Стільки слів уже сказано про мову, стільки статей написано, стільки передач показано за ці останні дні й тижні, відколи «мовний» законопроект Ківалова-Колесніченка став реальністю в порядку денному Верховної Ради - що наче й додати нічого. Усе вже було - і почуття, і дослідження, і глибокий науковий аналіз, і цифри та факти з обох сторін, і мету пояснено - вибори, складна економічна ситуація, останній електоральний козир, рука Росії…
От тільки легше від цього не стало.
Бо розумні слова й серйозні коментарі зайві там, де цинічні псарі просто зіштовхують лобами людей - наче зграї псів нацьковують одну на одну. І спостерігають з насолодою, як скаженіють, корчаться і виють від болю ті, для кого мова - це справді душа. А її ґвалтують на очах у всього світу.
Це - як матір розпинають, як дружину безчестять, як дитину вбивають регочучи…
У своїй хаті! У державі Україна!
А хтось толерантний у цей час утихомирює: «Тільки без емоцій». А інший, ще мудріший, застерігає: «Не піддавайтеся на провокації». І їх до дідька багато - тих, що вміють спостерігати за всім безсторонньо і безпристрасно, ніби за пожежею в чужому селі. Їм не болить, не пече, не забиває груди отруйним чадом - і навіть не вибиває попелом сльозу. Хоч це й вони винні - бо як на забавку дивилися на сірники в лихих безжалісних руках. Не усвідомлюючи, що їхні хати теж спалахнуть умить - варто лише розохотити паліїв, залишивши їх безкарними.
Це не толерантність і не мудрість - це цілковита відсутність державницьких інстинктів, національної і людської гідності. Це вічна українська запобігливість, що змушує перелякано мовчати, коли нахабний зайда тягне зі скрині собі на онучі найдорожчий твій скарб - шлюбну вишиванку. Це, називаймо речі своїми іменами, - боягузтво народу, слабкодухість інтелігенції, нездатність на вчинок тих політиків, які претендують на роль провідників нації.
А відтак хазяйнують у нашій хаті, як хочуть, колєснічєнки і колєснікови, бондарєнки і табачніки. А той, хто мав би стерегти господу й пильнувати її добро - на те й обирали його всім миром, - натомість відчиняє навстіж двері чужинцям і чужому. Бо ні для кого не секрет: без височайшого благословення не став би антинаціональним Перший національний телеканал, не форсувалося б шаленими темпами зросійщення всієї інформаційної сфери, не залишався б непохитним на посаді міністра освіти українофоб Дмитро Табачник і ніколи не перейшла б у руки нещодавно ще громадян іншої держави безпека держави нашої.
Знову ж таки, називаймо речі своїми іменами: це - пряма здача національних інтересів.
Власне, вони здавалися протягом усіх років незалежності: коли стовпи економіки осідали під безжалісним тиском російського капіталу, реанімувалася Компартія з її російською пуповиною, сцени, екрани й українські артисти безгучно здавалися російській попсі й російському кіно, а телестудії окупували російські телеведучі.
Як наслідок - жодна інша мова, жодна інша культура в Українській державі наразі не потребують захисту, підтримки і пільгової державної політики так, як потребують її українська мова, українська культура і, зрештою, український споживач. Бо це в нашій країні, на нашій землі, у нашій державі порушуються основні права українців - на освіту рідною мовою, на кіно рідною мовою, на телебачення рідною мовою, зрештою, на владу, яка б розмовляла по-українськи і захищала українські інтереси. Бо міністри, які демонстративно зневажають державну мову і принципово знищують національні засади освітньої, культурної, оборонної політики - це не міністри, а окупанти.
Такого не може бути в жодній державі світу - бо тоді це не держава. У Франції в 70-х роках минулого століття було значно менше тривог з приводу самопочуття французької мови, - однак, щоб зупинити агресивну навалу англомовної маскультури, французький парламент без жодного сумніву прийняв абсолютно пільгове стосовно французької мови, літератури, ЗМІ, кіно, освіти законодавство - категорично нещадне до всього іноземного. Адже держава - це, насамперед, захист національних інтересів. Жодного запасу міцності не додають державі особисті статки президента, міністрів, депутатів і їхніх сімей - навіть коли вони, власне, становлять розкрадену і обідрану ними країну. Ні відсутність макіяжу, ні скромний гардероб, ні звичайна квартира у звичайному будинку не заважають усьому світові вважати Ангелу Меркель найвпливовішою жінкою планети - бо всі знають, що за нею велика Німеччина й об’єднана Європа. І вона це знає - і це дає їй силу і впевненість.
Це колосальне відчуття - народ, що вірить у тебе, держава, що стоїть за тобою. Це дає крила і веде до перемог. І про це не треба говорити - досить побачити, як футболіст польської збірної, забивши на Євро-2012 гол у ворота росіян, не заголює пупа, як наші футбольні герої, а цілує державний герб на своїй футболці, бо гол цей - для слави Польщі. А португальці, поціливши у ворота данців, щасливо показують на камеру державний герб на своїх футболках, бо прекрасна дама, чию честь захищають вони на футбольному полі - маленька країна на краєчку Європи, їхня велика батьківщина.
І у нас немає іншої землі, крім України. І мова на цій землі - українська. Вони невіддільні одна від одної, хай там про що просторікують нікчемні людці, які уявили себе бозна-ким - і замахнулися на святе, без чого не буває народу. Це їм здається, що вони приймуть, що хочуть - і за це їм не буде нічого, крім куп юдиних срібняків у кишенях. Тож вони провокують, зіштовхують, цькують - і не чують, як уже гуде, переповнюючись останніми краплями терпіння, українська земля під їхніми ногами.
Це лагідна, м’яка і тепла українська мова проростає крицею у наших серцях.