Кінорежисер Мирослав Слабошпицький (володар рекордної для України кількості фестивальних нагород за фільм "Плем'я") продовжує зйомки "Люксембургу" (про Чорнобильську зону) і водночас разом з Володимиром Тихим запускає документальний проект "Олесь Ульяненко. Без цензури".
До всього, нещодавно пана Мирослава проголосили найкращим актором на Одеському кінофестивалі за роль брата Володимира Леніна (фільм "Моя бабуся Фанні Каплан").
Перше, друге і третє - теми для розмови з натитулованішим українським кінорежисером нашої з вами сучасності.
- Мирославе, звістка про запуск фільму про Олеся Ульяненка розбурхала напівмертвий літній інформаційний простір. По-перше, сама особистість Олександра Станіславовича - унікальна і яскрава, надзвичайно сюжетна: нонконформіст, лауреат малої Шевченківської премії, творчий хуліган. По-друге, всі чекають-не дочекаються твого "Люксембурга", а вже й новий проект заявлено.
- Це різні й паралельні проекти. Робота над "Люксембургом" триватиме рівно стільки, скільки потрібно самому фільму. Його художнім особливостям і його особливій авторській атмосфері. Тут багато що залежить від мене як режисера. А також від обставин, які сприятимуть завершенню роботи над картиною. Ми випустимо "Люксембург" 2017-го.
Що стосується документального фільму "Олесь Ульяненко. Без цензури", то сама ідея витала в повітрі. Потрібен був імпульс. І от, напевно, таким імпульсом стала випадкова розмова з одним критиком про збірник нещодавно виданої прози О.Ульяненка "Яйця динозавра" (туди увійшли
20 оповідань, які Олесь написав упродовж останніх десятиліть).
Той критик мимохідь запропонував: а може, варто не тільки писати про Ульяненка і не тільки друкувати його книги, може, настав час зняти про нього фільм?
Буквально за годину я телефонував Володі Тихому. Запитую - ти в ділі? От із цього й почалося.
- Про Ульяненка, мабуть, міг би вийти захоплюючий художній фільм. Не життя, а пригода: радянський десантник, служба в Афганістані, літератор-бунтар, руйнівник консервативних канонів, жертва цензорів (коли його лаяли за "порнографічність" роману "Жінка його мрії"). Його життя - часто без постійної адреси. І потім - така рання смерть, усього 48 років…
- Напевно, і такий художній фільм колись знімуть? У цьому ж документальному проекті прагнемо максимально використати різні кіно- й відеоматеріали, які закарбували живого Олеся. Нашого друга, непересічну талановиту людину.
Ну от, наприклад, десь у РФ зберігається касета із записом мого весілля. Не уявляю, якої якості запис, але пам'ятаю, як на цьому весіллі п'яний Ульяненко чудово й смішно танцював! Це були б чудові кадри для фільму. Важливо, щоб касета знайшлася, і запис не розсипався.
Взагалі, хочу через ваше видання кинути медіа-клич…
- Будь ласка, кидай.
- Друзі, якщо у когось з вас збереглися записи, на яких Олесь Ульяненко, будемо вдячні. Вони дуже допоможуть фільму.
Тим більше що ідея стрічки - не "фільм-пам'ятник" цікавій людині з не менш цікавою долею. Це розповідь про живу людину.
Зрозумійте, шість років тому від нас пішов друг. І ми хочемо воскресити його! Саме для цього й існує кіно - воскрешати обличчя, долі, голоси, образи…
У цій фразі немає навіть частки жарту.
Адже різні записи допоможуть повернути людину, яка вже пішла. Хоча б на час. І в цьому - амбіція мистецтва кіно: зберегти й воскресити як час, так і людину.
Згадай, наприклад, картину "Емі", яка одержала "Оскара" цього року. Відома співачка Емі Вайнгаус померла 2011-го у своєму будинку в Камдені від алкогольного отруєння у віці 27 років. Вона була кумиром покоління, увійшла в книгу рекордів Гіннеса, вигравши п'ять нагород "Греммі". Фільм про Емі, завдяки технологіям, вирішив амбіційне завдання-максимум: вона воскресла! І, як бачимо, навіть одержала "Оскара".
- Ульяненко - колоритна особистість. Як сценаристові майбутнього документального фільму визначити головне в його особистості й долі? Що там головне?
