Тихо, йде репетиція! За 550 км від Києва - в Івано-Франківську - триває робота над спектаклем, який (за ідеєю) має примусити плакати навіть камінь, навіть колоду нечулу. Знаменитий в усьому світі епістолярний роман сучасного французького класика Еріка-Еммануеля Шмітта ("Оскар і Рожева Пані") про хвору дитину, котра пише листи Богові заради спасіння душі, свого часу розірвав серця Заходу. Цю ж історію перечитують в Україні - з акцентом на наші колізії, на наших реальних дітей.
Репетиція
- А тепер на сцену - діти! Марку, тепер твоя черга проганяти сцену знайомства Оскара з Рожевою Пані. Сміливіше, сміливіше… Подивися на неї - тільки з таким собі подивом. Не приймай її відразу, а посвердли очима! Без злості й настороженості, просто промацай усередині себе: що ж це за тьотя, чого це вона з'явилася до тебе зі своїми казками?
Режисер кричить. Дитина слухається.
Сцену програють кілька разів.
У залі - дорослі та діти. Останні грають однолітків Оскара, його веселу (й водночас сумну) лікарняну компанію: Шинку, Попкорна, Пеггі Блю, Ейнштейна. Самого Оскара тут прозвали Яйцеголовим. Він давно прописаний у лікарні. І жити йому залишилося недовго. Якихось сто років, згідно з угодою з Богом. Та з новою подругою - Рожевою Пані.
Навіть зал театру скидається на величезну лікарняну палату. Глядацькі крісла застелені білими покривалами; на сцені - білі стіни ширм-екранів, що навіюють передчуття операції. Наразі - художньої.
Текст Шмітта тут адаптують не в моноверсії і не в дуетному варіанті (як у деяких гучних постановках на Заході та у РФ). Тут, у нас, практично кожну сторінку Еріка-Еммануеля розкладають на різні голоси. Візуалізують і оживляють практично кожен, навіть другорядний, образ.
Таких чимало. Від галасливої ватаги дітей до різних-різних дорослих (лікарів, батьків), що заходять у конфлікт і союзи з цими дітьми.
Звичайно, діти - найважливіші учасники. Не один місяць театр шукав кандидатур на роль Оскара, перш ніж зупинився на двох хлопчиках (вони гратимуть по черзі). Влад Балюк і Марк Кирильчук, учні місцевих театральних студій, чарівні діти. При цьому - різні. Два контрастно несхожі Оскари.
Вони позмінно - то в залі, то на сцені, - ставляться один до одного без конкурентних підніжок, властивих дорослим дядям-тьотям (артистам).
Діти-артисти терпляче вичікують, поки один Оскар відіграє важливу сцену, потім другий також відповідально пройде ту ж саму сцену з тією ж Пані. Мовчазні і ввічливі. Терплячі до непристойності, оскільки навіть закоренілі майстри мліють від складних, спірних, емоційних, вибухонебезпечних, технічно складних репетицій - з урахуванням важкої драматургії, багаторівневої анімації, складної пластики та культових хітів "Океану Ельзи".
Оскар-Влад - хлопець-здоровань, бадьорий і жвавий. Погляд упертий, десь навіть норовливий. У жовтій футболці й модних шортах, він прямо невтомний на прогонах, наче вирішив освоїти не Шмітта, а нову модель "Ауді". Тобто до спектаклю нишком ставиться як до опанування загадкової технічної схеми, придуманої йому ж на радість.
- Владе, прошу, тільки літературна мова!
Режисер поправляє маленького героя, що пускає в текст галицькі інтонації й наголоси. Я, звісно, не стримуюся й тихо бурмочу: "Такі інтонації додають життя образові!" Але режисер - невблаганний.
Оскар-Марк - інша історія з того ж Шмітта. Він нижчий на зріст, у ньому є особливий ліричний трепет і духовний наїв. Його погляд, на відміну від погляду серйозного колеги, не впертий, а відкритий - всерозуміючий, всепроникний і всепрощаючий. Мені здається, йому навіть лист до Бога не треба читати з особливим виразом: раз погляне - і очі будуть на мокрому місці.
