Завершився 64-й Міжнародний берлінський кінофестиваль. Трофейні "Ведмеді" роз'їхалися на місця нової прописки. Як завжди, не обійшлося без сюрпризів.
Найбільший подив викликає вручення головного призу фестивалю, "Золотого ведмедя", китайському фільму "Чорне вугілля, тонкий лід" (режисер Дяо Інань), побудованому на розслідуванні серії вбивств, що його веде відставний поліцейський.Чому найкращим фільмом фестивалю визнано саме цей стандартний кримінальний бойовик з елементами нуару - залишається загадкою. Понад те, саме виконавець однієї з головних ролей у фільмі-переможці, Ляо Фань, отримав "Срібного ведмедя" як найкращий актор Берлінале. Третім китайським призером став оператор стрічки "Масаж наосліп" Цзен Цзянь. Йому дістався "Срібний ведмідь" із формулюванням "за видатні художні досягнення". Фільм розповідає про будні масажного салону, про взаємини в артілі сліпих масажистів, де все відбувається як у житті інших людей - робота, любовні залицяння, трагічні розбіжності та конфлікти. Тільки це - життя на дотик. Оператор намагався з допомогою візуальних прийомів імітувати особливості світосприйняття людини, котра погано бачить, і людини, до котрої несподівано повертається зір. У вирішенні саундтреку також було враховано роль звукового простору для людей, позбавлених можливості бачити. Саме ця нагорода за оригінальний концептуальний підхід бачиться найбільш виправданою з тих трьох, які вирушили в Піднебесну. Ненагородженим залишився лише один китайський конкурсант - "Нічия земля" Нінга Хао - філософське розмірковування про суспільство, позбавлене моральних засад, своєрідне мораліте з візуальними компіляціями та жанровими атрибутами вестерну. За аналогією з італійськими спагетті-вестернами, хтось дотепно назвав китайську версію вестерном рисовим.
У результаті: три фільми в конкурсі - три нагороди. Експансія тренду "made in China", схоже, поширюється й на кінематограф. Утім, тріумф китайської кінематографії не такий і несподіваний, коли взяти до уваги потужність "китайського лобі" на фесті: серед членів міжнародного журі актор із Гонконгу Тоні Люн, та й сам голова команди арбітрів Джеймс Шамус міцно пов'язаний із китайською кіноіндустрією як американський продюсер майже всіх фільмів Енга Лі.
Другу за значимістю фестивальну нагороду Гран-прі журі отримав режисер Уес Андерсон за авантюрну комедію "Готель "Гранд Будапешт" - іронічну фантазію з натяками й роздумами про долю Європи середини XX ст. Акторське сузір'я "Готелю" не допомогло Андерсону повторити успіх його "Королівства повного місяця", відзначеного два роки тому на Канському фестивалі.
Утім, непереконливість першої, а іноді й другої за значимістю нагород слід визнати своєрідною традицією Берлінале.
Справжнім фаворитом фестивалю, його відкриттям стала документальна драма "Отроцтво" американця Річарда Лінклейтера, показана в передостанній день конкурсу, що називається "під завісу". Річарду Лінклейтеру дістався "Срібний ведмідь" за режисуру.
Фільм про шестирічного хлопчика на ім'я Мейсон (цю роль зіграв талановитий Еллар Колтрейн), який росте й дорослішає в оточенні членів своєї родини. Саманту, сестру Мейсона, грає дочка режисера Лорелея Лінклейтер, а їхніх батьків - Ітан Хоук та Патриція Аркетт. Робота над створенням цього майже тригодинного документально-ігрового фільму велася впродовж 12 років. Періодичні зйомки невеликих епізодів із життя Мейсона дозволяють простежити його розвиток і дорослішання, аж до вступу в коледж, спостерігати природне старішання його батьків. Дія відбувається у відповідних соціокультурних координатах американського буття - такий дивний досвід взаємодії ігрового начала з документальним. Новаторська антропоцентрична модель, запропонована автором, укорінена в експериментах французької "Нової хвилі", а саме в "Дуанелівському циклі" Франсуа Трюффо. Розпочавши у своєму першому повнометражному фільмі "400 ударів" (1959) розповідь про своє альтер-его Антуана Дуанела (Жан-П'єр Лео), він продовжив його ще в чотирьох фільмах, які вийшли в 1962-1979 рр., знімаючи в ролі героя Дуанеля, що дорослішає, виконавця Лео, що теж дорослішає.
