На сайті Міністерства культури України офіційно вказано 10 (десять) наших "національних театрів". Саме тепер, напередодні виборів, і розпочалися активні маневри - з боку місцевої влади в різних регіонах, - аби таких театрів згодом стало, скажімо, 100.
У попередньому числі DT.UA вийшов текст у формі "блогу" - "Сезон буде голодним і злим" (№ 32, 1 вересня). І лише один абзац стосувався можливих тенденцій нового сезону, пов'язаних з імовірною "націоналізацією" театрів. Тобто ситуативного надання їм статусу "національний" у вихорі популістських атракціонів з боку місцевої влади.
Нічого сумного й нічого веселого в такому факті немає.
Давненько живемо за законами "театру абсурду" - не тільки ми, а й весь світ. Одначе публіцистична риторика з приводу можливої девальвації "національного" статусу зачепила і читачів, і театралів: у соцмережах коментують, у театрах - конструктивно обговорюють.
І це чудово. Отже, тема - актуальна.
Насправді в чому суть "національного" питання?
У тому, що боротьба за статус національного закладу сьогодні часто перетворюється виключно на боротьбу за фінансову складову. Оскільки статус національного й передбачає стрімкий коефіцієнт саме фінансового зростання того чи іншого театру (культурного закладу загалом). Тобто "первым делом самолеты…".
Життя складне, не всі задоволені зарплатами, бюджетами. Тому зрозуміла тенденція покращити внутрішньоцеховий театральний економічний добробут. Адже, на жаль, у багатьох українських театрах скромні зарплати у пристойних митців, а фінансові обороти не завжди дозволяють реалізувати ті чи інші амбіційні сценічні проекти.
Інше питання - а до чого тут статус? Якщо є відповідний указ президента України і є відповідне Положення про національний заклад (установу) України з певними змінами, які вносилися відповідно до вимог часу й ситуацій.
Отже, згідно з Положенням (указ президента України від 16 червня 1995 року № 451/95, "статус національного надається закладу (установі) України, який досяг найвищих показників у своїй діяльності щодо використання інтелектуального потенціалу нації, реалізації ідеї національного відродження і розвитку України, запровадження державної мови і є провідним серед галузевої групи закладів (установ) гуманітарної сфери";
"Статус національного закладу (установи) України може бути надано тільки одному закладу (установі) у відповідній групі".
"Підставами для надання закладу (установі) України статусу національного є: загальнодержавне і міжнародне визнання результатів діяльності; розроблення і практична реалізація ним найважливіших державних програм у гуманітарній сфері; наявність у закладі визнаних на загальнодержавному або світовому рівні фахівців та їх авторських шкіл чи фахівців з високим рівнем професійної кваліфікації та великим досвідом практичної роботи…"
Цитувати документ можна й далі. Але зупинюся на суттєвому.
З переліку тих театрів, які вже є національними, і з когорти того десятка, який ними прагне стати у передвиборний період, далеко не кожен відповідає вище виписаним дефініціям із Положення, тобто відповідного указу.
Особливо в напрямі головному й ідеологічно показовому: а) міжнародне визнання, б) світовий рівень, в) реалізація ідей національного відродження.
Все-таки тут більше знаків запитання, ніж радісних знаків оклику.
Не сприйміть за гумор, але, можливо, найбільше підстав для національного статусу, згідно з чинним Положенням, у театру "Київ Модерн Балет", оскільки театр Раду Поклітару має реальну міжнародну репутацію і пропагує українську модерну хореографію у світі. Як може, так і пропагує.
Тепер знову звернуся до сайту Міністерства культури України.
Там реєстр Національних театрів у такому порядку.
1. Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.
2. Національний академічний театр імені Марії Заньковецької.
3. Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки.
4. Національний академічний театр опери та балету України імені Тараса Шевченка.
5. Одеський Національний академічний театр опери та балету.
6. Львівський Національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької.
7. Харківський Національний академічний театр опери та балету імені Миколи Лисенка.
8. Київський Національний академічний театр оперети.
9. Донецький Національний академічний театр опери та балету імені Анатолія Солов'яненка.
10. Донецький Національний академічний український музично-драматичний театр.
Усі колективи - відомі, пристойні, культурні. Але, повторюся, дуже добре, коли хоча б половина їх реально пропагує і популяризує українську культуру: а) за кордоном, б) в Україні, в) має не тільки піар-амбіції, а й реальні результати міжнародної співтворчості та промоції українського мистецтва як удома, так і в усьому світі.
Стосовно двох останніх театрів у цьому реєстрі, знову-таки, є серйозне "національне" питання. На сайті Мінкульту два донецьких театри проходять з позначкою "Знаходиться на тимчасово окупованій території". І це так. Але є й інший бік місяця. І він темний.
Чи можуть лишатися "національними" ті донецькі театри, які схилилися на бік колабораціоналізму, національної зради?
Напевно там, у трупах, лишаються й достойні люди, але сьогодні – в тих умовах, які є, - такий статус сприймається як знущання над національним статусом і навіть здоровим глуздом.
Ще кілька років тому була спроба дискусії на цю тему з боку театральної спільноти, але питання лишається відкритим.
Роздування і роздмухування національної статусності в деяких регіональних театрах раніше формувалося завдяки чітко налагодженим схемам. Впливова регіональна влада мала близькі контакти з владою центральною. Якщо була потреба зробити комусь подарунок на іменини чи гарне обличчя при сумнівній грі - тоді популізм перемагав усі показники.
Особлива й делікатна історія з національним статусом у Донецькому українському музично-драматичному театрі, яким довгі роки опікувався Марко Матвійович Бровун, світла йому пам'ять. Він декларував україноцентризм у репертуарній політиці, отримав навіть Шевченківську премію за "Енеїду" Івана Котляревського (режисер Віктор Шулаков).
