Програма Мюнхенського оперного фестивалю 2016 р. об'єднала в одній афіші прем'єри, кастинги, які рясніють легендарними іменами, зовсім нові й добре забуті твори…
Bayerische Staatsoper продовжує розвивати оперний жанр. На фестивалі показали оперу "Південний полюс" (South Pole), замовлену інтендантом театру Ніколаусом Бахлером чеському композиторові Мирославу Срнці й австралійському драматургові Тому Холловею (обидва вже відомі мюнхенцям своєю спільною роботою 2011 р. Make No Noise, також замовленою Баварською оперою).
South Pole розповідає про підкорення Південного полюсу експедиціями Роберта Скотта й Роальда Амундсена в 1910-1912 рр. "Подвійна опера", як визначають її автори, живе у двох просторах, кожен із яких займають учасники однієї з експедицій. Музичні лінії обох груп нашаровуються, дисонують, утворюють єдине ціле й знову розходяться, дають одна одній відпочинок і знову сходяться у драматичному протистоянні.
Цю ж ідею реалізував і режисер-постановник Ханс Нойєнфельс, один зі стовпів "режисерської опери": сцену розділено на дві зони для кожної з експедицій, над якими на сліпучо-білому заднику чорніє жадана мітка на карті, ради якої Скотту і його експедиції судилося загинути, Амундсену ж - стати першою людиною, котра досягла Південного полюса. Опера примушує слухача співпереживати жах, біль, надію й розпач, балансувати між людяністю й жорстокістю - ще одна грань, що розділяє Скотта й Амундсена…
Ідеальний оркестр під керуванням генерального музичного директора Баварської опери Кирила Петренка, мексиканський тенор Роландо Вільясон (Роберт Скотт) і американський баритон Томас Хемпсон (Роальд Амундсен) дали змогу повністю зануритися в полярну драму, не помічаючи величезної складності партитури.
До речі, South Pole - не єдина світова прем'єра, що відбулася у Мюнхені минулого сезону. В рамках фестивалю під керуванням українського диригента Оксани Линів було представлено й оперу Mauerschau ("Споглядання муру") німецького композитора Хауке Берхайде, музичну повість про війну, героями й символами якої виступають амазонки на тлі кримського степу, герої Троянської війни, американці в Афганістані та алюзії на війну в Україні, виражені в музиці цитатою патріотичної пісні "За Україну" на вірші Миколи Вороного.
Фестиваль ознаменувався і прем'єрою опери La Juive ("Жидівка", вона ж "Іудейка", вона ж "Дочка кардинала") Фроманталя Галеві в постановці Каліксто Бієйто. До цього нова сценічна версія твору здійснювалася в 1914 р.
Співаки спочатку не тішили, а оркестр під керуванням Бертрана де Бійї навіть розійшовся з хором у місці, що зовсім не віщувало таких катастроф. Після першого антракту ситуація почала поліпшуватися: польська сопрано Олександра Кужак (Рахіль) увійшла в роль, хоча тенденція завищувати закінчення фраз на чверть тону збереглася до кінця спектаклю. Французький тенор і головна зірка мюнхенського кастингу Роберто Аланья своїм виконанням партії Елеазара довів, що найкращі його роки вже позаду. Розспівалися ближче до завершення естонський бас Айн Ангер (кардинал де Броньї) і німецька сопрано Вєра-Лотта Бекер, яку 2014 р. журнал Opernwelt назвав найбільш багатообіцяючою молодою співачкою за роль Агнес в опері Джорджа Бенджаміна Written on Skin. Їхні виступи були найбільш вдалими.
Постановка одного з топових сучасних режисерів дуже тонка, музична, а як для скандаліста Бієйто - і дуже стримана. Сценографічна домінанта - величезні сірі плити, які то тягнуться до неба, як шпилі готичного собору, то стають плоскою поверхнею й нагадують Стіну Плачу.
Для Мюнхена вибір твору на таку тему - крок непростий і сміливий навіть у наш час. Після музично насичених і віртуозних сцен, сюжет яких пов'язаний з побиттям євреїв, хтось у залі за звичкою починав аплодувати співакам, але зал відразу зашикував такий вияв захвату. Це Мюнхен, він усе ще живе своєю виною (не випадково в одному з епізодів Бієйто виводить на сірі плити величезний напис Schuld - "вина"). Мюнхен повинен мовчати, потупивши очі.
Без провальних вистав фестиваль, мабуть, був би не таким цікавим. Що доводить "Турандот" Пуччіні в постановці Карлоса Падрісси й іспанської театральної групи La Fura dels Baus. Постановка відверто невдала. Таке враження, що після успіху "Персня нібелунгів" у Валенсії, "Чарівної флейти" на Рурській трієнале, "Засудження Фауста" у Зальцбургу та інших дуже цікавих і талановитих вистав Падрісса й інші учасники Фури раптом втратили відчуття прекрасного, та й взагалі зв'язок із реальністю. Їхня "Турандот" - це безглузде нагромадження не пов'язаних ні між собою, ні, тим більше, з оперою образів і рухів, від гравців у керлінг і напівголих панянок на роликових ковзанах до Пінга, Панга й Понга, що з'являються в костюмах робокопів.