Картина "Отроцтво" не тільки продовжила культурну традицію й потішила фестивальну публіку, а й чудово вписалася у фестивальну драматургію. Адже не дарма директор Берлінале Дітер Косслік неодноразово підкреслював, що серед основних акцентів нинішнього фестивалю - проблеми дитинства. А на церемонії закриття заявив прямо: "Це був фестиваль дітей". Справді, тема дорослішання прозвучала на фестивалі найбільш опукло та яскраво.
Несподіване розкриття "дитяча" тема отримала у драмі "Хресний шлях". Фільм розповідає про дівчинку, виховану під тиском матері - деспотичної релігійної фанатички. 14-річна героїня фільму Марія росте в суворо релігійній сім'ї католиків-традиціоналістів. Напередодні конфірмації вразлива дівчина, вислухавши полум'яну проповідь священика, який закликав юних християн стати "солдатами Христа, солдатами любові до ближнього", вирішує принести своє життя в жертву заради видужання свого молодшого брата, який страждає на аутизм. Вирішивши повторити шлях Христа, Марія вступає в аскезу. Фільм складається з 14 глав, кожна з яких знята статичною камерою, без монтажних склеювань, з упором виключно на внутрикадрову дію. Глави символічно повторюють етапи шляху Христа на Голгофу. Як відомо, хресний шлях Спасителя традиційно розбитий на чотирнадцять епізодів, які в богослов'ї називаються "стояннями": "взяття хреста", "падіння під хрестом", "зустріч із плачучими жінками", "позбавлення одягу" і т.п., аж до "положення в гріб".
Фактично, жертва героїні обернулася суїцидом. Імовірно, шокований смертю сестри, її чотирирічний братик усе-таки заговорив. У фіналі нерухома раніше камера злітає в небо - щось як вознесіння. Ми бачимо поля й пагорби ніби з погляду звільненої душі.
Схожа ідея осягнення Бога в негативній аскезі самознищення та жертовності спостерігалася у фільмі Ларса фон Трієра "Розтинаючи хвилі", де автор також узяв за структурне ядро ідею своєрідного протистояння героїні догматичній релігійності батьків та громади. Сценаристи "Хресного шляху" Анна і Дитріх Брюггеманн виграли в категорії "найкращий сценарій", і цей "Срібний ведмідь" залишився в Німеччині.
Справді, у конкурсній програмі як ніколи багато картин було присвячено складнощам дорослішання, конфліктам із батьками, проблемам виживання дітей у байдужому соціумі. Це і про героя аргентинської стрічки "Третій берег річки" (режисер Селіна Мурга), який тихо ненавидить свого батька, що живе на дві сім'ї. І про героя німецького фільму "Джек" Едварда Бергера, закинутого матір'ю, який мусить опікуватися молодшим братом. Сюди ж входять і два сини самотньої матері у фільмі "Нагорі", знятому перуанкою Клаудією Льоса.
Не можна не згадати найстаріших учасників нинішнього змагання. Поважного метра, класика французької "нової хвилі" Алена Рене нагородили, слід гадати, не тільки і не так за кінематографічну театралізацію посередньої п'єси у фільмі "Любити, пити і співати" (прокатна назва "Життя Райлі"). Схоже, що представлений "театр у театрі" став офіційним приводом, слушною нагодою відзначити сумарний внесок у кіномистецтво автора таких кіношедеврів минулого, як "Хіросіма, моя любов" і "Торік у Марієнбаді", а також інших фільмів, стосовно яких справді можна говорити про експерименти з формою та інші високі матерії.
Певна комічність ситуації полягає в тому, що приз імені Альфреда Бауера "За новаторство і перспективи в кіно" 91-річний Ален Рене отримав за театралізовану екранізацію водевільної англійської п'єси, дія якої відбувається в умовних театральних декораціях з мальованими заставками. От уже воістину "Вперед, до Мельєса!"
