Журі під головуванням Джейн Кемпіон визначилося з переможцями 67-го Каннського кінофестивалю, а нам дало нагоду ще раз поговорити про тих, хто визначатиме кіномоду найближчим часом. Ну бодай у авторському кіно.
"Золота пальмова гілка"
"Зимовий сон" (Winter Sleep), режисер Нурі Більге Джейлан (Туреччина).
Маленький готельчик із пристрасною назвою "Отелло" десь у Каппадокії, його власники, мешканці та їхні сусіди. Зима…
В активі "турецького Антоніоні" вже є два Гран-прі та премія за найкращу режисуру. Тож назвати Джейлана "вискочкою" чи темною конячкою неможливо. І, звичайно, з численної цьогорічної каннської "номенклатури" це - достойний вибір. Велике, бездоганно зроблене кіно. І, як і 2011 р., турецький режисер представив найдовший фільм конкурсу і знову знятий на тлі фантастичних краєвидів Анатолії. І в міру того, як ці краєвиди зникають під снігом, герої занурюються у "власні глибини" й стосунки між собою.
Сніг тут не просто важливий емоційний акцент, як у "Відчуженні" й "Порах року", а претендує на право називатися одним із головних героїв.
Відмінність у діалогах - вони стали різкими й динамічними, ніби перебирають на себе увесь рух на тлі загальної статики картини. Писав їх Джейлан у сварках із дружиною (співавтором сценарію): "Під час написання ми багато сварилися. Це було необхідно! У спокійній бесіді я б ніколи не знайшов слів для фільму. Коли ми сваримося, вони народжуються самі собою".
Гран-Прі
"Зачаровані" (Le Meraviglie), режисер Аліче Рорвахер (Італія).
Один із найкращих фільмів конкурсу. Попри те що Каннський фестиваль завжди знаходить місце для своїх старих друзів і просто знайомих, без сумніву, вносить відчуття свіжості й нового кіно. Звичайно, на молоду італійку неабиякий вплив мав італійський же неореалізм, утім, її робота вирізняється вмінням працювати з найтоншими нюансами, поетизувати реальність, залишаючись, проте, цілковито в її межах.
Як режисер-документаліст, вона дуже уважно ставиться до всього, що наповнює кадр. Ще одна родинна історія, ще одна родина, досить сильно ізольована від світу.
"Це дуже особистий фільм, що показує дуже знайоме мені середовище. У ньому йдеться про сімейне життя, яке ми всі знаємо. Мені хотілося працювати, почуваючись як удома, - каже режисера. - Це притча, можливо трохи жорстока, яка змальовує життя як воно є".
Премія за режисуру
Беннетт Міллер, "Мисливець на лисиць" (Foxcatcher).
Створивши у своєму попередньому фільмі портрет колишнього бейсбольного менеджера Біллі Біна ("Людина, яка змінила все"), в картині Foxcatcher режисер досліджує трагічний зв'язок між мільйонером-параноїком Джоном Е.Дюпоном, якого засуджено за вбивство, і двома чемпіонами з боротьби. Картина знову базується на реальних подіях.
1996 р. було вбито одного з двох братів, олімпійського чемпіона з боротьби Дейва Шульца (Марк Руффало). Злочин скоїв божевільний мільйонер (Стів Карелл). Сценарій написано за мотивами книжки брата загиблого спортсмена Марка Шульца (Ченнінг Татум), також олімпійського чемпіона
(1984 р.), з яким Беннет Міллер зустрічався, починаючи роботу над фільмом.
"Складність байопіку в тому, щоб примирити між собою два типи правди. Правду історії, фактів, коли треба дотримуватися точності, й універсальну істину, через яку захотілося розповісти цю історію", - каже режисер. Судячи з оцінок і глядачів, і журі, в нього вийшло саме так, як треба.
Премія журі
Рішення поділити цю нагороду між наймолодшим режисером конкурсу 25-річним канадійцем Ксав'є Доланом і найстаршим - легендою та живим класиком 83-річним Жаном-Люком Годаром - може, й варто назвати вишуканим. Проте поставити в один ряд цих двох режисерів якось не комільфо. Долан свою промову, яку він виголосив, отримуючи нагороду за "Мамочку" (Mommy), явно писав під Золоту пальмову гілку, яку йому пророкували. Аншлаг був такий, яким міг похвалитися в минулі роки хіба що Тарантіно, а цього року - тільки Долан. Звичайно, фільм цікавий, постмодерністський і добре зроблений (зокрема, Долан вдало обрав формат квадрата). Утім, розбірки режисера із власними комплексами дедалі більше нагадують істерику егоцентрика. Хоча й роботу великого естета водночас.
Що ж до Годара, то він у Канни просто не приїхав. "Прощавай, мово" (Adieu Au Langage) - прощання не лише з мовою, а й з кіно виглядає як прощання з мистецтвом. Годар бавиться з форматом 3D, перетворюючи його з атрибута великобюджетних голлівудських проектів на арт-прийом, який не тільки не занурює глядача в реальність, а ніби виштовхує його з неї. Годар дотепний, винахідливий і небагатослівний. Жінка, чоловіки, пес (найпривабливіший, зауважимо, герой картини). Час. Простір. Усе це для Годара стає лише атрибутами у досить похмурій, хоч і дотепній грі.
Сценарій
Андрій Звягінцев і Олег Негін, "Левіафан" (Росія).
Ще одна "Золота пальмова гілка", яка не відбулася. Цього року вона була надзвичайно близько від режисера. Утім, приз за сценарій - прекрасна втіха для стрічки, що безжально й безкомпромісно розповіла історію розпаду сучасної Росії на всіх рівнях: держава, родина, віра. У своїй розповіді Звягінцев досягає висот античної трагедії. А приз за сценарій став відзнакою за історію й діалоги, в яких немає ані ноти фальші. Можна спробувати прискіпатися до гламурності деяких сцен, до не завжди ідеальної гри акторів (якщо хотіти прискіпатися), проте знайти недоліки у сценарії справді неможливо. "Левіафан" - великий вчинок режисера і з громадянського, і з художнього погляду.
2011 р. Андрієві Звягінцеву дістався спеціальний приз журі "Особливого погляду" за фільм "Єлена". 2007 р. актор Костянтин Лавроненко отримав приз за найкраще виконання чоловічої ролі в картині "Вигнання", що брала участь в основному конкурсі. Тепер - приз за сценарій.
Біблійне чудовисько пророкує швидку катастрофу. І відчуття її невідворотності одне з найсильніших у фільмі "Левіафан".
За словами Тьєррі Фремо, арт-директора Каннського фестивалю, "Левіафан" - це історія Йова, подана в умовах сучасної Росії". Сьогодні важко спрогнозувати, як складеться прокатна доля стрічки на батьківщині. Дуже хотілося б побачити її в нас. Утім, як і інші картини. І ті, що ввійшли до підсумкового канського розкладу, і ті, що залишилися поза ним.