Нещодавно на Камерній сцені Молодого театру відбувся літературний вечір письменника Олександра Михеда. Говорили про творчість після повномасштабного вторгнення, також автор прочитав свої нові тексти. Учасники зустрічі (організатор — LITOSVITA) намагалися зрозуміти — чи можливе літературне переосмислення ситуації, коли точаться активні бойові дії? Як вплинула ця проклята війна на культуру, й літературу зокрема, і чи доречно наразі вдаватися до аналізу літературних творів? Хто з літераторів уже наважився написати на тему парадоксальності та недоречності цієї війни?
Олександр Михед — письменник, автор восьми книжок (серед них «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід»), подкасту «Станція 451». Член Українського ПЕН. Наразі проходить військову службу у Збройних силах України.
Відомо, що зараз будь-яка розмова починається з дати 24 лютого. Це як обнуління будь-якого досвіду. Тому перше запитання від модератора вечора Світлани Стретович до Олександра було таке:
— Як ти зустрів 24 лютого?
— Напередодні війни ми з батьком здали книжку в стилі нон-фікшн. Ті, хто працював над літературним твором, знають, що по закінченні роботи в тебе дуже прокачаний письменницький м’яз. Це така дивовижна качалка. Ти відчуваєш, що багато чого можеш. І штука в тому, що, відправивши книжку, не було паузи, і ти ніби саме в цій ідеальній формі влітаєш у повномасштабне вторгнення.
Тому, коли минув перший шок, у мене визріло рішення йти записуватись у Збройні сили України. Мій перший крик і реакція на вторгнення зафіксовані в тексті «Мова війни». Цей текст вийшов в Financial Times. Крапку в цьому тексті було поставлено 28 лютого, і я поїхав ночувати в казарму. І ось на восьмому місяці війни я розумію, що є ідентичність солдата, який давав присягу, є ідентичність родинна, а є стержень письменницької ідентичності. Тому саме цей прокачаний письменницький м’яз тримає мене на плаву. Це відчуття важливості все зафіксувати і проговорити, що відбувається.
Олександр каже, що в майбутньому в нього буде книжка про війну під такою ж назвою — «Мова війни». Під час розмови на столі лежить книжка письменника про український Схід — «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід», в якій зафіксовано подорож шістьма містами Луганської та Донецької областей. Багато цих міст сьогодні частково стерті з лиця землі.
— Що може бути безповоротно втрачене для української національної ідентичності в цих містах? Що у твоїй книжці вже закарбоване назавжди?
— Це конкретні речі. Бліц-варіанти. Наприклад, Лисичанська гімназія, побудована бельгійцями, вона виглядала як Хогвартс. Це весь історичний квартал Бахмута. Це місто, до речі, будувалося саме по собі, а не як придаток до шахти…. Ще міст між Лисичанськом і Сєвєродонецьком, який побудований на гроші японського уряду… Це все — зруйноване життя, зруйнована реальність.
Олександр зазначає, що робота над книжкою «...зрозуміти український Схід» багато чого його навчила: Схід і Захід — все це Україна, яка зшита своїми проблемами. І проблеми у всіх нас досить схожі.
— Тоді, у 2014-му, війна була проти «сєпарів», не проти Росії, це важлива річ, що змінюється навіть назва ворога, — зазначає письменник. — У будь-якому населеному пункті будуть колаборанти, поліцаї, гауляйтери, мародери. Принцип війни зберігається на будь-якій території. Наведу лише один приклад зі своєї служби. Ми їдемо в нічне чергування з поліцією у прекрасне місто Чернівці. Нас викликають у дитячий садочок, де живуть переселенці зі сходу України. Ти наче потрапляєш у таку сюрреалістичну реальність, коли градус конфлікту сягає максимуму й переростає в небезпеку. Конфлікт начебто владнали. Спускаємося на перший поверх і до нас виходить білявий підліток, закутаний у дитячу ковдру, й питає: «Як потрапити в ЗСУ? Я ж танкіст!» — «Ти б хотів бути в ЗСУ?» — «Так, я б хотів сісти на танк і мочити русню…»
Тому, на думку Олександра, все, що зараз здається правдою про будь-який український регіон, може змінюватися залежно від дня, хвилини, секунди…
— Я завжди намагаюся пояснити, що ми одного інтелектуального поля, нас ніяк не можна розмежовувати. Всі, хто зараз приїхав сюди зі східних регіонів, — вони всі симпатики, симпатизують нам і розуміють, що не можна роз’єднуватися. Ми всі одне ціле — Луганщина, Донеччина, Київщина… У всіх велика глибина травми. Це той досвід, якого нікому не треба проживати. Але цей гіркий досвід зшиває Україну. Я завжди думаю про ці два фактори — жах травми і глобальні пересування українського люду всередині країни та поза її межами.
На літературному вечорі Олександр зачитує текст про 10 жовтня, день масованих атак на Україну. Він був опублікований у Frankfurter Allgemeine Zeitung, одній із провідних міжрегіональних газет Німеччини. Лише цитата: «…росіяни цілять в українську культуру. Перехрестя, яке я впізнаю за фото, — це поблизу корпусу мого університету. Серед інших приміщень університету вибуховою хвилею від російських ракет вибиває шибки і в новоствореній кафедрі східно-слов’янської філології та інформаційно-прикладних студій. Ще недавно вона звалася кафедрою російської філології… росіяни цілять у міст… Росіянам потрібна картинка, яка зможе вирівняти патріотичне самопочуття після вибухів на Кримському мосту… Я лише очевидець. Очевидець того, що вся країна — один суцільний доказ: росія — держава-терорист, яка нищить жителів України за те, що ми це ми…»
— Нещодавно я написав повість «Про Котика, Півника та шафку з Бородянки», — каже Олександр. — Пам’ятаю, коли витягнули котика з Бородянки, який два місяці провів на самоті. І… якщо є візуальне мистецтво, яке може зобразити мою «любов» до Росії, то це було відбито на мордочці того котика. І в підсумку я написав казку про історію однієї родини, яка опинилася в окупації. Ця книжка скоро вийде і буде в книгарнях України. У мене немає того російського письменника, з яким би я хотів поговорити. Не знаю, коли зможу прочитати наступну книжку з російської літератури, тому зараз живу на прочитаних. А найважливішим із прочитаних для мене є все, що зробив Сорокін у 2000-х роках. Бо Сорокін, у принципі, написав сценарій, який реалізує сучасна Росія. Коли на сцену виліз Охлобистін і почав кричати «Гойда!!!», то я зрозумів, що вони вже на третій книжці. Відомо, що в путінській Росії існує від 30 до 70 осередків потенційних конфліктів. Якщо навіть половину загасити, то лишиться 35. Якщо ж половина виграє і здобуде незалежність, то на території сучасної Росії буде не менше 8–9 хороших держав, які й надалі воюватимуть між собою. І це окремі князівства, волості, губернії. Скажу, що це десь уже п’ята книжка Сорокіна. От саме заради таких сюжетів потрібно було читати цього автора…