Найкращою актрисою визнано Хару Курокі з фільму Едзі Ямади "Маленький будинок". Таким чином, не залишилася поза увагою робота ще одного кінопатріарха, який брав участь у полюванні на берлінських Ведмедів, - класик японського кіно режисер Едзі Ямада вступив у конкурсну боротьбу Берлінале з костюмною мелодрамою.Щоденникові записи покійної бабусі занурюють її внучатого племінника в часи бабусиної молодості. Фільм, побудований на флешбеках, відсилає до спогадів, пов'язаних із 1935-1945 рр., коли дівчиною вона приїхала з північного сільця в Токіо, щоб працювати служницею в будинку хороших людей.
На жаль, за бортом залишився фільм "У порядку зникнення" режисера Ханса Петтера Моланда - стиліста фантазійного, іронічного, гротескового. Дія цієї чорної комедії відбувається на засніжених просторах Норвегії. Втім, стихія тут, швидше, відіграє роль такого собі тла, чистота якого контрастує з яскравими подіями. Герой фільму, водій снігоприбиральної машини, обраний "людиною року" у своєму селі, воює з норвезькою, шведською і сербською наркомафіями, бажаючи помститися за загибель сина. Наркогангстери у фільмі картинно стріляють, цілуються взасос і цілком серйозно обговорюють залежність суспільного добробуту від кліматичних умов. Цікаво, що обговорення соціальних проблем часу - один із виразних акцентів фестивалю.
Постійний актор Моланда Стеллан Скарсгард, що філігранно виконав головну роль у фільмі, на жаль, не був відзначений членами журі.
Крім основного конкурсу, фестиваль презентував насичені супутні програми, в яких простежуються свої домінанти.
Наприклад, цікавий вектор визначився від "Німфоманки" Ларса фон Трієра (див. "Випробування Ларсом фон Трієром") до панорамного дебюту "Вона втрачає контроль" - про молоду жінку, яка обслуговує клієнтів із певними інтимними проблемами. Від філіппінського фільму "Швидкий обмін" Едуардо Роу про представниць індустрії краси та їхні трансгендерні, сімейні й інші проблеми - до пізнавального фільму німецьких документалісток Ульріки Зіммерманн та Клаудії Річарз під скандальною назвою "Vulva 3.0". У наш гіперсексуальний час такою розкутістю досвідченого фестивального глядача не здивувати.
Зате особливий інтерес - до експериментальних робіт. Де ж їх ще побачити, якщо не на фестивалі. Серед так званих "неглядацьких" фільмів запам'яталася картина китайського режисера Цай Мін Ляна "Шлях у Європу": протягом 50 хвилин буддистський чернець рухається Марселем у надуповільненому темпі, ніби випадаючи з навколишньої метушні сучасного європейського мегаполіса.
Неоднозначний післясмак залишив практично лабораторний експеримент на перетині з відеоартом польських художників на прізвище Соснак, - "Паразит". Дійові особи - хворобливого вигляду старий, його донька - дівчина спортивної статури, її немовля і фабрика. Старий і дівчина безмовні. Право голосу мають лише дитина, що репетує практично безперервно, доповнюючи звуко-шумове тло картини, і фабрика - хриплоголосий монстр постіндустріальної епохи. Простір заповнений звуками - скрип гойдалки, ревіння мотоциклів. Камера поводиться вільно - то фіксує увагу на різних фактурах, то веде зйомку "від стегна", то непорушно завмирає поглядом на старечих зморшках чи гладеньких п'яточках дитини. Автори, за їх зізнанням, не намагалися розповісти історію, навпаки, хотіли виразно протиставити кіно літературі, здобуваючи цінний досвід створення фільму без діалогів. Феноменологія екранного видовища відсилає до фільмів неореалізму, але відчуття принципово інше. Бідність персонажів, їхня емоційна вбогість породжують відчуття депресії. Глядачам дано право домислювати образи. Автори пропонують кілька інтерпретацій на вибір - від нової історії Марії, старого Йосипа та дитини Христа до повного відсторонення дитини від чоловіка й жінки. Це вона - аутсайдер і "паразит".
