Режисерка стрічки - Клер МакКарті, у головних ролях - Дейзі Рідлі, Наомі Воттс, Джордж МакКей, Клайв Овен, Том Фелтон.
Знакові сюжети мають потенціял до розростання. Скажімо, коли геніяльна п'єса завоювала досить глядацьких сердець, пережила достатню кількість постановок (кожна з яких уже є інтерпретацією, подекуди вельми радикальною), вона може породити самостійні твори, перепрочитання і свого роду спін-офи. Так трапляється далеко не завжди, але "Гамлет" - саме той випадок: досить згадати "Розенкранц і Гільденстерн мертві" Тома Стоппарда. Остання п'єса, до речі, також потрапила на екран (1990 р.) і мала успіх. "Офелія" навряд чи зможе скласти гідну конкуренцію витвору культового драматурга, проте переглянути її варто. При цьому не забудьте дистанціюватися від першоджерела і, тримаючи в голові сюжет (основні його перипетії збережено, але додано низку нових), просто сприймайте і приймайте все екранне дійство. Без думок, що "в Шекспіра було не так" (бо, звісно ж, що "не так"). Тоді можна отримати задоволення від історії, попри різкі, подекуди до абсурду, повороти сюжету… а когось, можливо, саме вони й приваблять.
Мабуть, найкардинальніші зміни в історії пов'язані з тим, що "Офелія" - це передусім "жіноче кіно". Зняте воно за романом Лізи Клейн, сценарій написала Семі Челлас, у режисерському кріслі також жінка - Клер МакКарті. Можливо, тому так безжально поставилися до чоловічих персонажів: Гамлет (Джордж МакКей) викликає радше співчуття як добрий і палкий юнак, що стає жертвою свого оточення і власних пристрастей (жаги помсти передусім); його батько, показаний до своєї загибелі, запам'ятовується - а радше, не запам'ятовується - як маловиразний вояка, що перестає звертати увагу на дружину і провокує її на зраду; Гораціо - симпатичний, але неяскравий; Полонія і Лаерта показано хіба що з трохи більшою теплотою, ніж у п'єсі; ну, а про Клавдія (Клайв Овен) і говорити зайве. Натомість першу скрипку грають жінки, що зрештою й визначають долю Ельсінору: Офелія (Дейзі Рідлі) - безперечна героїня оповіді, відсуває далеко на задній план Гамлета, Гертруда - неоднозначна, але викликає більше співчуття, ніж осуду. До цього дуету згодом додано третю значущу фігуру - відунку, яка виявляється сестрою-близнючкою королеви (таке собі моторошне подвоєння Гертруди; обох зіграла Наомі Воттс). І - як тло і, можливо, щоб показати, що не всі жінки героїчні, - гурт фрейлін, переважно самозакоханих, заздрісних і недобрих до Офелії. Характер останньої, хоч і досить чітко виписаний, все ж викликає певне розчарування: здавалося б, жіноча авторська команда могла витворити більш нюансовану, "живу" жіночу індивідуальність.
Натомість глядачу від самого початку пропонується черговий штамп, цього разу "сильної дівчини". Останню можна впізнати за такими рисами як любов до усамітнення, переважно на лоні природи; бунтівливість; певне "аутсайдерство" й випадання з оточення, яке в "Офелії" виражається в тому, що героїня танцює не так гарно і рухається не так граційно, як інші фрейліни, натомість уміє читати і прикрашає себе квітами, а не коштовностями. По ходу дії, щоправда, образ ускладнюється, та все ж до кінця фільму не зникає відчуття, що Дейзі Рідлі грала середньовічний варіянт Рей, своєї героїні із "Зоряних воєн".
Інший "ідеологічний" момент фільму - "расові квоти", наслідок нинішньої специфічної кінематографічної толерантности. Вона проявляється не в достатній кількості якісних кінострічок з темношкірими й азійськими головними героями, а в обов'язковій появі відповідних персонажів другого і третього плану чи не в усіх стрічках - навіть там, де це історично невиправдано. Не оминула ця доля й "Офелію", з її темношкірими фрейлінами і придворними, включаючи Гораціо (Девон Террелл). Утім, від цього можна абстрагуватися, якщо сприймати фільм як таку собі альтернативну казкову реальність. І художнє рішення дає для цього досить підстав. Є там і прямі покликання на казку - чаклунка в лісі (хоча ця лінія більше нагадує відповідні епізоди з "Сонної лощини" Тіма Бертона), червоний плащ із каптуром в Офелії - достоту Червона Шапочка в небезпечному лісі, от тільки ним насправді є Ельсінор… Але головне - це вишуканий візуальний ряд (безперечно, найсильніше у фільмі), натхнений живописною традицією прерафаелітів.
Вже перші кадри - алюзія на "Офелію" Джона Еверетта Мілле; цікаво, що навіть портретно Офелія - Дейзі Рідлі подібна до Офелії з полотна. Ця сцена задає характер всій кінокартині (так, навіть кіно-картині), не сюжетний, але зображальний: ясні, яскраві, прозорі барви; вивірена композиція; кадри-пейзажі і кадри - інтер'єрні сцени. Досить тут і символізму. Ми зачепимо найпростіший його рівень - колірну гаму. Всю першу частину фільму колір Офелії - синій: покликання й на майбутнє втоплення (про яке не може не думати глядач, бодай трохи знайомий з сюжетом трагедії), і на образ "риби" (так жартома називає кохану Гамлет, натякаючи на першу їхню зустріч біля річки), і, либонь, загалом на стихію води, якій відповідає сутність героїні - чиста, глибока й вільна. Але її волосся - руде (можливо, на це надихнув образ Елізабет Сіддал - музи прерафаелітів і, до речі, моделі для вже згаданої "Офелії"), а стрічка, взята в дівчини принцом, - червона. Це натякає і на палку, нестримну натуру героїні. У другій частині її сукня світла - весільне вбрання і водночас саван (вона сама називає себе "мертвою"). Свої непостійні, але знакові кольори є і в Гертруди (вона дарує Клавдієві шарф помаранчевого кольору, що був символом водночас шлюбу і подружньої зради) і в Клавдія (чорний; коментарів не потребує).
Проте це аж ніяк не єдине, що додає фільму глибини (якої, на жаль, бракує сюжетній розробці). Є в стрічці моменти, що сприймаються як цікаве трактування першооснови. Наприклад, "привид батька Гамлета", що його у фільмі випадково бачить Офелія, - то насправді Клавдій, перевдягнений для своїх темних справ у лісі. А сцена розмови Гамлета й Офелії, за якою спостерігають король і Полоній, інтерпретована так: "шекспірівська" частина діялогу, промовлена закоханими вголос, призначена для вух підглядачів; паралельно вони кидають одне одному швидкі тихі репліки, нечутні стороннім. Та головне - сам образ героїні, суть якого по-справжньому розкривається у фіналі фільму. Кохана Гамлета, бунтарка, "шекспірівська Рей", - це все другорядне. А насамперед Офелія - єдина, хто зберіг своє "я", лишився вільним в "Ельсінорі-тюрмі", не дозволивши підкорити себе ні страху, ні ненависті, ні бажанню помститися, ні (хай як скандально це звучить) коханню. "Світ ловив її, та не спіймав" - такий, зрештою, дещо несподіваний меседж "Офелії".