Кілька років відома українська художниця Людмила Мєшкова боролася за приміщення майстерні, але марно. Цьогоріч, у червні, свій 80-й день народження Людмила Іванівна святкуватиме не виставкою у престижній залі, гідній статусу всесвітньовідомого митця і заслуженого діяча мистецтв України, а вдома, поміж своїх робіт.
Мистецтво Людмили Мєшкової не лише зупиняє на собі погляд. Воно зупиняє мить. Воно звертається до самої нашої суті, зачаровує і перехоплює подих.
Художниця створила унікальну авторську техніку, яку в усіх реєстрах і каталогах так і визначають: "техніка Мєшкової". Вона пише солями металів по кераміці, вкраплюючи у твори напівкоштовне й коштовне каміння. Після випалу в спеціальних температурних умовах кераміка, розписана сірими смугами солей, емалі й глазурі, набуває кольору, а каміння вплавляється у поверхню робіт, надаючи їм фактурності, глибини й самобутності.
Людмила Мєшкова творить інші - чистіші - світи, в яких панують гармонія і любов. А повертаючись із вищих сфер на грішну землю, вона бачить свої роботи складеними штабелями аж до самої стелі в її маленькій квартирі.
Народний художник України, людина, панно якої прикрашають штаб-квартиру ЮНЕСКО в Парижі, численні храми й приватні колекції по всьому світу, нині позбавлена можливості працювати.
Пічка для випалу кераміки у надвисоких температурах, мов заручниця, лишилася на території Національного заповідника "Софія Київська" - у майстерні, де Людмила Іванівна працювала впродовж 57 років. За рішенням нинішнього керівництва "Софії", орендну плату за сарайчик із дірявим дахом, без опалення, було збільшено до непідйомних для художниці 19-20 тисяч гривень на місяць.
Сьогодні художниця каже: "Просинаюся, а поруч, просто в моїй кімнаті, - Христос із Богородицею, а трохи збоку - святий Миколай та янголи. Отака благодать в моїй квартирі. Дивлюся і радію, молюся і спілкуюся з ними. Стає легше. Так високо і тепло стає на душі, мов причащаюся Світла".
- Людмило Іванівно, що для Вас по-справжньому важливо?
- Багато працювати. Завжди. Все життя. І не лише працювати, а й завершувати свої роботи. Коли працюєш, то віддаєш стільки енергії, що "поставити крапку" - це глибинна, насущна потреба. Я мушу відчувати, що зробила все, що могла, віддала все, що могла. Перевела дух - і можу братися за наступний твір. І постійно - буквально кожного дня - вчитися.
Пам'ятаю, в часи студентства після пар усі йшли додому або на пиво й морозиво, а я бігла до кабінету мистецтв, що в червоному корпусі університету. Купувала пончик із повидлом і до закриття сиділа в бібліотеці над художніми альбомами й журналами, робила замальовки.
Через багато років, уже в середині двотисячних, я побувала в Кіото. Там я сильно здивувала гіда, коли зупинила його розповідь і почала описувати: отут за рогом буде ставок, а там - альтанка і т.п. Гід спитав: "Ви тут бували?" - "Та ні, - кажу. - Я вивчала архітектуру Кіото за книжками".
- У міжнародних відносинах дуже велике значення мають подарунки, якими обмінюються держави. Україна неодноразово передавали в дар іншим країнам твори мистецтва, зроблені вашими руками.
- Віктор Ющенко бажав подарувати моє панно "Чорнобиль - Хіросіма" Японії. Я дванадцять років працювала над цим твором. Його символізм і основна ідея в тому, що наші народи - такі різні, з настільки відмінною історією - споріднені через атомні катастрофи. Хто ж знав тоді, що Японію спіткає іще й Фукусіма…
Інша моя робота нині прикрашає штаб-квартиру ЮНЕСКО в Парижі. Тоді, у вісімдесяті роки, проводили величезний всесоюзний конкурс на право створити панно для складної, двічі вигнутої, стіни площею 55 квадратних метрів. Тоді журі присудило мені першу премію, і моє панно стало даром ЮНЕСКО від України.
Це дуже знакова для мене робота. Я назвала її "Земле, флюїди життя і розквіту світам Всесвіту посилай…". Трави, дивовижні птахи, схід сонця - все це в русі, динаміці. Ту стіну треба було "розхитувати", оживляти, надавати їй плавності й текучості.
"C'est Ukraine" ("Це - Україна"), - сказав тоді генеральний директор ЮНЕСКО М'Боу, споглядаючи мою роботу.
Відкриття панно було обставлене як значна дипломатична подія. Прийшли мер Парижа з дружиною, весь дипломатичний корпус, багато знаменитостей.
У ті світлі паризькі місяці я з багатьма заприязнилася. Із Жаном-Полем Бельмондо і його тодішньою пасією ми ходили по кав'ярнях, вони показували мені місто. Багато спілкувалася з грузинським режисером Отаром Іоселіані, який тоді жив у Франції.
- Не було бажання залишитися в Парижі?
- Іоселіані буквально вмовляв мене залишитися. Тоді багато хто з митців не повертався з гастролей. Треба було просто попросити політичного притулку.
Але як я могла просити притулку, розповідати про утиски і проблеми, якщо буквально щойно мені дали першу премію, якщо мене - молоду художницю - тоді так підтримали? Не уявляю, як я могла би жити й знати, що ніколи більше не побачу своїх рідних. І що через мене вони страждатимуть. КДБ тоді дуже жорстко обходилося з родинами тих, хто не повертався… Хіба я могла зрадити?..