- Знаєш, я б сам не взявся за такий сценарій. Більш того, усім говорю, що ніколи не писатиму і мемуарів про Олеся.
- Чому?
- Тому що всі чудові історії, пов'язані з ним, або засуджуються суспільством, або караються кримінально…
До того ж творчість Ульяненка - далеко не сучасна проза.
Його немає з нами поруч шість років (він пішов з життя 17 серпня 2010-го). І за ці роки чого тільки не відбулось у нашій країні - від Майдану до анексії, від війни до кризи. Тому концентрація "сучасного" в теперішній літературі має дещо інші відтінки й властивості. У зв'язку з чим проза Олеся "переїхала" на територію класиків - таких як Павло Загребельний, Євген Гуцало, Григір Тютюнник.
Один товариш писав рецензію на збірник прози Олеся ("Яйця динозавра") і дійшов висновку: це територія літератури, яка "академізується". І це література не нового покоління. При цьому її цікаво читати. І, певен, вона залишиться надовго.
- Знаючи, як бурхливо ви дружили, може, згадаєш у контексті запуску фільму найкумеднішу витівку Ульяненка?
- Складно згадувати, тому що багато чого було. Найсмішніше, що подружилися ми з ним, коли він не пив принципово. Був у зав'язці. Ну от, скажімо, в 90-ті ми спілкувалися з ним щодня. Вивчали Хрещатик уздовж і поперек, повільно йшли до Площі Толстого, їли морозиво, зондували книгарні, які згодом знищили. І постійно щось терли, терли, терли…
У центральних районах завжди було безліч кумедних персонажів. Тому що там регулярно торгували самвидавом, книжками про "всесвітні змови" тощо. І от якось нам назустріч рухається черговий персонаж - бриль, вишиванка, вуса, вузлик за спиною, якісь значки. Фрік, якому трохи за 50.
Ульяненко миттєво реагує: "Диви, яке їб…ко суне!". Цей персонаж порівнявся з нами, тисне руку Олесю. А в того тоді тільки-но вийшла перша книжка ("Вогненне око", 1997). І от незнайомець зі знанням справи запитує Ульяненка: "Доброго дня, як ваші справи? Чи купують вашу книгу?".
Така вражаюча поінформованість буквально "приголомшила" Олеся. А я й кажу: "Ну, нарешті ти побачив свого єдиного читача!".
І тоді Олесь починає ридати від реготу. І ми обидва катаємося по тротуару.
Це була смішна сцена, я її дуже люблю.
Сподіваюся, майбутній фільм про Ульяненка охопить різні місця й різні міста: Київ, звісно, Хорол, де він народився. В Америці живуть його близькі, які сприяли виходу нещодавнього збірника прози Олеся.
- Тим часом триває хода твого ж "Племені" містами й фестивалями. Феномен дивний, мабуть, ніким до кінця нерозкритий. Які останні "рубежі" подолав цей фільм?
- Думаю, до таких рубежів можна зарахувати престижну мережу Netflix. Це американська компанія, постачальник фільмів і серіалів на основі потокового мультимедіа. Заснована 1997-го. Штаб-квартира розташована в Лос-Гатосі, штат Каліфорнія. Наприклад, з цією же мережею пов'язаний всесвітній успіх "Карткового будиночка", інших гучних проектів. Тобто "Плем'я" тепер можна знайти на Netflix. На цьому легальному всесвітньому торренті.
До речі, деякі фільми сьогодні навіть не доходять до екранів кінотеатрів, ці картини одразу ж з'являються на Netflix. Звісно, це удар по прокату. Але, як бачимо, правила гри на кіноринку міняються постійно.
- До "Племені" інші українські фільми були залучені в цю мережу - в Netflix?
- "Майдан" Сергія Лозниці. А також документальний фільм "Україна - не бордель", присвячений Femen, австралійського режисера Кейт Грін. Ще були якісь іноземні фільми про Україну.
- Цього року, як відомо, обновили оскарівський комітет - не американський, а український. Наскільки тебе хвилює ця тема, яка нещодавно обернулася скандалом?
- Мене ця тема не цікавить, оскільки немає мого нового фільму, який міг би бути представлений на "Оскар". Але до комітету я входжу. А от коли закінчу фільм, треба буде звідти вийти щоб уникнути конфлікту інтересів.