Двох Оскарів, Марка і Влада, перед репетиціями підстригли. Для ролі, для художності й достовірності.
Тепер уявіть цих двох кульбабок - кожен "під нуль". І обидва, як на вітрі, крутять на сцені блискучими макітрами, передаючи "привіти" Оскару, своєму приреченому одноліткові, якого їм треба буде грати без фальшу і без страховки. Важке завдання.
Так само важко поруч з органічними дітьми грати навіть най-найзнаменитішим артистам. Оскільки маленькі магнітики - так чи інакше - перетягують полюс глядацької уваги на себе.
…У певний репетиційний момент на сцені з'являється лікарняна каталка. У фантазіях Оскара вона, звісно, перетвориться на крилату гойдалку, а потім навіть на шлюбне ложе. Коли він, малюк, в одному з листів, палко "покохає" свою подружку Пеггі Блю. Він навіть "одружиться" з нею. Вони навіть мріятимуть про власних дітей.
Шмітт чуйний і безжалісний - одночасно. І кожен із таких дитячих листів - як скальпель по серцю. Починаючи з першого. Пам'ятайте? "Дорогий Боже! Мене звати Оскар. Мені десять років. Я примудрився підпалити нашого кота, собаку і весь будинок (здається, навіть підсмажив золотих рибок), і я пишу тобі вперше, бо раніше мені було абсолютно ніколи…" Закінчуючи останнім: "Дорогий Боже! Мені 110 років. Це багато. Здається, починаю помирати".
Коли "Оскар" тільки-но з'явився на полицях європейських книгарень, одні підносили Шмітта до небес, інші норовили дорікнути. Мовляв, дуже вже маніпулює такими тонкими матеріями, як Бог, хвороба, смерть, любов, дружба.
Шмітт нікому не відповідав. Ні на компліменти, ні на докори. Лише одного разу згадав: "Я просто чув голос Оскара. Я, взагалі, чую голоси своїх персонажів, які не залежать від мене. Я пишу ніби під диктовку. І я завжди розглядав себе, швидше, як скриптора, ніж письменника".
Тобто листи - і літературному Оскару, і знаменитому письменникові - диктує, як бачите, Бог. Хто ж іще може навіяти справжню літературу?
Рожева Пані (породжена фантазією Шмітта) - посередниця між Богом і Людиною. Пані, бачачи муки хлопчика, як відомо, пропонує йому захопливу гру: хай не на спасіння, а на продовження - життя.
Ой як важко репетирувати цю сцену. Адже важливо, щоб у гру повірили - і маленькі артисти, і артистка знаменита.
Чи повірили, чи вдали, що повірили?
Це ж не жарти: кожен його лист - десять ілюзорно прожитих років, які ввібрали в себе закоханість, розчарування, дорослішання, старіння, набутки, втрати.
Раз у раз повторюють сцену початку гри у вічність.
- Це ж не просто гра - це і ваша змова, і ваша найбільша таємниця, те, що відомо тільки вам двом - нікого стороннього в цю гру ви не впускаєте, згодні, так?
Гра в Бога справді наповнена. Цілюща. Бог у тих знаменитих листах не тільки персонаж дитячої забави. Це ще й відчайдушний спосіб заповнення трагічної порожнечі, яка виникає щоразу, коли когось, щось - втрачаєш…
Одні втрачають близьких, друзів, заповнюючи потому зяючу внутрішню безодню - Богом.
Він - десятилітній горобчик - втрачає власне життя, заповнюючи вселенську й особисту втрату - вірою, мрією, посланням Господу. І йому, бідному, вже не так боляче. Не так…
Подрузі Оскара, Рожевій Пані, - 60 чи близько того (у Шмітта). Але в спектаклі акторка грає пані поза віком. 40, 60, 100? Яка різниця? Можливо, це й не людина, а фантом - передсмертне видіння дитини? Fata Morgana.
З цією акторкою ми ближче познайомилися рік тому, колись між нами був штучний бар'єр, зведений добрим закулісним "братством".
Ну ось познайомилися. І зрозумів - моя людина. Бо одержима й несамовита. Інших не цінуємо.