Усе життя я працювала в майстерні на території "Софії Київської". Думаю, це символічно, що і "Софія" перебуває під патронатом ЮНЕСКО, і моя робота теж там, у їхній штаб-квартирі. Все пов'язано. А мандри, відкритий світ, можливості - тоді все було по-іншому. Інколи заплющую очі - і мандрую. Подумки, в уяві.
- Людмило Іванівно, скажіть, як так могло статися, що художника позбавили майстерні?
- Мені самій це і дивно, і дико. Та орендна плата, яку мені виставляли, для мене завелика. Назустріч мені керівництво "Софії" не пішло. Довелося забрати звідти і роботи, і речі…
Після того як мене вигнали з приміщення, я потрапила до лікарні. Були проблеми із серцем, операція.
Я знаю, що скоро піду, що не потрібна нікому. Та я турбуюся про свої роботи.
Звісно, прикро й тяжко, що зараз я не маю можливості працювати у своїй майстерні. Та я вірю, що все одно залишуся в пам'яті людей.
Уся моя творчість пов'язана з енергіями. Але "енергія" стала надто дорогою. Випалювати кераміку нині митцям не по кишені. Тому багато хто з керамістів іде з професії. Проте лишається інша енергія - космічна. Та, яка живить усе суще. А енергія не зникає. Вона переходить з одного стану в інший. І я теж не зникну.
- Що вас надихає?
- Багато що: люди, музика, книжки, природа…
Пригадую, як за часів СРСР працювала над панно "Давньоруське зодчество" в готелі "Русь". Вечір, робітники порозходилися. Безлад навколо - інструменти, будівельне сміття. Я у ватничку ходжу поміж усього цього, щось міркую. Аж раптом бачу на підлозі журнал. А в ньому - роман, назва якого мене зацікавила: "Чайка на ім'я Джонатан Лівінгстон" Річарда Баха. Прочитала буквально на одному диханні. Цей текст став для мене дуже співзвучним і доленосним.
Так само доленосними виявилися зустрічі з кількома людьми. Зокрема з Патріархом Грузії Іллею ІІ. Він завітав на мою виставку в Тбілісі й напрочуд тонко відчув мої твори. Ходив, роздивлявся, потім вказав на кілька з них і мовив: "Це - неземні роботи". А потім написав у Книзі відгуків: "Художник дивовижно відчуває позаземне дихання. Хай благословить Господь".
Взагалі, я обожнюю Грузію. Моя сестра жила там, її чоловік був знаменитим грузинським архітектором. Тому я досить часто там бувала. Шеварднадзе пропонував мені залишитися, обіцяв зробити для мене майстерню. Але я відповіла так: "У Грузії є прекрасні художники, та багато хто з них не має майстерень. Можливо, було би краще зробити майстерні спершу для них".
Не знаю, як відреагував на те Шеварднадзе, але зі Святійшим Патріархом ми щиро подружилися. Під час кожного приїзду до Грузії я приходила до Католикоса Іллі ІІ. Він - мій наставник. Бувало, ми подовгу сиділи поруч. Він тримав мою руку і тихенько співав, а тоді благословляв мене. Одного разу він сказав: "Людмило, роби портрети. Краще за тебе ніхто не зробить". І саме після його благословення "пішло".
- Тоді й з'явився портрет Амосова?
- Якраз цей портрет я написала раніше. Амосов прооперував мою сестру, врятував їй життя. І я відчула, що мушу написати його. А після благословення патріарха з'явилися портрети Жерара Філіпа, Ростроповича, Гергієва, Іоселані, Параджанова, Піросмані, самого Іллі ІІ й іще багатьох людей, яких я поважала і якими щиро захоплювалася.
Сам Амосов був моїм великим другом. Він частенько приходив до моєї майстерні. Сидів і мовчав, роздивлявся навколо. А я собі працювала. Раптом він похоплювався: "Люсю, вже дві години минуло. Хіба можна так? Якщо я ще трохи в тебе тут посиджу - то і в Бога повірю, чого доброго".
Якось приїздили фізики. Заміряли певними приладами частотний фон у "Софії". Ну й до мене завітали. Виміряли рівень у майстерні, винесли з неї портрет Амосова, а тоді знову занесли. За їхніми показниками виходило, що то наче людина спершу залишила приміщення, а тоді повернулася до нього знову.
Після смерті Амосова його родичі навідувалися до майстерні, щоб побачити портрет. Навіщали його, мов живого…
- Людмило Іванівно, у ваших роботах стільки любові. А людська, сердечна любов була? Бо ні сім'ї, ні дітей у вас немає.
- Думаю, якби в мене були діти, то не було би моїх творів. Кожен з них - моя дитина. А любов? Так, була, і не одна…
Згадую, як мій тато казав нам із сестрами (а нас було троє): "От повиходите ви заміж - і не буде більше Мєшкових". Тепер, озираючись на своє життя і подумки звертаючись до батька, я можу йому відповісти: "Під прізвищем Мєшкова я прожила своє життя недаремно. Цим я, тату, зробила тобі пам'ятник".
- А портрет батька зробили?
- Так, батька малювала. І сестру теж. А от маму - все не можу наважитися. Я ще не готова... І Гоголя - свого улюбленого письменника, свого земляка - теж не готова писати. Поки що…
- Звертаючись до планети, ви кажете: "Земле, флюїди життя і розквіту світам Всесвіту посилай…" А який ваш посил до людей?
- Хочеться, щоби на землі був рай, гармонія. Щоби люди вдосконалювали себе, працювали над собою - духовно і фізично. Адже недосконалість людини спричиняє страждання природи. Подивіться навколо, почитайте новини: вулкани, повені, буревії, землетруси, посухи… Земля страждає від невігластва людей.
Треба творити добро, добро, добро. Треба допомагати, розуміти, любити, співчувати. Не можна агресією відповідати на агресію, бо це призведе до загибелі цивілізації.