- Тим часом, можливо, з'являться шанси бути номінованим на "Оскара" (від України) у фільму Альони Дем'яненко "Моя бабуся Фанні Каплан"? У цьому фільмі ти граєш брата Володимира Леніна. І цей образ дуже сподобався в Одесі, за що згодом тебе й нагородили - за кращу чоловічу роль на тамтешньому фестивалі.
- Розклад цікавий. Приз за найкращий український фільм на Одеському фестивалі - "Гнізду горлиці" режисера Т.Ткаченка. А найкраща акторська робота - М.Слабошпицький за картину про Каплан. І от тепер у мене вдома, за спиною, стоїть "Золотий Дюк"…
- Якого ти все ж таки ленінського брата граєш - Олександра, за якого серйозно помстився Ілліч? Чи…
- Я граю Дмитра Ілліча Ульянова. Це молодший брат "вождя". Він лікар. До речі, про Митю Ульянова є старий фільм, знятий на Одеській кіностудії "У Криму не завжди літо". Я його навіть дивився колись. Але тут граю закохану слабохарактерну людину, досить м'яку. По суті це роль другого плану. Тому що на першому плані - Фанні Каплан.
Чи не сушать мене муки через те, що кінорежисер одержав акторський приз? Ну як сказати? Я з 15 років був у театральній студії, а вже з 16-ти гастролював зі спектаклями. Навіть у Проскурні грав!
- Переїжджаємо до "Люксембурга", у зону поки що незавершеного твого фільму про Чорнобиль, який, згідно з деякими світовим кінорейтингами, входить до десятки найбільш очікуваних…
- На початку вересня "Люксембург" представляє Україну в рамках Venice Production Bridge. Це важлива й принципова частина Венеційського міжнародного кінофестивалю, який стартує
31 серпня. І, по суті, це перший випадок, коли в рамках цієї індустріальної програми фестивалю саме український фільм потрапляє до Венеції.
- Мабуть, навіть там не будуть розкриті "всі карти" майбутнього "Люксембурга"?
- Ні… Невеликий тизер і основна інформація. З тим самим "Плем'ям", пам'ятаю, мене просили все загодя ховати й нічого не афішувати завчасно. Тому сьогодні маю досвід: незавершену роботу не можна показувати.
Однак у Венеції є потужні гравці й компанії, які можуть зацікавитися проектом, його просуванням у світі.
- Останні півроку твоя знімальна група постійно їздить у Чорнобиль: зйомки, проби, пошуки. Власне, на якому етапі будівництво "Люксембурга"? Нагадаю недосвідченим, що назва фільму відсилає до території європейської держави, площа якої порівнянна з нашою трагічною Чорнобильською зоною.
- У роботі над "Люксембургом" перебуваю в постійному пошуку. Щоразу приходять якісь нові рішення. Як я вже колись говорив, у розповіді про Чорнобиль важливий емоційний конект. Необхідне моє відчуття: як спрацює той чи інший режисерський або операторський прийом?
У цьому плані, як ти розумієш, важливий навіть не хвацько закручений сюжет. Є речі, які існують суто на території мистецтва кіно. Тому й важливо вловити, що працює в цьому мистецтві в заломленні на певну тему.
Так, ми постійно їздимо в зону, запрошуємо для роботи різних людей. Уже відзняли багато матеріалу. Не має значення, якщо майбутній фільм буде тривалішим, ніж передбачений раніше хронометраж. У "Люксембурзі" задіяні непрофесійні актори. У фільму є серйозні партнери - норвежці, німці, французи, наше Держкіно.
- Бюджету ні від кого не приховуєш?
- Звісно, нащо його приховувати? 10 млн гривень - Україна, решта коштів - зарубіжні партнери.
- У майбутньому "Люксембурзі" більшу вагу все ж таки має зовнішня фабула, чи якась внутрішня атмосферна лінія?
- Знову ж таки нічого не буду спойлерити, а просто скажу: кіно - про Зону. Це, звісно, не американське кіно - в сенсі відносин, відчуттів, сценарних технологій. Це кіно авторське, оскільки ця Зона - частина мого власного життя. Багато хто знає, що я там часто бував у 90-ті. Працював у агентстві "Чорнобиль Інтер Інформ". Це були саме ті 90-ті, коли ми гуляли Хрещатиком з Ульяненком.
