Озираючись на рік, що минає, зокрема на його театральну територію, не можу не відрапортувати радісно: театр живіший за всі інші мистецтва… і зважаючи на специфіку самого мистецтва (оскільки в театрі цінують саме живе дихання), і зважаючи на досить активні процеси, які розгортаються на наших сценічних гектарах.
Зрештою, якось утрамбувалися й унормувалися різні ділянки на цих гектарах. Є театр репертуарний, що його дехто норовить піддати остракізмові й прикрити, але це абсолютні нісенітниця й безумство, оскільки репертуарний театр для України - давня мрія наших корифеїв, які блукали дорогами й мріяли про театр-Дім, про таку собі системність прокату вистав, а зовсім не про хаотичність і одноразовість.
Є й величезна ніша так званого незалежного (недержавного) театру, яка вабить і високих професіоналів, і активних аматорів: відбуваються фестивалі, утворюються асоціації, а найголовніше - є проєкти, варті уваги (як, наприклад, проєкти "Дикого театру" або Англомовний театр-студія ProEnglish Theatre).
Важливий чинник - касові збори. Як повідомляють мої чесні джерела в Мінкульті та столичному департаменті культури, переважно проблем зі зборами в наших провідних театрах немає. У цьому ряду правофлангові - Національна опера, Національний театр оперети, Національний театр імені Лесі Українки, Національний театр імені Івана Франка, Національний Молодий театр, "Золоті ворота"… Даруйте, кого не згадав (занадто довгим міг би вийти ряд).
Якщо ж говорити не про касу, а про умонастрої глядача (чому знову виник театральний бум), то мимоволі згадується ситуація 1990-х, коли театр ввійшов у зону конкуренції з телевізійним політичним театром. Щось схоже відбувається й тепер. Конкуренція загострена вкрай. Українські вибори, нові приколи нинішнього українського парламентаризму, високі відносини України і Америки, України і Росії, - це ж теж своєрідний театр, часто - театр абсурду, що вербує на свій бік багатьох-багатьох глядачів. Згадуючи п'єсу Едварда Радзінського "Театр часів Нерона і Сенеки", образно окреслю цю тенденцію так: театр часів Зеленського і Трампа. Отож, добряче втомившись від театру Зеленського і Трампа, глядач усе-таки йде в театр справжній, - тим більше вибір великий. Хороший репертуарний асортимент є не тільки в столиці, а й в інших українських містах (Львові, Івано-Франківську, Одесі, Чернігові), про що свідчить фестиваль-премія "ГРА", де українська сценічна театральна карта представлена досить яскраво і об'ємно.
Із плюсів умовного сценічного періоду, який оглядаємо, не можна не відзначити й такого. Учорашні "молоді режисери" на наших очах уже монументально виросли, стали активними, впливовими й самостійними гравцями, хтось очолив великі театри в Києві (Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра), хтось - у Львові, Одесі. Втішно, що й великі національні театри нині стали уважніше видивлятися режисерів молодих, активних і перспективних, розуміючи, що репертуарна і художня політика потребує оновлення крові та оновлення захоплення. Тобто потрібна нова енергія.
Рік, що минає, відзначився в Україні й таким собі оперним бумом. Серйозні форуми стосовно міжнародної співпраці музичних театрів відбувалися в Києві (в Національному театрі оперети), Одесі, Харкові. Блискучий результат таких тенденцій - "Лоенгрін" у Львівській Національній опері, який об'єднав майстрів з України та Австрії.
Із сумнівних театральних явищ театрального року, що минає, - чвари на основі недосконалості нашої контрактної системи. Зокрема те, що коїлося у Львівському Національному театрі імені Марії Заньковецької. Все розумію про проблему оновлення кадрів і стратегії, але мають залишатися й певні базові ціннісні орієнтири, коли, наприклад, до людей старшого покоління, великих майстрів (таких як Федір Стригун і Таїсія Литвиненко), мають бути повага й розуміння їхнього місця не тільки в минулому, а й у майбутньому українського театру. Як писав Достоєвський, "без цеглинок минулого ми ніколи не побудуємо майбутнього".
Ще один помітний чинник театрального року, що минає, - тотальний процес націоналізації театрів. Ці жадані грошові статуси отримали театри в Дніпрі, Івано-Франківську, Києві (Молодий театр). І дуже мені хочеться, щоб статус "національний" визначався не тільки надбавками до зарплат, а й розумним сучасним формуванням репертуарної політики, помітними міжнародними проєктами, якісною копродукцією, впливом тих чи інших театрів на наш художній процес.
Тож поки що на першому етапі "просто театр" цікаво й результативно виграє в "театру часів Зеленського і Трампа". Останній театр прикро передбачуваний і вже навіть дуже банальний, а "просто театр" усе-таки залишає за собою право на сценічну таємницю й непередбачуваність. Те, що є в наших найкращих виставах останнього часу - "Погані дороги", "Лимерівна", "Лоенгрін", "Сірі бджоли". І ще важливо не забути такий чинник: у системі координат наших центрів впливу (на культурні процеси) пальма першості нині - за УКФ (Український культурний фонд), із допомогою якого з'являлися, а потім зникали деякі резонансні театральні проєкти. Тобто дехто йде на уклін тепер зовсім не в Мінкульт, а в УКФ. Як кажуть, змінилася парадигма.
Якщо ж мріяти про майбутнє, зокрема про 2020-й, то було б незле, щоб український театр не зменшував, а лише нарощував свої оберти - у пошуку нових текстів, нових акторських облич, відкритті нових режисерів. У цьому контексті, партії та уряду важливо уважно переглянути закон про контрактну систему, зокрема ту його частину, яка стосується об'єднання-роз'єднання посад - директора і художнього керівника: можливі поправки мають бути на користь театрального господарства, щоб художник - творив, а адміністратор - створював для цієї творчості необхідні умови. У цьому ж прийдешньому контексті, сподіваюся, колись у когось дійдуть руки й до закону про меценатство, про який раніше так багато говорили, а потім замовкли, асимілювавшись із реальністю. Важливий вектор на шляху пожвавлення національного театру - для Мінкульту зокрема - активізація гастрольної діяльності наших театрів, а також спроби відчинити двері в ці театри найкращим європейським спеціалістам, щоб уникати самоізоляції, самоконсервації. Я вже навіть не мрію, що знайдуться спонсори або державна воля, щоб одного прекрасного дня в Києві заявили про гастролі найкращих європейських театрів - із Німеччини, Польщі, Франції, Італії, Нідерландів. Це все мрії-мрії.
Ну й, мабуть, головна мрія у зв'язку з нашим театральним майбутнім - спробувати зберегти найкраще (те, що є), не давши його знищити якимсь необдуманим і гарячковим реформаторським наскокам (задля піару). Як казав Гоголь, "театр - це трибуна"; так, звісно, але театр у наш час - це ще й віддушина, це також контраст політичному театру абсурду, тому самому театру Зеленського й Трампа, від якого нікуди не подінешся, - він однак тебе наздожене.