Кожну репетицію вона перетворює на "театр театрович" (так треба, друзі). Миттю в ній прокидається знаменита "баба Пріся" і низьким старечим тембром вона майже волає до хлопчика: "Оскаре, це все бісівські витівки середнього віку. Від
45-ти до 50-ти всі чоловіки такі! Вони намагаються себе заспокоїти, перевіряють, чи можуть ще подобатися жінкам…"
Потім, раптово, починає "включати Пугачову": "Чому на сцені сторонні? Що це за театр? Зараз розвертаюся і їду в Київ!"
Триває такий бенефіс мить. Бо вже наступної вона на височенних підборах скаче гірською ланню, перекидається, як клоун у цирку, стаючи для двох Оскарів не Рожевою Пані - мамою. Ось.
Поза чергою проганяють фінал. Оскар уже відіслав на небо останню кореспонденцію. Тепер її черга - писати.
Видно, як в акторки тремтять руки, інколи зривається голос, коли тримає планшет і пише, шепоче: "Дякую, що мені випало взнати Оскара. Заради нього я намагалася бути потішною, вигадувала різні небилиці. Завдяки йому я пізнала сміх і радість. І він допоміг мені повірити в Тебе. Отож до зустрічі… Роза".
Поруч схлипують бутафори. Одне слово, очі не висихають.
Антракт
"Лікарня - це класне місце, тут повно дорослих, які перебувають у чудовому настрої, говорять вони досить голосно, тут повно іграшок і рожевих тітоньок, які просто прагнуть погратися з дітьми, до того ж тут завжди під рукою безліч приятелів…"
Перший лист Оскара згадується зразу ж, щойно змінюється дислокація. Тобто тепер уже не театр, а справжній Надвірнянський Будинок дитини.
До цього містечка від Івано-Франківська (швидко їдучи) рукою подати - всього півгодини. Їдеш змійками вулиць, що відкривають пасторальні ландшафти, прикрашені небідними вишуканими будиночками (зразу видно, що тут живе багато заможних людей).
Будинок дитини - десь всередині містечка. Спокійне місце, тихе пристанище, яблуневий сад. Судячи з усього, раніше тут містився типовий радянський інтернат. Під одним дахом збирали різних дітей - важких, неблагонадійних. І лише віднедавна з'явилося паліативне відділення. Тобто територія лікарняної надії, схожа на ту, яка в "Оскарі": тільки в іншій країні і в інший час.
Паліатив - це плащ, що накриває біль, тривоги, розпач, допомагає прийняти неминучість не як трагедію, а як один із сюжетів різноголосого людського життя.
На порозі Будинку зустрічає - Пані. Не в рожевому, в білому. Їй трохи "за". М'яка вдача й добрі манери.
До цього Будинку вона приросла за 35 років роботи й життя. Спочатку просто - лікар, потім - головний лікар.
Проводить до свого кабінету, наповненого релігійними атрибутами: ікони, Біблія. Каже, що присутність Бога і думки про нього в історії хвороби тієї чи іншої дитини - факт сам по собі багато в чому цілющий. І тому до них, у цей Будинок, приходить капелан - читає молитви, просить у Господа зцілення.
35 років в одному Будинку - це все життя. І ще міріади маленьких життів, із якими їй, цій Пані, за такий тривалий період доводилося не просто зіштовхуватися, а пропускати чужий біль через себе. І це вже не книжкові сторінки, не несамовиті Оскарові листи, а щоденні реальні драми й сумні діагнози.
На стінах Надвірнянського Будинку дитини - багато фотографій. Це "випускники". Маленькі захоплені зворушливі обличчя. Погляди - такі ж, як у Шміттового Оскара.
- А пам'ятайте ось цього хлопчика?
- Ну звичайно! Чудесна дитина. Тільки з батьками не пощастило - вони спилися.
- А цю дівчинку, що з нею сталося згодом?
- Її вдочерили хороші люди. Сподіваюся, все в неї тепер добре.
- А цей малюк?