Звичайно, сьогодні разюче змінився Чорнобиль і вся Зона відчуження. Це вже не колишня територія багатьма очікуваного фільму "про зомбі", де все випалене й спустошене. Це якийсь інший "фільм". Про дикі джунглі, тому що там усе заросло. Там дика, буйна, якась тривожна інфернальна зелень. Ці джунглі Чорнобиля проникли у двори, на дитячі майданчики, на вулиці. Вони поглинули порожнечу, яку залишила після себе людина…
- З жовтня твій друг Володимир Тихий запускає ще один художній фільм про Чорнобиль - "Баба Пріся" за п'єсою Павла Ар'є з Ірмою Вітовською у головній ролі. Ви якось перетинаєтеся в чорнобильських джунглях?
- Так, Вова телефонує мені. Якщо можу бути корисним, оскільки добре знаю натуру, то завжди радий допомогти. Але, звісно, це різні проекти й різний матеріал.
- Якщо мріяти, то, може, до майбутніх Канн "Люксембург" все ж таки підоспіє?
- Навіщо мріяти? Треба працювати. От візьмемо, як приклад, Угорщину, яка не мріяла, а об'єктивно номінувала на "Оскара" цього року одного з дебютантів, режисера Ласло Немеша з його фільмом "Син Саула". І фільм усіх порвав. І все. Угорщина в топі! Ця країна в культурному сенсі дуже розвинена. От вона й зуміла чесно висунути на "Оскара" важливий фільм. І успіх. А в України "Оскара" немає і не буде ще років 20. Тому що тут має дуже багато речей збігтися, щоб усе вийшло згодом…
- З Олесем Саніним ви вже спілкуєтеся?
- Ми живемо в різних світах. Хоч і в одному місті. Так, у цьому місті моє тлінне тіло, але живу я у своєму кіносвіті. Навіщо мені Санін? Нехай він спілкується з Арсенієм Петровичем… Мене кличуть туди, куди не кличуть його. І навпаки. Один раз, зіштовхнувшись випадково, кивнули один одному.
- Уже в статусі титулованого фестивального метра, мабуть, переглядаєш короткометражки молодих українських кінорежисерів? І кого з них виділиш, підтримаєш?
- У мене не вистачає на це часу. Тож дивлюся дуже мало. Проблема ще й у тому, що постійно пишуть з Колорадо, Сараєва, звідусіль - просять подивитися "короткий метр…". Але часу немає. У мене відкладена велика кількість фільмів, які колись неквапливо переглядатиму.
- За півтора тижня відзначатимемо 25-річчя незалежності України. Що за ці складні роки українське кіно набуло, а що втратило? У плані не тільки репертуарному, а й філософському, загальнолюдському?
- Українське кіно за ці роки втратило багато гарних талановитих людей. Особливо в 90-ті. На те були певні причини. Ми ж пам'ятаємо економічну кризу, політичну. Україна, в свідомості Заходу, була ще придатком Росії. А Росія в той час зібрала "під себе" весь пострадянський капітал.
У 90-ті була складна ситуація, коли, скажімо, багато гідних людей, яким не давали знімати в 60-ті поетичне кіно, вже самі не пускали на екран молоде покоління кінематографістів. І так ми втратили не одне покоління. У тому числі й моє.
Тому різними шляхами на український екран пробилися й так звані розсерджені, і навіть свавільні кінематографісти. Серед таких і я, і Валентин Васянович, і Вова Тихий, який у певній ситуації може й "затопити" комусь, якщо треба…
Ми ж втратили дуже багато ще й тому, що культурну політику для України придумав товариш Суслов. І так воно все йшло-їхало… Поки не доїхало до стадії, яка зараз існує - суспільно-політична, воєнна тощо.
На мій погляд, важливі придбання в українському кіно почалися приблизно з 2010-го. Років п'ять тому наше кіно начебто отямилося. Його почали фінансувати. І це пов'язано в тому числі й з діяльністю К.Копилової у Держкіно.
Теперішня влада, дякувати Богу, продовжує підтримку кіногалузі.
Придбання наші - це поява цифрових носіїв, нове світовідчуття кінематографістів.
Сам світ змінився. І дуже хочеться, щоб українське кіно (яке в різні часи утверджували Довженко, Параджанов, Муратова, Іллєнко) принесло у світовий кіноконтекст щось оригінальне, щось нове.