У сценографії є епізоди в 3D, які не вносять у виставу абсолютно нічого, крім потреби постійно надягати, знімати й знову надягати спеціальні окуляри. Абсурдність дії сягає кульмінації наприкінці: опера виконується в авторському незавершеному вигляді, тобто без дописаного Альфано фіналу-розв'язки, де принцеса Турандот усе-таки закохується в Калафа. Тому глядач залишається сам на сам з відчуттям, що його довго й сильно били по голові бамбуковою палицею зі світлодіодами, а під кінець просто вигнали на вулицю й навіть не вибачилися. Виконання повністю відповідало постановці, якої не врятувала навіть знаменита шведська сопрано Ніна Стемме в заголовній партії. Слабким променем надії стала тільки російська сопрано Ірина Лунгу (Ліу).
Не обійшлося на фестивалі й без приємних сюрпризів. Лідерабенд німецької сопрано Діани Дамрау опинився під загрозою зриву через несподівану хворобу співачки, але в останній момент замінити її погодилася сама Вальтрауд Майєр. У хороших і особливо в дуже хороших театрах випадки, коли заміна виявляється кращою за первинну афішу, не поодинокі. І ось, на радість слухачам (дехто з них через заміну здав квитки, а дехто прибіг послухати саме Майєр), світова зірка вагнеро-штраусівського репертуару виконала унікальну програму: "Пісні про померлих дітей", "Чарівний ріг хлопчика", "П'ять пісень на вірші Фрідріха Рюккерта" Густава Малера та "П'ять пісень на вірші Матильди Везендонк" Ріхарда Вагнера. Майєр, яка рівно рік тому співала на цій же сцені свою останню Ізольду у вагнерівському "Трістані" (а ця партія була головною в її житті й принесла співачці статус найкращої Ізольди світу, який зберігався за нею два десятки років) розкрила всю свою театральну сутність у такому специфічному форматі як лідерабенд. Кожен номер для неї - велика історія, що оживає завдяки її чудовому голосу, міміці, жестам, поглядам. Виконана на біс і ніби ненароком надзвичайно складна балада Шуберта "Лісовий цар" довела, що Вальтрауд Майєр - усе ще вокальна королева Мюнхена.
Далеко не таким феєричним був виступ іншої світової зірки в "Лукреції Борджіа" Доніцетті в постановці Крістофа Лоя. У заголовній партії - знаменита словацька колоратурне сопрано Едіта Груберова.
Суперечливі відчуття доводиться переживати, коли слухаєш таку легенду в такому поважному для вокалістки віці
(69 років): неймовірна техніка й колосальний досвід відчутні в кожній ноті, але фізичні можливості, на жаль, уже не дозволяють вибудувати повноцінний образ - ні з погляду вокалу, ні з погляду акторської гри. Попри все зал приймав Груберову захоплено: Мюнхен взагалі вирізняється сліпою любов'ю до славетних імен.
Хороший і Павол Бреслік (Дженнаро) з його однаково насиченим у всіх регістрах тембром. Італійський бас Алекс Еспозіто майстерно втілив образ Альфонсо д'Есте, на своєму місці була й іспанська меццо Сільвія Тро Сантафе (Орсіні). Диригував Паоло Аррівабені: нічого надприродного, але й без особливих невдач.
Постановка Лоя мінімалістична, при цьому вміло маркуються ключові віхи лібрето, отож навіть початківець опероман цілком здатен розібратися в сюжеті без необхідності постійно зазирати у синопсис.
На фестивалі вирішили повторити не нову для Баварської опери "Травіату" Верді в постановці Гюнтера Кремера.
Вистава продовжила вервечку гучних замін, на які було багате фестивальне літо. У кастингу змінилося відразу два ключових імені: Соня Йончева, яка мала виконати партію Віолети, і Роландо Вільясон (Альфредо). Особливо прикро сприйняла публіка заміну саме Вільясона. Всі ще пам'ятають його успіх у цій партії в Зальцбургу 2005 р., після якого Альфредо став для співака партією-візитівкою. У Мюнхені його замінив Павол Бреслік, замість Йончевої співала албанська сопрано Ермонела Яхо.
Голос Яхо спочатку віддавав металом, але до другого акту вона розспівалася й показала блискучу інтерпретацію партії Віолети.
Віртуозно оминаючи всі кліше, якими так густо обліплена ця роль, відповідально й пристрасно ставлячись до кожного пасажу, Яхо по-справжньому жила цією історією і як співачка, і як акторка. До речі, вільними від банальщини, в яку так легко впасти в роботі з однією з найбільш репертуарних опер світу, були і оркестр під керуванням Марко Армільято, і сама постановка, в якій структура драми чітко означена і не містить нічого зайвого.
Бреслік, що справив хороше враження в "Лукреції Борджіа", в "Травіаті" не знайшов себе. Все дуже невпевнено, місцями навіть по-учнівськи у плані вокалу й зовсім ніяк з погляду акторської гри. Потішив відмінною формою після хвороби та вимушеної виконавської паузи британський баритон Саймон Кінлісайд (Жорж Жермон).
На завершення Münchner Opernfestspiele 2016 припасли ще одну прем'єру, представлену в театрі принца-регента: оперу-балет Жана-Філіпа Рамо "Галантні Індії" у постановці й з хореографією бельгійського хореографа Сіді Ларбі Шеркауі.
Постановка рясніє картинками з життя сучасної Європи - тут є і сирійські біженці, і одностатеві шлюби, і грізні представники НАТО, з появою на сцені яких пов'язані зломи в сюжеті. Однак строкатість і насиченість актуальними темами не змогли вбити красу музики, яка врешті-решт передалася й постановці. Сучасна хореографія високої проби зцементувала заплутаний сюжет, а вокалісти захоплювали від арії до арії: голоси ідеально поєднувалися між собою і, головне, прагнули бути поєднуваними. Французька сопрано Ана Куінтанс (Амур/Заїра) - найбільше диво постановки.