З одного боку, це був політично правильний вектор - утвердити національні пріоритети у східному регіоні. З другого - це були відчинені двері для інших, які усвідомили, що статус можна витворити, якщо є зв'язки і велике бажання (вигадали процедуру фінансування національних театрів за рахунок місцевих бюджетів).
І саме тепер, коли головно говоримо про європейські пріоритети, нагадаю, якщо хтось не знає, що, наприклад, у Німеччині на сьогодні почесну національну відзнаку мають лише 3 (три!) театри, а їх там десятки.
І, вважайте, за всю театральну історію Німеччини театрів із високим статусом було лише вісім.
Тобто певний статус (звання) у розумних європейських країнах не тільки не роздається праворуч-ліворуч, а ще й анулюється (відбирається), коли той чи інший театр перестає відповідати певним високим критеріям.
З переліку "наших" - у багатьох забрали?
Хоча, як відомо, в тому ж таки Положенні про національні є й позиція про те, що "заклад може бути позбавлено статусу", якщо втрачаються певні напрями і показники його діяльності.
І, увага, ці показники - абсолютно не фінансові. І, взагалі, підганяти касові збори під національну статусність – це щось неймовірне, бо так дуже скоро "переможемо" з бульварним чи шароварним репертуаром і рапортами про заповнені зали.
Отже, питання, яких лише делікатно торкаюся, продовжуючи дискусію, сходяться на такому явищі як девальвація. Девальвація національного статусу, якщо й надалі будуть витворюватися атракціони невимовної щедрості - від виборів до виборів, від 1 січня до 8 березня (кому який інформпривід сподобається більше).
Питання девальвації високого статусу – питання державної мудрості, розсудливості та об'єктивності.
Це також питання мораторію на статусні ігри і в наших складних умовах, і в умовах європейського контексту, до якого прагнемо.
Якщо є велике бажання зробити всіх відразу щасливими та багатими, тоді одразу треба всіх і ощасливити. І всіх артистів - зробити "народними". І всі жеківські драмгуртки зробити - "академічними". Бо часто дефініції втрачають усілякий смисл. Але ми не мусимо втрачати глузд і чесність, хоча б коли ставимо "національне" на популістський потік.
І, далебі, треба шукати інші конструктивні механізми для покращення економічного стану вітчизняних театрів. Але не за рахунок тієї чи іншої "статусності". Бо вже майже змирилися з тим, що всі наші театри - "академічні". І це таки трохи покращує їхній теперішній економічний стан.
Який альтернативний шлях? Відповідь на це запитання мали б знати у Кабміні, у Мінфіні, розробляючи певні фінансові "коефіцієнти" для тих театрів, котрі справді гідні державної підтримки.
І, очевидно, такі "коефіцієнти", варто прив'язувати не до статусності, а до реальності, в якій існує той чи інший театр. Утім, фінансова тема виключно на розсуд фахівців.
Сьогодні ж, попри все, маємо в Україні ознаки театрального відродження. Активізувалися проектні напрями та незалежні театри; є помітні художні досягнення і в деяких державних театрах; хай поволі, поступово, але сходить тісто нового театрального покоління, яке часто взагалі не озирається на ті чи інші статуси, почесні грамоти, а творить той сценічний світ, який хоче і який може.
Бо це вже нове покоління - не "совка", а іншого часу, теперішнього, яким би химерним і драматичним він не був для всіх нас.
І, даруйте, власне, ця гонитва за "статусністю" - так чи інакше - і є виявом "совка". З яким хтось бореться, а хтось погоджується, а комусь він навіть сниться. Бо всі ми люди.
Щиро зізнаюся: просто мрію, щоб усі українські театри - причому одночасно - стали національними не на папері, а за духом, суттю, репертуарною складовою, художніми звершеннями та видатними зарплатами в кожному колективі. Як писав відомий поет: "Дай же їм всім те, що хочуть… Але й про мене згадай".
Олег Вергеліс
Олег СТЕФАН,
лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка
- Національним має бути той театр, який дає стовідсотково конкурентоспроможний мистецький продукт - у світовому контексті. І гідно презентує мистецтво своєї країни як усередині, так і за її межами. Наприклад, такими є театри Аттіли Віднянського в Угорщині, Кшиштофа Варліковського у Польщі. Можливо, таким міг би бути театр Андрія Жолдака, якби він лишився в Україні. Отримання чи неотримання статусу "національний" у нас зазвичай є предметом торгу і великою мірою залежить від вправності того чи іншого керівника. Свого часу Донецький український театр завдяки Марку Бровуну (хороший був директор) отримав такий статус. Згодом його донька чогось не зрозуміла, - і ось тепер маємо "лист скорботи" від національного колективу в Донецьку з приводу смерті бандита Захарченка. Є й ще кілька вмілих директорів, які спромоглися…
Тим часом у мене не викликає сумніву, що офіційно перші сцени можуть бути національними - Київська опера, Театр Франка. А ось далі? І за якими критеріями? Бо якщо визначати такими критеріями пам'ятки архітектури, тобто сцени, на яких довгий час виступали великі актори, співаки й танцівники, то це одне. А тоді чому, наприклад, приміщення Харківського українського театру досі не національне? Якщо враховувати реальний художній рівень багатьох театрів і якість вистав сучасних труп, то тут статус національний мав би виключно тимчасовий характер і деяких національних театрів зараз би не було. Зауважу, якби зарплати акторів у національних театрах були вищими не втричі, ніж зарплати простих смертних акторів, а, наприклад, лише на 30%, - то й це питання було б не таким гарячим у нашому театральному соціумі.