У Київський дитячий музичний муніципальний театр на Подолі несподівано повернулася важлива для репертуару вистава - "Лісова пісня" Лесі Українки, де актриса Раїса Недашківська грає всіх персонажів п'єси. Поділ, театр, полудень. У залі - школярі, вчительки, інтелігенти-різночинці. Олесь Доній. І я.
Буквально за день до вистави народна артистка ще в лікарні під крапельницею, - лікарі збивають тиск. Вона навіть не говорить, а шепче в трубку з клініки (телефон чергової медсестри), телефонуючи мені вночі з проблемою, що ятрить серце: "Боже, ну як же нам врятувати НСТД?" (Відповідь очікувана: не рятувати - а створювати, і не з уламків - а на новому фундаменті).
Тим часом усі мої тривоги-сумніви - як же вона збирається після лікарні півтори години сама на сцені грати всіх персонажів Лесі? - випаровуються. Принишклий зал, злагоджений театральний оркестр (диригент О.Боклан, музика М.Скорульского). І вона - одна - за всіх. За Мавку, Лукаша, маму, Килину. За всю лісову язичницьку нечисть і святість. На сцені (праворуч) - її трон. На ній - золотистий балахон. Пишний вінок з калини й гілок довершує цю "скульптурну композицію" Лісової Цариці, вселенської володарки. Жінки-деміурга, яка самим своїм голосом хоче воскресити весь різноголосий Лесин світ. Без єдиної заминки, граючи на скрипці свого мелодійного й відчуженого тембру, тамуючи напади підступного кашлю, вона йде містичним текстом-лісом Лесі - як подорожній уночі. Як заблукана душа в джунглях вічності. Їй, як відомо, давно не 40, але голос її Мавки - чистий, наївний, юний, часом буквально зривається. Коли вона грає "Того, що в скалі сидить", раптом - рокіт, тривожні низи в тому ж таки голосі. І, звісно, переливний - блискавицею, багрянцем, багатством, фантазією, златом - балахон... "Дух вільний лісовий" - дух самої актриси.
Актриса ця - автентичний персонаж якогось хорошого незнятого фільму Кустуриці або Параджанова. Вона з їхнього світу. Галасливого, карнавального, справжнього й театрального. Вона - наша артистка - плакальниця на всіх похоронах, ханума на всіх весіллях, берегиня на всіх берегах. Вона ніби хоче обняти, підбадьорити і втішити весь прокислий світ, - тільки зробити це важко, майже неможливо. Але цінна й важлива - хоча б спроба... Цю "Лісову пісню" театр не ставив у репертуар кілька років. Ганьба!
Вистава повинна жити. І не тільки для школярів. Режисер Микола Мерзлікін ще в 2001-му (рік прем'єри) ризикнув запропонувати театру цікавий концепт. Його "ліс" і його "пісня" - це і є Леся. Одна жіноча душа. Те, що відбивається в мелодії сопілки, в голосі актриси.
За зовнішнім форматом - це радіотеатр, моноспектакль. За силою внутрішнього резонансу - Лесин космос, що вмістився в одній одержимій артистичній натурі. Повторюся -вистава повинна жити. Її треба частіше грати, заводячи у Лесин "Ліс" нову публіку.