- Ой, навіть не питайте. Важкий випадок. Він народився, коли батькові було сімдесят. А мати - зовсім юна. Миру в сім'ї не було. До того ж вікова дистанція між батьками величезна. Загалом, лихо.
Пані згадує й деякі справжні дива, що сталися з її маленькими пацієнтами. Розповідає історію про дівчинку, яка практично не рухалася. І раптом до Пані (головлікаря) одного чудового дня прямо на крилах летить радісний тато: "Я не зрозумію, що сталося! Моя дитина зробила перший крок! Вона ж зовсім не рухалася до цього!"
Пані каже, що це містечко не таке просте, як здається: йому послане Боже благословення, тому тут інколи й трапляються дива.
А хіба не диво, коли дитинка, яка до того приймала їжу виключно з чужих рук, знову ж "несподівано" вже самостійно тягнеться до ложки? І може власними ручками ворушити, рухати…
Звісно, на всіх див не вистачає. Ось і в цьому Будинку, в його паліативному відділенні, прописані різні діти. Відповідно, різні діагнози. Складні різновиди ДЦП, гідроцефалія, мікроцефалія. Інше, про що говорити не хочеться. Дай їм Боже здоров'я.
За словами Пані, одні діти все-таки знаходять у собі сили, щоб подолати деякі недуги. Декому таких сил бракує.
- Тут є сироти, є дуже гіркі долі. Наприклад, у нас живе один хлопчик, і ми навіть не знаємо, хто його батьки. Чудова дитина, проте ніхто не хоче взяти його до себе. Бо він мініатюрний. І невідомо, у що воно виллється. Але в нього гострий розум. Він включений в інформаційне й соціальне життя. Мені, взагалі, здається, що теперішні малюки дуже прогресивні й надто сприйнятливі до нових технологій, нових віянь. Наше покоління таким не було.
У Пані, в цьому ж Будинку, живуть і діти з батьками. До хворих малюків приїжджають мами. Потім між мамами зав'язується дружба. Неначе одна сім'я, об'єднана надіями, прикрощами.
Пані каже, що тепер помітно меншає дітей, які прибувають у Будинок із соціально-неблагополучних родин. У кожному разі, таких родин на Заході України менше, ніж у Центрі країни, а тим більше на Сході (особливо зараз). Важливу роль відіграє релігійність. Церкви опікуються малолітніми, багато дітей згодом знаходять сім'ї.
Будинок дитини, в якому багато років працює Пані, досить просторий. Частина приміщень у доброму стані, частина корпусів давно потребує ремонту.
Але в просторі, в якому живуть діти, як мені здалося, немає навіть натяку на медичну казенщину. Тут справді атмосфера домівки: іграшки, меблі, картини. Ніщо не повинно засмучувати.
Вона запрошує ближче познайомитися з маленькими мешканцями свого царства-державства. У ньому три відділення, тобто три групи підопічних.
Найважча зустріч - тут. Із тими, кому дано лише чекати й сподіватися. Маленькі і старші, та однак безпомічні. Їхнє нинішнє життя цілком залежить від ретельності медперсоналу, любові батьків і від Бога. В інвалідних кріслах, ліжечках - вони, як можуть, тримаються за життя.
Ще одна група - малюки, залишені батьками. Заходимо. Як горобчики на жердинці, вони сидять на занятті. Потім миттю - як за командою - повертають голівки у бік незнайомця, стають одне за одним і майже кожне проситься на руки.
Беру на руки. Одного. Другого. Ті, хто вже побував на руках, знову стають у чергу…
І що тут далі описувати? Й так усе зрозуміло.
P.S. Спектакль "Оскар і Рожева Пані" в Івано-Франківську, на думку творців, покликаний привернути увагу суспільства до проблем хворих дітей. Згідно з офіційними даними, щороку близько 17 тис. українських дітей потребують паліативної допомоги, чекають співчуття й милосердя. Акторка (Рожева Пані) й ініціатор проекту - Ірма Вітовська. Режисер спектаклю (художній керівник Івано-Франківського театру) - Ростислав Держипільський. Пані в білому (головний лікар Надвірнянського будинку дитини) - Галина Кузнецова.