала. Але особисто я їй цю містифікацію можу з легким серцем вибачити. Бо це не голімо, а круто, і взагалі — повний «вєрняк».