Слова, що винесені тут у заголовок, були намальовані велетенськими літерами на одному з автомобільних мостів десь поміж Берліном і Бранденбурґом, їх було видно здалеку, а потім ми під ними проїхали. Автор напису мусив дуже сильно кохати. Не сумніваюся, що то була українка, і до неї ще повернемося.
Дорога або, краще сказати, подорож з усіма її знаками, випадковими натяками, перспективами і прозріннями є одним із моїх захоплень. Я просто дивлюсь у вікно і поглинаю, ні, навпаки, дорога поглинає мене — це схоже на транс: місцевість користується мною, як хоче, про що я вже одного разу писав. Це така меланхолійна лабораторія — саме в дорозі я ловлю здогади про світ, які потім можуть проявитися у формі записаних слів. Тому в дорозі я люблю бути сам і не люблю незнайомих співрозмовників.
Цього разу я мав надію, що між Варшавою Центральною та Берліном Цоо в мене буде цілих шість годин такої самотності. Але він відразу ж заговорив — про те, що в купе надто задушливо, про те, що з вікна тягне, про те, що він теж (чорт забирай!) до Берліна, про що-небудь. Потім він розповів, що в дорозі вже від шостої ранку, бо насправді він з якогось Білостока, але до Берліна він лише на кілька годин, хоч він там і живе, проте вже увечері він летить у Париж, бо там якась бізнесова бісова виставка. Йому було років тридцять і він саме так і виглядав — на типового, як у нас це називають, бізнюка — великий, важкий і лисий. Трапляється, що стереотипи спрацьовують.
Я вже не міг відмовчатися на його запитання, звідки й куди я. Його відкритість зобов’язувала мене до взаємності.
О, в мене на фірмі теж працюють хлопці з України, повідомив він. Технічний персонал. Ага, сказав я. Чудові фахівці і порядні люди, продовжив він — так, ніби це була сенсація. Вони з... він трохи позгадував і врешті згадав, що з Запоріжжя. Високого класу фахівці, ще раз похвалив він. Ага, ну так, відповів я.
У вас і справді живеться так бідно, як у Білорусі, запитав він після паузи. З цього випливало, що в Білорусі він уже бував. Я став знехотя пояснювати, в чому схожість і в чому відмінність. З моїх пояснень випливало, що в Білорусії, гірше (між нами кажучи, це я досі тішу себе такою надією). Він розповів, що його матінка має в Білорусі фабрику плюшевих іграшок. Зроблені в Білорусі іграшки потім продаються у Польщі. Ведмедики там, котики, яґуари. Він сам помагав матінці в перевезенні готової продукції. Але без пістолета туди їздити небезпечно. Зараз усюди без пістолета небезпечно, резонно заокруглив він.
Протягом наступної години ми з його ініціативи заглибилися в особливості актуальної соціально-політичної ситуації в країнах колишнього СРСР, настільки випереджених його рідною Польщею. Я пообіцяв йому в нас вирішальні президентські вибори восени цього року. Така багата країна не повинна так бідно жити, мудро сказав він на це.
Після цього він пішов до вагона-ресторану, а я вирішив, що надалі постараюся вдати, ніби заснув. Потім була зупинка в Познані, себто середина дороги. Я вдавав, ніби читаю, але він цікавився, що саме. Я відкладав журнал убік і дивився за вікно. Місцевість користувалася мною як хотіла, про що я вже писав.
Ближче до німецького кордону він заявив, що пора б уже йому самому колись поїхати в Україну. Наприклад, до того ж Запоріжжя. Я не став питати навіщо, але він сам сказав — набрати на фірму кількох нових дівчат. У мене їх сьогодні вісім, розповів він, — чотири польки, дві білоруски і дві українки. Але фірма розвивається, нині ми вже маємо змогу забезпечити працею не вісьмох, а п’ятнадцятьох дівчат. А що таке, чим вони в тебе займаються, вперше зацікавився я.
Отоді — як пишуть у бульварних романах — все і виявилося. Він мальовничо розгорнув переді мною всі принади своєї фірми, по-іншому кажучи, порносайту. Ви можете проглянути фотографії, ознайомитися з «техніко-фізіологічними характеристиками» пропонованого товару, зробити вибір, зустрітися з уподобаною дівчиною на чаті, а за підвищену оплату — й поспілкуватися з нею через посередництво веб-камери, все наживо, автентично, ви дивитесь на неї й формулюєте свої побажання, слід лише наперед узгоджувати час такого сеансу, бо дівчат мало, а клієнтів повно.
І що дає це злягання з монітором, запитав я. Сексуальне задоволення, відповів він. Одним вистачає лише розмови, інші просять, аби дівчина роздягнулася, ще інші — аби станцювала чи помастурбувала. При цьому насправді дівчата залишаються і пальцем не торканими, це ж не якась там проституція, а цілком пристойна робота, іноді — якщо пощастить — в них можуть ще й закохатися і взяти заміж, особливо всілякі американці, вони летять сюди аж зі свого Лас-Веґаса, щоб тільки одружитися з кимось із Східної Європи.
Суцільні переваги, погодився я. А скажи, тріумфально запитував він, чи в Україні вони можуть заробити 200 євро на місяць. Навряд чи, відповідав я. Переважно не можуть. А в мене вони мають від 200 до 300 євро на день, запевнив він. Але треба знати мови, принаймні англійську. Дівчата зі Сходу погано знають мови, хоч українки чомусь опановують англійську швидше, ніж білоруски.
Він не сказав про польок, хоч їх у нього аж чотири. Мабуть, вони щодо англійської поза конкуренцією. Мені ж подумалося, що ступінь прокляття кожної країни можна вимірювати інтенсивністю виїзду з неї дівчат.
І аж після цього згадався той напис велетенськими літерами на одному з мостів десь між Берліном і Бранденбурґом — опівнічний крик німецької душі, вкотре захопленої зненацька східноєвропейською любов’ю.