Особливий інтерес викликали фільми країн, котрі входили колись до спільного культурного простору, - грузинські фільми "Разом" (Тінатін Каджрішвілі) - про зустрічі ув'язнених із дружинами під час коротких дозволених побачень - та "Побачення наосліп" - про спроби самотнього чоловіка знайти наречену. Картина знята у традиціях "золотого віку" грузинського кіно, з його м'яким гумором і неповторним національним колоритом.
У рамках Форуму нового кіно вдалося подивитися "40 днів мовчання" Садат Ізмаїлової - небагатослівний узбецький фільм, юна героїня якого повернулася з Ташкента в рідний аул і живе у старої бабусі, намагаючись приховати від батьків небажану вагітність. Героїня не говорить ані слова. Картина робить пасаж від страдницького обличчя юної Бібіші до абсолютно іншого виразу того самого обличчя: очі заплющені, наче в екстазі, - вихід на новий виток життєвої драми. Від темряви до світла, від пригніченості й розпачу - до радості і щастя. А щастя ж виявилося в чому - у вирятуванні від непотрібного тягаря. Фінальна усмішка героїні, якщо задуматися, заходить у блюзнірський дисонанс з величною красою природи, що її оточує, з глибинним смислом національних традицій і ритуалів.
Картина естонського режисера Вейко Іінпуу "Вільний ранжир" - адаптована до сучасності повість "Осінній бал" Роберта Курвітза. Фред, молодий невизнаний письменник, втративши місце в газеті - єдине джерело доходів, - не здатний знайти своє місце в житті. Хоч би за яку роботу він узявся, чи репортерську діяльність чи ручну працю водія автокара, усе примудряється провалити з незмінним "успіхом". А тому Фред гуляє, п'є в різних компаніях, пускає своє життя врознос. Живе що називається, "у вільному форматі". У тому ж режимі відбуваються рухи камери, що робить її "мову" незрозумілою, неоднозначною. По суті, Фред - представник покоління "дітей", із числа тих, хто всіляко ухилявся від дорослішання та відповідальності. Єдина, хто підтримує загубленого героя, - його вагітна подруга Сусанна. Історія про недоростка, якому ось-ось доведеться перейти в ранг "батьків".
Російських картин не виявилося ні в конкурсі, ні в "Панорамі", ні в програмі "Форум". Єдиний учасник фестивалю від Росії - анімаційний фільм Леоніда Шмелькова "Мій особистий лось" - нагороджений спецпризом програми Generation kplus як найкраща короткометражна робота.
Неочікувано сліди України на Берлінале знайшлися у програмі документальної Панорами у фільмі "Моя мама, війна і я" Тамари Трампе і Жоан Фейндт. Співрежисер фільму (вона ж автор сценарію) Тамара Трампе приїжджає в Україну слідами свого дитинства. Вона намагається зібрати з окремих спогадів правду про своє народження і життя в українському селі Бурякове, куди її привезли 11-місячною дитиною до бабусі. Фільм побудований на дуже особистій історії сім'ї. Ніби зібраний з осколків спогадів самої мами і родичів, складений зі світлин та кадрів кінохроніки. Виникає трагічна історія: мати-фронтовичка всіляко намагалася вберегти доньку від травмуючої правди. Народилася вона 1942-го від офіцера-комісара, якого в тилу чекала дружина з п'ятьма дітьми. Привезла доньку в Україну, де мати і брат допомагали поставити дитину на ноги без зайвих запитань. Другий чоловік фронтовички - боєць Комінтерну, німець, якому дозволили повернутися на батьківщину, - забрав із собою дружину та її малолітню доньку Тамару. Фільм професійно слабенький, але пронизливий. Не так завдяки авторським зусиллям, як внаслідок надміру кінематографічного зображення: вражають злидні і занедбаність старих, які 70 років тому вийшли переможцями з Другої світової.
Фестиваль породив думку про нерозривний зв'язок сьогодення й минулого. І не тільки завдяки актуальному дискурсу пам'яті. Насамперед дивує повернення до давніх кінематографічних знахідок, які часом набувають у новітніх фільмах досить несподіваних прочитань. Кінематограф, із його понад столітньою історією, дедалі чіткіше нагадує міфологічну постать - безсмертного Тіресія, який, розповідаючи історії свого життя, мимоволі повторюється, час від часу потрапляючи в затертий сюжет.