Нас уже нелегко здивувати літературним феноменом. Так історично склалося, що на українських теренах будь-які розмови на цю тему перетворюються або на кволоплинний «розбір польотів» у формі «дискусій» та жорсткого пінґ-понґу у стилі «сам дурний», або на вивчення скупої географії, яке обмежує Україну Літературну до двох міст (Івано-Франківськ і Житомир).
Найчастіше певним письменницьким особистостям намагаються накинути життєдайні риси феноменальності, мовляв, ось ти, ім’ярек, сьогодні будеш нашим феноменом. Пиркало, Дереш, Поваляєва, Карпа, Мєднікова... Завтра нас — перепрошую за часткове розголошення конфіденційної інформації — активно переконуватимуть, приміром, у феноменальності письменницького дуету напівграмотних сестер зі степів Кіровоградщини. Чим не феномен? Усім феномен. Школярки пишуть кумедним суржиком, яким розмовляють і думають. Але в них це не іронічно, як у Подерв’янського і Жолдака, а цілком серйозно — з еротикою, хвацько закрученим сюжетом і конвеєрним ставленням до справи (рученьки терпнуть, злипаються віченьки в однієї сестри — на вахту заходить друга). Отже, щоб стати нині письменниками, не треба особливо напружуватись. Треба просто мати якусь родзинку і вчасно вигулькнути. І, згадаєте мої слова, ці сестри-трансформери обов’язково вигулькнуть. Інше питання: що далі з цим добром робити? Далі розкрутка феномена впирається у вітчизняне соціомовнокультурне, а згодом від феномена залишаються самі спомини й невитравний слід в історії літератури періоду міжчасся.
Так роблять у нас. А як це роблять там? Одного сонячного дня кілька латиноамериканських письменників вирішили, що їх просто дістав увесь цей магічний реалізм, із яким їхня культура асоціюється у світі. І що чинить в середині дев’яностих група молодих і талановитих латиноамериканських письменників? Вони вирішують, відштовхуючись від наявної (і в певному сенсі гальмівної) традиції, створити феномен «McOndo» — небезпечну суміш хрестоматійного маркесівського міста Макондо зі «Ста років самотності» та почвар сучасного глобального світу «McDonald’s» і комп’ютерів «Macintosh».
Англійська мова заступає рідну іспанську, замість остогидлих проникнень у міфологію і магію — неприхована буденність з наркотиками, сексом, грішми й тотальним урбанізмом, створюється щось на кшталт невидимого міжнародного консорціуму літераторів (феномен об’єднує письменників з Чилі, Перу, Мексики, Аргентини, Болівії). Одне слово, виникає потужний бізнесовий бренд з усіма супровідними ознаками. Як Colgate і Breatney Spears.
І все це відбувається на тлі іронічного ставлення до традиції, що спрощує суть Латинської Америки, зводячи її, за словами чільного представника напряму Альберто Фуґета, до «чоловіків у пончо й сомбреро та пристрасних сеньйорит, які танцюють сальсу». Своєрідна боротьба з місцевою шароварщиною і ґрунтівством у латиноамериканському виданні. «Я хочу написати саґу, але без впадання в магічний реалізм. Чистий віртуальний реалізм, чиста McOndo-література. Такий собі «Дім духів», тільки без самих духів», — пояснює чилієць Фуґет, іронічно обігруючи назву роману своєї знаної землячки Ізабель Альєнде. І відбувається це не тому, що молодшим письменникам просто хочеться «наїхати» на старших або загарбати їхній кавалок слави, — просто та література перестала відповідати цій реальності. І латиноамериканці це вчасно зрозуміли.
Добре все це чи погано — кожен вирішує сам. Однак без провокацій і бунтів література починає варитись у собі, шаблонізується й консервується. Інша річ, чи можливе народження чогось схожого в Україні? В чистому вигляді, мабуть, неможливе, оскільки тоді б якомусь гіпотетичному Дерешеві або Поваляєвій довелось поміняти мову, перейшовши, либонь, на російську чи англійську. Тоді вже якомусь гіпотетичному Віктору Морозову довелося б перекладати «The Cult» Дереша українською. А з іноземними мовами у нас ще сутужніше, ніж з українською. З усім рештою — урбанізмом, грішми, наркотиками — вони дають собі раду. Очевидно одне: феномени в сучасному світі створюються та, хоч як це неприємно декому чути, розкручуються. Це могли би бути якiсь, наприклад, McHaydamaky. Ні, не на експорт, а бодай для домашнього вжитку. Чому ні?