Проведення нинішнього Одеського міжнародного кінофестивалю збіглося у часі й просторі з тривожними реаліями сьогодення - війна, окупація, привиддя економічної кризи. Затягнувши пасок, Одеський кінофест усе ж таки відбувся, до того ж переконливо довів, що національне кіно - це не медійні міфи, а цікаві сучасні прем'єрні проекти.
Чи варто взагалі було проводити фестиваль в Одесі, коли в країні війна? Питання, що найчастіше постає в пресі і в головах звичайних людей, примушуючи асоціативну пам'ять виймати на поверхню промовисту фразу "бенкет під час чуми".
Втім, досить поглянути на життя кожного з нас, щоб зрозуміти: хай ми велику частину дня проводимо у Фейсбуці, автоматично виконуючи звичну роботу, хай ми з друзями й рідними починаємо розмову з новин про АТО і лише потім питаємо про сім'ю, справи та реакцію на ганьбу бразильців і німецьке четверте золото, - ми все одно сміємося із жартів, тішимось із дотепів дітей і пристрасно обіймаємо своїх коханих.
Без цього немає життя.
І цьогорічний кінофестиваль в Одесі усе це абсорбував, поєднуючи тему і настрої революції та війни з природним бажанням залишатися людиною й не впадати у відчай.
Тема війни була наріжним каменем на фестивалі. Як і сам дух війни ширяв Одесою. Звісно, тут, на курорті, про війну намагаються не говорити, і навіть про трагедію 2 травня намагаються не згадувати.
Проте зміни відчутні… Одеський гарнізон, як мені сказали, досі залишається в місті й не вирушає на Луганськ чи Донецьк лише через сусідство з Придністров'ям та Кримом, цілком здатними стати другим фронтом. А Україна для одеситів як поняття і як країна набула значно ширшого значення, ніж раніше (хоч цього й не порівняти з Дніпропетровськом).
Війна була й на червоній доріжці, яку деякі журналісти піддали жорсткій критиці у зв'язку з недоречністю на ній (саме в такий час) окремих крикливо одягнутих "фріків". До речі, на цю-таки доріжку вистрибнув хлопець із лже-Фемен із аркушиком формату А3 чи А4 з написом "Путлер капут". А у флешмобах були плакати "Свободу режисеру Олегу Сенцову" та "Путіну - смерть!".
Революція з війною тематично вигулькували з кожної програми.
До міжнародного конкурсу потрапив ізраїльський дотепний і вправний комедійний дебют Тальї Лаві "Мотивації нуль" про життя-буття жінок у тамтешньому війську. І, звісно, епічна драма Леся Саніна "Поводир" про розстріл кобзарів та безчинства комуністів в Україні 30-х років.
Опосередковано про війну був "Гамер" Сенцова, безпосередньо, але - про Другу світову, "Хайтарма" Ахтема Сейтаблаєва, про абстрактне військо - короткометражка Олексія Соболєва та Михайла Коротаєва "PTSD".
Про революцію ж підібрали цілу низку фільмів під загальною назвою "Шлях до свободи", з них найбільш прикметними були два документальні фільми під однаковою назвою "Майдан": єгипетський Джехен Нужейм та український Сергія Лозниці. Прикметні вони не так через назву, як через схожість подій, - у Каїрі так само, як і в Києві, тільки за 2 роки до цього, люди, задовбані правлінням диктатора, вийшли на центральну площу. Але якщо в Лозниці перебіг подій триває 3 місяці, як і сама революція Євромайдану, то в Нужейм - 2,5 року, і навіть за цей час вона не закінчилася перемогою. Тут, як в сказано в Писанні, хто має розуміння, той нехай зрозуміє, - нам пощастило революцію виграти, і то так швидко. Лиш війна на порозі…
Наявність потужної й нової програми "Шлях до свободи" і, натомість, відсутність в Одесі звичної програми "Нове російське кіно" багато що демонструють.
З одного боку, настрої свободи і неприйняття російського зрозумілі, а з іншого - Одеський міжнародний кінофестиваль, який завжди тяжіє до Росії, принаймні в особі його організаторів, мусив хоча б трохи змінити вектор посмішок і, всупереч кон'юнктурі, тобто status quo, замінити недоречну на доречнішу програму.
Втім, це не означає, що на фестивалі було представлене все лише українське, а російського - катма: і фільми були, і режисери, а головою Національної конкурсної програми вибрали відомого режисера з Росії, народженого у Львові, Віталія Манського. Здогадайтеся, якою була мова перекладу фільмів, майстер-класів та прес-конференцій?..
Щорічні докори фестивалю в "неукраїнськості" нинішнього року звелися до мінімуму. Чи через війну, чи вимушено у зв'язку з ситуацією, 5-й Одеський був наповнений українським кіно, яке, так сталося, саме тепер як ніколи має вигляд повноцінного кінематографу. Фестиваль продемонстрував це в повному обсязі.
Два національних конкурси - повний метр і короткий, "Українська ретроспектива: забуті шедеври", три фільми - у "Спеціальних показах", два - у "Шляху до свободи", один - у "Гала-прем'єрах" і два (!) - в головному, "Міжнародному конкурсі", всього - 30 різножанрових, різноформатних і різностильових фільмів. А на селекції переглянули понад 120 фільмів вітчизняного виробництва.
Це безпрецедентний випадок. У кожному разі, для Одеси.
Очевидно, що коли б не було з чого вибирати, то така вражаюча цифра й не виникла б. У цьому сенсі потрібно подякувати, знову ж таки, Євромайдану, - два фільми, хай і документальні, "Майдан" та "Чорний зошит Майдану", виявляють відразу дві вражаючі тенденції: маємо епохальну подію, яка спонукає до творчості, і маємо творчо обдарованих режисерів, здатних адекватно оцінити епохальність події та адекватно передати її на плівку.
З Лозницею все й так було зрозуміло - документаліст, сформований і проявлений ще в часи "Блокади" 2006-го та закріплений у статусі майстра художнім фільмом "Щастя моє".
А ось із режисерами "…зошита…" все було не так ясно, позаяк, зшиті в один альманах, репортажі та синхрони є їхнім першим досвідом фільмування, адже всі вони - 3 хлопці й 10 дівчат! - лише другокурсники університету театру, кіно і телебачення Карпенко-Карого з майстерні Юрія Терещенка.
Правильна позиція та вправна рука - це, без перебільшення, заявка на майбутнє нашого кіно.
Все це - Євромайдан. Фільми про нього, загалом українські програми - як висновок, представили з допомогою Одеського кінофестивалю те, що маємо, і виставили на показ світові.
Саме цим - можливістю показати українське кіно, нашу революцію - фестиваль і цінний саме тепер, коли війна на Сході триває…
Притому бюджет фестивалю, за офіційними даними, зменшився на 25% від торішнього, який становив 3 млн євро. І держава до нього не долучилася жодною гривнею, хоча в попередні роки виділяла від 1,5 до 2 млн.
Це для фестивалю було ударом. Йому довелося зменшити штат працівників і збільшити штат волонтерів (вони все одно працюють безкоштовно). Істотно додало до витрат "забезпечення безпеки": запрошення спеціальних людей та залучення до всіх локацій фестивалю спеціальних металошукачів-рамок. Тобто рамки пищали, пропускаючи через себе людей у кінотеатри й клуби, втім, глядачі від цього не страждали, розуміючи вимоги та обставини часу. Можливо, саме через ці обставини згаданого хлопця із лже-Фемен так жорстко і брутально, при всіх, заламали "люди в чорному" й відвели невідомо куди…
…Фестиваль минув, війна не скінчилася.